ГАННА ПРОКОПЧУК (II)

У німецькій комендатурі Ганну вислухали уважно: ніякого порівняння з старим джиґуном Богдановичем. Чиновник був такий люб'язний, що, закурюючи, навіть запитав, чи не заважатиме «фрау Прокопчук запах тютюну — я палю чорний тютюн, дуже отруйний і їдкий».

— О, що ви, я люблю «Житан», — вимучено всміхнулася Ганна.

Чиновник кивнув:

— Чоловічий запах. Війна обділила нещасних жінок…

— Я, далебі, сама курю… Ні, це не чоловічий запах, чорний тютюн асоціюється у мене з сонцем: наші замовники з Бразілії палять саме такий тютюн.

— Набрид холод, — так само ствердно кивнув головою чиновник, уважно переглядаючи Ганнині документи.

— Напевне, згодом я сумуватиму за снігом, а зараз я мрію про те, щоб завжди було тепло.

— А просите перепустку до генерал-губернаторства, де взимку досить-таки холодно. А втім, у німецьких будинках узимку зараз теж холоднувато. Скрутно з вугіллям — війна…

— Так, справді жахливо, — згодилася Ганна слухняно, бо чиновник цей одразу видався їй людиною поважною ї чесною; було щось у його вигляді смутне, зосереджене, і ще Ганні сподобалося, що він точно, не завдаючи образи, «угадав» її — так можуть розуміти жінку тільки сильні й добрі чоловіки.

— Пані Прокопчук, я уважно ознайомився з вашим проханням. Я розумію ваш стан, я сам батько. Проте, — він спостеріг, як Ганна подалася вперед, і заспокоїв її, — ні, ні, ми не відмовляємо вам… Просто слід дотриматися формальності, воно, знаєте, ми, німці, неймовірні формалісти. Скоро в Парижі буде створено бюро у справах українців…

— На зразок російського?

— Атож, якоюсь мірою. А ви що, знаєте людей із відділу російської еміграції?

— Я була в пана Богдановича.

— І?..

— Він сказав, що займається тільки підданими Російської імперії.

— Він сказав вам правильно. Ви ж знаєте, як англійці намагаються порушити нашу економічну дружбу з Радами, — отож нам і доводиться бути особливо уважними до російського відділу, щоб не дати козирів до рук ворогам. Українські представники у вашій справі зв'яжуться з нами, і, я гадаю, ми їм допоможемо. Рю Пуассі, 42. Там бюро пана Прокоповича — зверніться сьогодні ж.

Чиновник, що розмовляв із Ганною, був керівником референтури РСХА, яка займалася українцями у Франції. Уже протягом року референтура збирала матеріали на голову петлюрівської Української ради Прокоповича — той не дуже приховував свою антипатію до Німеччини й до Гітлера: за важкі роки еміграції прозрів. Спершу він надіявся на Францію та Англію. Чекав, коли ті притиснуть до стіни Совєти економічним бойкотом, дипломатичним невизнанням, самим фактом своєї «розумної та доброї» могутності. Однак після того, як минали роки, надто ж після розгрому Польщі, Прокопович збагнув: нічого Захід не зробить для його ради, тож немає чого на них і сподіватися; коли за себе постояти не можуть, то як уже за інших стояти?! і Гітлер був йому неприємний. На відміну од тих емігрантів, які жили у рейху і яким, так само, як і росіянам, було заборонено продавати в магазинах і видавати в бібліотеках «Майн кампф» Гітлера і «Міф XX століття» Розенберга (не хотіли, щоб навіть «кишенькова» еміграція довідалася про кінцеву мету Великої Німецької імперії), Прокопович вивчив ці праці з олівцем у руках. Він зрозумів, що І ітлер і Розенберг готують українцям, як, зрештою, і росіянам, долю, схожу до тієї, що її британці нав'язали неграм в Африці. Через те від будь-яких контактів з Андрієм Мельником та Степаном Бандерою Прокопович категорично відмовився.

З Прокоповичем кілька разів розмовляли «доброзичливці» із земляків, переконували його в необхідності співробітництва з новою владою, радили впливати на Берлін поступово, самим фактом діалогу з націонал-соціалістами, казали, що німецький націоналізм як ідейна течія врешті-решт не зможе не прийняти націоналізму українського, що скерований не назовні, а всередину, в свою націю, і жодною мірою не претендує на світове чи європейське лідерство.

