— Ми завантажилися холодними напоями, сер. Пітер Джонс відкинувся на спинку сидіння, стулив повіки: обличчя зовсім хворе, не схоже на те, яким воно було десять хвилин тому, в бункері.

Задзвонив білий телефон. Охоронець зняв трубку, ви» слухав абонента, передав її серу Пітеру:

— Державний департамент.

Пітер Джонс кивнув, простяг кволу руку, взяв трубку крижаними пальцями. Але говорив бадьоро й весело:

— Здрастуйте, Харві, вас турбує стара шкапа Джонс. Чи не знайдете для мене хвилин тридцять завтра вранці від десятої до одинадцятої? О'кей. Спасибі.

Новий телефонний дзвінок, охоронець, що сидів поруч, тихо сказав:

— Професор Бінн.

Сер Пітер кивнув:

— Доброго ранку, дорогий Бінн. У вас уже ранок, хіба не так? Я добре попрацював, але боюся — не встигну повернутися до другої години, як домовились, — усе-таки шість годин льоту. Не будете сердитись, коли я прибуду під ваші рентгени о п'ятій? Спасибі. Ні, ні, не тривожтесь, почуваю себе чудово.

Джонс знову відкинувся на м'яке шкіряне сидіння, тихенько застогнав; охоронці мовчки перезирнулися.

— Тут десь поблизу є аптека[2]? — спитав сер Пітер.

— Усі медикаменти в машині, сер, — відповів охоронець.

— Я питаю, — неголосно повторив Пітер Джонс, — по дорозі на аеродром є якась аптека? Невеличка провінційна аптека, де дають бісові бутерброди й торгують гарячим чаєм?

… Невеличка придорожня аптеки на бензозаправній станції.

Сер Пітер вийшов з туалету, прополоскав рот теплою водою з-під крана, повернувся в затишне, зовсім безлюдне приміщення аптеки-бару, сів за цинкову стойку, всміхнувся фіолетовому негрові в уніформі «Тексако» й спитав:

— У вас є гарячий чай? Дуже гарячий чай?

— Кава, сер, — відповів негр. — У нас тут мало хто п'є чай.

— А якщо я не люблю кави?

— Дуже шкодую, сер, але тут немає чаю.

Джонс показав охоронцеві очима на музичний ящик. Той опустив монету й натиснув кнопку. Він знав, що любить хазяїн. Зазвучала сумна пісня Чарлі Чапліна.

А в машині пронизливо дзвонив червоний міжнародний телефон; один з охоронців підійшов до Джонса, який знесилено обвис на стойці.

— Бонн, сер. Генерал Том Вайєрс.

— Нехай переключать на цей апарат, — шепнув сер Пітер.

— Який тут номер? — спитав охоронець негра.

— 9742-582, сер, — відповів той.

Охоронець нечутно зірвався з місця.

— Як тебе звати? — спитав Джонс негра.

— Мене звуть Джо Буец, сер.

— У тебе гарне ім'я.

— О так, сер.

На стойці затріщав телефон, негр схопив трубку:

— Аптека-бар «Солодка тиша» слухає.

Пітер Джонс стражденно хмикнув, похитав головою; охоронець вирвав у негра трубку й простяг хазяїнові.

— Здрастуй, Том, — знову бадьорим голосом мовив сер Пітер. — Я, мабуть, розбудив тебе? Пробач, але мені треба, щоб ти завтра ж вилетів сюди з усіма матеріалами. Ти розумієш мене? Не зовсім? Так от, наш молодий друг увімкнув лічильник. Ми програємо темп. Я жду тебе, Том.

Пітер Джонс віддав охоронцеві трубку. Той опустив її на важіль.

— Налий мені склянку окропу, синку, — попросив Джонс негра.

— У нас немає звичайної гарячої води, сер. У нас тільки гаряча кава.

Джонс зітхнув, охоронець допоміг йому підвестися; човгаючи ногами, старий під звуки сумної пісні Чарлі Чапліна підійшов до своєї величезної машини.

Охоронець, підтримуючи Пітера Джонса за лікоть, посадив його в машину, і саме тоді задзвонив білий телефон. Охоронець зняв трубку, вислухав того, хто говорив, прикрив мембрану долонею:

— Помічник міністра охорони здоров'я містер Лодж, сер.

Пітер Джонс мовчки простяг руку до трубки:

— Дорогий Коні, здрастуй! Ні, я дзвоню з півдня. О-о, почуваю себе прекрасно! Послухайте, ви ж пропустили два засідання нашої ради акціонерів, тому я розпочну проти вас бійку. Або ж знайдіть для мене час уранці, разом поснідаємо. О'кей? Спасибі. Зустрінемося в Бернс-Хаузі.

