— Сподіваюся, снідатимемо не в цій казармі?

Американський представник знову всміхнувся:

— Тут роблять чудовий омлет, не гнівіть бога, Дрю! А поїхати в місто я зараз не можу; ми дуже-дуже чекаємо новин з Білого дому; від того, як тепер тут підуть переговори про ракетний потенціал, залежить майбутнє. Як думаєте, містер Степанов, Кремль готовий до серйозного діалогу, коли ваш лідер прилетить у Штати?

— Гадаєте, я відповім «ні»? — зітхнув Степанов. — Тут, у Женеві, в Палаці Націй, після того, як поїхав Геббельс, наш Литвинов проголосив концепцію діалогу… Н усіма… Крім нацистів, звичайно… П'ятдесят один рік тому… Ви ставитесь до політики, як економісти, тоді як ми схильні звертатися й до тих позицій, які створила історія. І мені здається, що ваш економізм політики більше грішить пропагандистським ажіотажем, часом надмірно емоційним, ніж наша схильність до історичних ретроспектив. Її, певна річ, можна бездоказово ошельмувати, але виключити із серйозного дослідження об'єкта політики — неможливо.

— Ви оптиміст? — запитав американський представник; обличчя його справді було стомлене, особливо очі.

— Так, — відповів Степанов. — А в Штатах багато оптимістів?

— Це вже емоції, — відповів Зелл. — Усе те, що не піддається підрахунку, — емоційне. Принаймні мене не здивує, коли в нас дома буде вжито щось таке, що стане на перешкоді оптимізму. — Він обернувся до представника. — Хіба не так?

Той зітхнув, поплескав його по плечу й підвівся:

— Но коммент, Дрю, но коммент. Вибачте, я мушу йти до себе.

Втіха у вільній творчості — II

Із Стівом Грінбергом, голлівудським продюсером, Юджина Кузані зв'язували роки дружби; він був вдячний йому за те, що той ще сімнадцять років тому фінансував його політ у В'єтнам, хоч сам був переконаний — потрібно допомогти Сайгону в його боротьбі проти ханойського тоталітаризму. Він же через три роки — запустив картину Юджина Кузані про палестинців на території, окупованій Ізраїлем.

Кузані тоді сумно пожартував:

— Стів, а я не пущу вас по миру? Ізраїльські лобі не простять відступництва, а я маю намір підтримувати палестинців…

Стів Грінберг знизав плечима:

— Я не знав, що ви расист…

Кузані здивувався:

— Можете звинувачувати мене в чому завгодно, тільки не в расизмі…

— Я американець, Юджин, я не відділяю своєї долі від долі Америки. Я протестант, на відміну від моїх предків. Я не вважаю Ізраїль своєю другою батьківщиною. Як консерватор, патріот цієї країни, я вважаю доктрину Вашінгтона на Близькому Сході дуже ризикованою. Так що не пов'язуйте мене з ізраїльським лобі, ображусь.

— Глядіть, я попередив… На вас потім можуть сильно тиснути дуже впливові люди.

— Ну й прекрасно. Погано, коли не помічають. Якщо тиснуть, значить, тебе визнали, можливий діалог, щ не вже бізнес, що й треба було довести. Знаєте, є смішний анекдот, коли два інваліди війни, почепивши на груди плакатики, схожі на ті, що в наших безумних пікетників, пішли в благодійні товариства просити грошової допомоги. На грудях одного було написано: «Я американець, син фермера, втратив на війні слух», а другий потрясав плакатиком: «Я — іудей, син рабина, мені на війні відібрало мову». Допомагали, звичайно, синові фермера, істинному американцеві; хтось із жалісливих сказав єврею: «Навіщо ви пишете про віросповідання? Вам же не будуть так допомагати, як протестантові, замініть плакатик». Тоді син фермера, який втратив на війні слух, сказав іудею, якому на війні відібрало мову: «Вони нас учать комерції, Симон, як тобі це подобається?!»

— Смішно, — озвався Кузані, — тільки я не зрозумів, до чого ви мені про це розповіли?

— До того, що я посилаю в Єрусалим другу знімальну і руну, яка робитиме фільм прямо протилежний вашому…

… Коли Юджин Кузані прийшов до Грінберга з ідеєю зняти кінострічку про боротьбу між двома китами воєнного бізнесу: ракетниками, що зв'язали себе, з доктриною блискавичного удару по Росії, і власниками авіакорпорацій, які поставили на іншу воєнно-політичну концепцію, продюсер не зразу відповів, порадився з юристами, запросив на ленч відставного генерала, що оселився в Саи-Дієго, але зв'язків з Пентагоном не поривав, зустрівся з провідними оглядачами газет, і лише після цього сказав Кузані, що згоден фінансувати сценарій:

— Подивимось, що з цього вийде, Юджин. Коли я відчую в сценарному записі вашого майбутнього фільму хорошу касу, — ризикну; в країні є сили, які виступають проти космічного бізнесу… З'явиться бажання — читайте мені сценарій по епізодах, обіцяю слухати, ви мистецьки програєте майбутню стрічку, я немов розчиняюсь у імлі для глядачів…

— Купіть мені час на радіо, я читатиму радіосценарії, це набагато дешевше, ніж угатити гроші в ризикований кінобізнес.

Грінберг похитав головою:

— Я ж просив вас не вчити мене комерції, Юджин. Вигода від радіосценарію мізерна. А працювати для реклами вашого імені я не маю наміру без відповідної компенсації. І одержати цю компенсацію я повинен у моїх кінозалах, де крутитимуть кінострічку… Коли, звісно, я остаточпо вирішу скласти в неї гроші.