Прокопович не прислухався до порад українських посередників, які перебували на штатній службі в Антикомінтерні — філіалі геббельсівського міністерства пропаганди, або у полковника Мартіна, у секторі агітації СС, або у доктора Тауберта, у східному відділі міністерства пропаганди, або у професора Менде — головного розенбергівського експерта, керівника східного відділу Німецького інституту по вивченню закордону. Він тепер обстоював уже й не політичну лінію, а просто свою особисту гідність. Не признаватися ж, далебі, що всі ці роки кинуто собаці під хвіст, і справа, и яку мін вірші, — химера і дурниця! (Коли йому стане сили прижатися собі в цьому, гестапівці влаштують йому влітку сорок другого року інфаркт міокарда із смертельним кінцем).

А в червні сорок першого року референт, який займався паризькими українцями, перш аніж сформулювати свої рекомендації Берліну, хотів знати про Прокоповича все. Для цього треба збирати матеріал — гестапо не квапиться, коли йдеться про людей типу Прокоповича. Питання треба вивчити всебічно, дослідивши всі можливості. Прокопович прийме Ганну: про це подбають люди з його оточення, завербовані гестапо ще на початку тридцятих років. Запис розмови з цією талановитою українкою ляже до сейфа референта. Люди типу Прокоповича з кожним не розмовляють — вони вибагливі в знайомствах. Ганна Прокопчук належить до тих, перед ким він може відкритися невідомою гранню; чого доброго, саме ця грань і зробить паризького українця зручним для того, щоб охопити його секретними службами рейху.

…Референт, однак, помилився: колишній український лідер, вислухавши Ганну, зітхнув тяжко і промовив:

— Не чекайте од мене допомоги, люба. Я безсилий зробити будь-що, бо маріонеткою не вмію бути, я Прокопович, а не Лаваль. Ми для них — ніщо… Гірко: я зрозумів це занадто пізно, коли нічого не можна змінити, сидіти на двох стільцях дозволено на бенкеті — не в політиці. Не гнівайтесь, я пропаща людина.

… Коли Ганна Прокопчук вийшла з кабінету Прокоповича, сумний і доброзичливий секретар його (агент гестапо, він підтримував контакти з керівником ОУН-М Мельником, звичайно, за санкцією і вказівкою СД, для того щоб консультувати й аналізувати всі висловлювання, акції, думки, зауваження, поведінку колишнього голови ради) тихо й проникливо сказав їй:

— Пані Прокопчук, моя вам по-братньому щира порада: кому ж і давати вам, українці, пораду, як не мені, українцеві… Подружіться з німцями. Очевидно, незабаром справжні патріоти нашої з вами батьківщини наберуться такої сили і такої самостійності, що допомогти вам у горі зможуть не словом — ділом… Вони повернуть вам Микитку і Янека… Подружіться, серденько, бігме, подружіться з німцями, вони не дадуть вас скривдити…

УРАЗЛИВА Й ТРЕПЕТНА ДУША АРТИСТА

Трушницький зачинив двері обережно, але завіси були змащені погано, тож маленький будиночок, у якому він наймав кімнату, сповнився протяжливим і тонким скрипом.

Трушницький аж зажмурився, уявивши собі, як оте страшне скрипіння розбудило стару Ванду, пана Ладислава й маленьких Микиту і Янека. Він завмер коло дверей і сторожко прислухався до темної тиші дому, але ніхто не поворухнувся в кімнатах, і тоді, заспокоєний, він, балансуючи руками, немов повітряний гімнаст, рушив через маленьку залу до свого закутка.

— У пана хормейстера є сигарети? — почув він хрипкий голос Ладислава, але перед тим, як збагнув, хто його питає.

Трушницький устиг злякатися: він з дитинства відчував страх перед темрявою.

— Я розбудив вас. Пробачте, — сказав Трушницький. — Я завтра змащу завіси. Як пані Ванда? їй легше?

Ладислав прочалапав босоніж по підлозі, причинив двері до своєї кімнати, де спав із синами, і наблизився до Трушницького: кощавий, довготелесий, у білій нічній сорочці; а що борода росла від очей, замість обличчя в нього зяяла темна пляма.