… В ресторані Бернс-Хауз було тихо й безлюдно, тільки двоє гостей — помічник міністра охорони здоров'я Коні Лодж і сер Пітер.

— Кого це має переконати, сер Пітер? — замислено спитав Лодж, вислухавши старого.

— Це має злякати, Коні.

— Ні, все-таки кого?

— Громадську думку.

— Громадську думку роблять, сер Пітер. І на удар, який ми обрушимо на Дейвіда Лі, його «Місайлс Індастрі» відповість зустрічним ударом.

— Безумовно. Тільки коли? Фактор часу за нами, та й, крім того, їм важче лякати людей, ніж нам. Я і наша корпорація — це літаки. До нас уже звикли, літаки стали побутом. А ракети, які заражають навколишнє середовище й викликають ракові захворювання в людей, особливо в південних штатах, я підкреслюю — в південних штатах особливо, — таке не може не сприяти породженню страху.

— Думаєте, це перешкодить «Місайлс Індастрі» одержати сім мільярдів доларів у конгресі?

— Навряд. Але це допоможе нам одержати не менше. Ми змушені думати про майбутнє: затінок у пустелі створюють саджанці, яким усього лише рік. Створити тінь, — сер Пітер посміхнувся, — аналогічне поняттю кинути тінь, у нашому жорстокому ділі принаймні. Якщо ви зможете зорієнтувати серйозних учених на таку кампанію страху, — мої газети випустять залп проти Дейвіда Лі. Негайно.

Для цього потрібен виступ двох-трьох сильних наукових оглядачів, сер Пітер, задумливо озвався Лодж. — Потрібні зірки. І ці зірки мають так і таке розповісти Америці, — і не тільки південним штатам, на які ви завжди ставите, а й північним, — про те, що нова ракетна індустрія Дейвіда Лі може принести нашій країні, щоб люди здригнулися від жаху. Лише діставши подібний привід, я зможу розпочати офіційне розслідування.

На весь екран — величезне серце Пітера Джонса. Професор Бінн відірвався від рентгеноскопа, подивився на колег.

Перший професор:

— Він приречений. Він може померти зараз, тут, на столі.

Другий професор:

— Дивно, що він ще ходить. У нього клапті, а не серце. Скільки йому?

Професор Бінн:

— Вісімдесят. Як ви ставитесь до операції на митральному клапані?

Третій професор:

— Скільки він коштує?

Професор Бінн:

— Не менше трьохсот мільйонів. А втім, ніхто цього не знає точно. Але якщо його виберуть на третій строк, він коштуватиме мільярд, у цьому я не маю сумніву.

Перший професор:

— Оберуть його чи не оберуть — це не так важливо: він проскрипить півроку. Це максимум.

Бінн відійшов від рентгеноскопа до селектора, що стояв на білому столі, вимкнув страшну пульсуючу фотографію старечого серця, натиснув на кнопку селектора — прямий зв'язок з іншим кабінетом, де на хірургічному столі під рентгеном лежав Джонс, — і сказав:

— Одягайтеся, Пітер, ми йдемо до вас.

— Можу я попросити гарячого чаю, Бінн?

— Можете. Так само нічого не болить?

— Ні. ІІу, а коли чесно: як мої справи?

— Все нормально, Пітер. Але бій проти Мухаммеда Алі ви не витримаєте.

Пітер Джонс посміхнувся:

— Це мене не бентежить. Я його куплю. Він упаде від мого удару в першому раунді. Я ж коштую триста мільйонів чи десь близько цього, хіба не так?

Страшенно перелякані очі професорів, погляди всіх спрямовані на кнопки мікрофонів селекторного зв'язку з сусіднім кабінетом.

Бінн усміхнувся:

— Я не обманюю своїх пацієнтів, колеги. Я їх знаю. Саме це додає їм імпульсу сили… Так, я дозволив йому почути ваші слова… Для інших це може бути шоком, а для сера Пітера — лише хороша психотерапія… Ходімо, він чекає…

«Вірте першому враженню, але при цьому вчитуйтесь у кожне слово документа»

Славін раз у раз кидав на професора Іванова швидкі погляди, особливо в ті моменти, коли той неквапливо переглядав записи, зроблені на маленьких аркушиках цупкого жовтуватого паперу. Велика голова трохи асиметричної форми здавалася вбитою у міцні плечі, — така коротка була його м'ясиста шия, вкрита намистинками поту; в залі, де йшов захист дисертації на здобуття наукового ступеня Макогоновим, було душно, але не настільки, щоб так потіти (мабуть, добряче п'є, подумав Славін, усі питущі, особливо по-чорному, неестетично потіють, як тільки з ними жінки сплять, тварини якісь); говорив професор командно, іноді дратувався з якоїсь, лише йому зрозумілої причини, і тоді голос його — і без того тонкий — зривався на фальцет.