Перші епізоди Грінбергові сподобались; запитав, хто прототипи Пітера Джонса і Дейвіда Лі; вислухавши відповідь, сказав:

— Як я розумію, хочете зробити повний сплав ігрового й документального кіно?

— Саме так.

— Ризиковано.

— Будь-який експеримент несе в собі елемент ризику.

— Правильно. Мабуть, багато що залежатиме від акторів, яких ви запросите… Хто з зірок погодиться зніматись у вашій картині?

— Я хочу поставити на зовсім невідомих людей, Стів.

Грінберг похитав головою:

— Не годиться. Ви поки що не Фелліні, на вас не підуть. Підуть на зірок світового класу.

— Оскільки я маю намір робити сплав ігрового кіно з хронікою, зірки зруйнують відчуття правди, — заперечив Кузані.

— Навпаки. Люди вірять зіркам, це пророки, кожне слово яких — істина в останній інстанції… Якщо Марлон Брандо зіграє сера Пітера Джонса, а Пол Ньюмен — Дейвіда Лі, каса забезпечена.

— Ньюмен бере участь у русі проти космічних воєн, він не виконуватиме ролі автора космічного проекту.

— Чому? — Грінберг щиро здивувався. — Не треба плутати професію з позицією. Пол Ньюмен має право зіграти Дейвіда Лі, як він його бачить; особистість може зіграти особистість. Погано, якщо країною правлять медузи; особистостям прощаються помилки; особистість, Юджин, насамперед особистість, усе інше розсудить час… Краще прочитайте мені нові епізоди, я переключу телефони на секретаря…

Кузані вийняв з кишені хрусткі аркуші паперу, схожі на пергамент, і розгладив їх своєю тонкою, немов у дівчини, долонею:

— Нью-Йорк, штаб-квартира «Авіа Корпорейшн».

… Сер Пітер сидів на місці головуючого, заплющивши очі; здавалося, він дрімає, тоді як усі члени ради директорів концерну з напруженою увагою прислухалися до того, що говорив генерал Том Вайєрс, який тільки-но прилетів з Бонна:

— Створений у Європі ракетний щит проти російської воєнної загрози, звичайно, вніс свою корективу в стратегію найближчого майбутнього. Авіація втрачає свою ключову роль у тій концепції протистояння комунізму, яка відводилась їй усього лише два десятиліття тому. Якщо корпорація Дейвіда Лі одержить асигнування в тому розмірі, який планується, я не бачу іншого виходу, крім одного — скликати дружню конференцію за цим столом, на чолі якого сядуть сер Пітер і Дейвід Лі. Якщо ми зможемо виробити нову доктрину захисту демократії, об'єднавши воєдино досягнення авіації і ракетобудування, тоді, гадаю, почнеться нова ера розвитку… Якщо десять років тому шести тисяч літаків ВПС США, — з них дві тисячі триста було виготовлено на заводах вашої корпорації, — вистачало для захисту рубежів вільного світу, то нині…

— Облиште, Том, — не розплющуючи очей, роздратовано кинув сер Пітер. — Ми ж серйозні люди… Вільний світ, не вільний світ — все це патякання. Дивитися треба в корінь справи: Дейвід Лі, починаючи з кіпця сімдесятих років, пішов на нас в атаку. Спочатку він випустив залп проти близького нам «Локхіда», так, так, саме він, настав час називати речі своїми іменами, набридло танцювати на паркетній підлозі, покритій слизьким лаком… А згодом його люди роздули скандал у пресі й на телебаченні про катастрофи наших літаків у Німеччині… Бонн відмовився купувати мої «Зет-два», чистий збиток — двісті мільйонів доларів. І ви пропонуєте мені сісти за один стіл з цим сучим сином?! Якщо ми не зможемо переламати ноги Дейвіду Лі, мені доведеться згорнути виробництво, лишити поз роботи чверть мільйона американців і, зрештою, на наступних зборах акціонерів відверто признатися, що нам загрожує банкротство… Щоб цього не сталося, потрібна нова доктрина, філософське обгрунтування необхідності бойової авіації, яка не знищує все довкола, як ракети містера Лі, але, в разі потреби, влучає в перехрещення вулиці Горького, — він усміхнувся, — і Тверського бульвару. Давайте будемо щадити людей: як своїх, так і противника. Гам живуть такі самі живі істоти, вони також сподіваються вижити після майбутньої битви. Дейв Лі надії їм не дає. Я — даю. Це той козир, який сміливо можна кинути на стіл. Узяти до уваги треба й те, що тільки з літаків у тил противника можна скинути десант. А ракети не скинеш. Отже, справа за доктриною. Хто це робитиме, який університет, — не знаю. Переконаний лише в тому, що мій друг Том Вайєрс зможе підказати вченим такі деталі нової моделі можливої битви з комунізмом, які доведуть примат стратегічної авіації, а не безглуздість ракетної катастрофи… Бачте, лікарі дають мені півроку життя, а я думаю про майбутнє… Містеру Лі сорок два роки, а він не обтяжує себе жахливими уявленнями про те, що буде, коли переможе його точка зору остаточно… Ви привезли з собою матеріали, Том, які можна зразу ж запустити в роботу? Лишилися години, а не дні; слухати в конгресі почнуть через два тижні. Можете сісти в бібліотеці з нашими професорами?