Ні, сказав тоді сам собі Славін, усе-таки фізіономістика — суперечлива наука, якщо взагалі її можна назвати наукою.

(А втім, Славін завжди лютував, коли дивився наші фільми, а найбільше на сільську тематику: «Режисери немов навмисне беруть якихось нікчемних акторів на головні ролі, — казав він Ірині. — Хіба немає в Союзі чоловіків з обличчями, як у Пола Ньюмена, Джека Ніколсена чи Роберта Редфорда?! А нашого радянського Жана Габена, улюбленця народу Миколу Крючкова, досі не спромоглися зняти так, як він того заслуговує! Невже і в акторські інститути студентів підбирають за анкетою?! Чому ніхто з режисерів не думає про еталонність героя?! Чому знімають у якихось затиснених, убогих, обшарпаних декораціях?! Бояться мріяти, — не так зрозуміють колеги-правдошукачі?! Не для колег працює художник, а для мільйонів! Вони, мільйони, вищий суддя мистецтва: те, що народ визнав, і є правда, думка, мистецтво. Те, що хвалить критика, а люди не дивляться, — симуляція творчості…)

… Обличчя Степанова було брезкле, чимось схоже на Лонгдейла, — ніякої мужності, пройдеш вулицею — не звернеш уваги, одягався неохайно, без елегантності; Славіна часом дратувала його манера: «що за м'якотілість, Дмитре? І цей «хороший хлопець», і той «славний чоловік»?! Якась всепрощаюча всеїдність!» — «Це не всеїдність, — відповідав Степанов, усміхаючись, а втім, часом, очі в нього жовтіли, — очевидна ознака розлюченості. — Просто мені так здається, кажу, що думаю. І потім я впевнений, що навіть у пропащої людини треба шукати сліди ангела… Людей потрібно навертати на добро, тільки тоді вони подобрішають… Якщо відсікати, опинимося в пустелі, Славін, страшно».

Спочатку Славіну здавалося, що Степанов не просто м'якотілий, а навіть слабохарактерний, та коли той ще раз полетів до партизанів В'єтнаму, він задумався: хто його примушує лізти в саме пекло? Ніхто. Навпаки, намагаються вберегти, він сам лізе на рожен. Гравець? Ні, зовсім ні. За натурою він романтичний прагматик, авантюри не його стихія. Мабуть, це вигідно справі, якій він себе присвятив; література й журналістика не терплять напівправди і відсиджування в тиші.

… Якось йому потрапив відеозапис інтерв'ю Степанова в Лондоні: як завжди, лагідний, усміхнений, відкритий; спокійно відповідав на запитання, нехай навіть найзліші, але (це було видно з виразу обличчя тих, хто запитував) продиктовані бажанням зрозуміти, а не заздалегідь відкинути все, що скажуть. І тільки раз обличчя його закам'яніло, очі стали жовті, звузилися в щілинки, — підвівся явний провокатор; не запитував, а ганьбив, і не так Степанова, як Союз; відшмагав залюбки, яка вже тут лагідність, утер підбором об асфальт…

Славін набрав московський помер Сергієнка через півгодини:

— Я думаю, він усе-таки витримає.. Сергієнко, пихнувши сигарою, відповів:

— І я так думаю, бо з Женеви надійшло повідомлення: радник американської делегації в Женеві Чарльз Макгоні збирає екстрену прес-конференцію…

4

— Не запитання про громадянські права в Росії, — карбував Чарльз Макгоні, раз по раз відриваючись од тексту, щоб дивитися в обличчя журналістів, — не суть їхнього державного ладу підштовхує нас до рішення про припинення переговорів, а лише переконаність у тому, що Радам не можна вірити на слово, ні в чому й ніколи… Трагічна доля видатного російського дослідника Геннадія Кулькова остаточно переконає в нашій правоті тих, хто сумнівається, вважаючи американську позицію надто твердою й безкомпромісною. Ми готові повернутися до переговорів лише тоді, коли ті, хто сідає з нами за спільний стіл, будуть так само щирі в своєму намірі досягти миру, як і ми. Ніколи ще в історії людства зло не було таке організоване й могутнє, як нині. Ідеологія комунізму, яка відкрито заявляє про своє неминуче торжество, нарощує ракетний потенціал з дня на день. При цьому відбувається постійна маніпуляція лозунгами захисту миру, розрахованими на довірливих людей, недосвідчених у політиці…

5

… Через годину після цього виступив член конгресу, який підтримав необхідність асигнувань на ракетну програму корпорації Піма:

— Кожний, хто виступав проти проекту протиракетної оборони, тепер, — після того, як правда про агресивні плани росіян стала надбанням світової громадськості ціною життя видатного поборника миру професора Кулькова, — переконався, що наші пропозиції про асигнування на космічний проект були продиктовані однією турботою: про безпеку західної демократії. Росіяни розуміють лише одну мову. Це мова сили. Що ж, ми її вивчили. Ми готові до діалогу, але лише на цій мові, інша віднині не прийнятна…

6

Голос Славіна в телефонній трубці, де щось безперестанку клацало й шипіло, був стомленим, безбарвним, зовсім позбавленим почуття:

— Дмитре, передай своєму приятелю, що віза на поїздку до столиці НДР лежить на Чек Пойнт Чарлі. Розтлумач йому, що тільки тут йому можуть пояснити й показати, чому все так сталося. Якщо він не хоче приїхати сюди на годину, ми запросимо інших американських журналістів… Хоч, чесно кажучи, шкода: ти ж саме йому обіцяв сенсацію… Він її матиме… Отже, чекаю.

7

У західноберлінському офісі «Юнайтед прес інтернейшнл» було, як завжди, гамірно, весело, відверто.

— Зробіть наше фото, — я і Степанов за одним столом, — попросив Кузані; шеф-редактор відділу міжнародної інформації був його давнім знайомим, подружилися в Сайгоні, в шістдесят восьмому. — Мою заяву для преси знайдете в сейфі готелю «Кемпінські», якщо я не повернуся із Східного Берліна до восьмої вечора, про це я вже сказав портьє.

— До сьомої, — поправив Степанов.

Кузані спохмурнів, згадав, що від сьомої до восьмої дзвонитиме Прошке; він уже в Палермо; кивнув:

— Правильно. До сьомої. Якщо я не повернуся до сьомої із-за «залізної завіси», їдь у готель, відкривай мій сейф, бери конверт, розпечатуй його і давай матеріал на першу шпальту, — такої сенсації ти давно не мав.

Звідси ж, з бюро, він подзвонив у Голлівуд, продюсерові Стіву Грінбергу, повторивши слово в слово те, що сказав редакторові…

8

Листоноша Віктор, який обслуговував той будинок, де жив Славін, не забув слів завідуючої відділенням зв'язку Олени Кіндратівни, що мешканцеві з дванадцятої квартири листи на замовлення й телеграми треба кидати в скриньку («заяву він написав, усе як слід, ніхто не причепиться»), незалежно від того, дома він чи не дома («Геолог, — подумала Олена» Кіндратівна, — вони всі волоцюги, в Москві нечасто бувають, тому, мабуть, і самотній»).

Тож Віктор і опустив у поштову скриньку телеграму Славіну; написано в пій було лише кілька слів, без всяких «км» і «кр»: «Спасибі тобі за тебе більше ми не побачимося так краще нам а найімовірніше мені прощай Ірина».

9

У Берліні Степанов і Кузані зразу ж поїхали в Інститут судової медицини; довгими коридорами, пофарбованими зеленою олійною фарбою, їх провели у невеличку кімнату; біля хірургічного стола, на якому лежало тіло, вкрите білим простирадлом, сидів Славін; обличчя змарніле, стомлене, під очима темні мішки; таким я його ніколи не бачив, подумав Степанов, так здати за два тижні, справді, старий, от що таке провал операції…

— Спочатку я пред'явлю вам дещо для впізнання, — тихо сказав Славін, попередивши можливі слова Степанова, — а вже потім обговоримо ситуацію.