4
— Що це? — спитав Шаабі, розгублено дивлячись на величезний панелевоз, який повільно зупинився в НДР, саме навпроти тієї лавочки, де мав сісти об'єкт; лавочки тепер не було видно. — Що ж це такс?!
— Суки, — процідив італієць, — паршиві суки… Ти був тут на горищі?
— Ні.
— Суки, — повторив він. — Треба ж було заздалегідь подивитися, мабуть, звідти можна працювати, більший огляд.
… До панелевоза під'їхав невеликий кран; в оптику було чітко видно, як білозубий кранівник щось кричав водієві; той, вийнявши із паперового пакета пляшку молока й рогалик, похитав головою, показав товстим пальцем на годинник і став, не кваплячись, їсти.
І саме тоді під'їхало таксі: в ті секунди, коли автомобіль загальмував, Шаабі й Зінеджо побачили на задньому сидінні бритоголового чоловіка, фотографію якого їм показали перед операцією; той спокійно, повагом розплачувався з водієм.
Коли таксі від'їхало, бритоголового в машині вже не було.
— Він сів на ту саму лавочку, — прошепотів Шаабі. — Я побіжу на горище.
— Лежи, — сказав Зінеджо, — зараз кранівник зніме ці гидотні панелі й поїде, п'ять хвилин, не більше…
— А якщо ні? При цих водіях можна працювати?
— Звичайно. Що нам до них? Наше завдання — бритоголовий…
— А може, треба працювати, коли нікого довкола нема…
Італієць посміхнувся:
— Тоді треба було заздалегідь написати прохання на східне радіо: «Оголосіть, щоб прибрали з такої-то вулиці перехожих, ми повинні пристрелити бритоголового».
— Все-таки я піду на горище…
— Лежи, — повторив італієць. — Чого ти такий неспокійний? І тримай на прицілі лівий бік панелі, бритоголовий може вийти з твого боку. А и страхуватиму правий. Як тільки панель знімуть, як тільки ній відкриється, — зразу ж стріляй. Після тою, як упаде, зроби контрольні постріли в лежачого, розумієш?
— Ця куля вб'є, навіть тоді, коли тільки руку дряпне.
— Еге ж, — посміхнувся італієць, — так ми й повірили… В теорії все добре, за теорію вони й гребуть гроші, а от нехай спробують працювати, як ми, оті пришелепкуваті теоретики…
— Послухай, а якщо цей панелевоз прийшов сюди неспроста?
— Ну то що? Ми ж за стіною. Яке нам діло?
— Ти думаєш, поліцейські не контактують один з одним? Це вони на словах лаються, а коли доходить до стрілянини, відразу об'єднуються.
— Через хвилину після того як усе буде зроблено, ми з тобою поїдемо в аеропорт. Нехай собі об'єднуються. А нам що? Дивись, дивись, кранівник потяг панель, зараз побачимо бритоголового…
І справді, чоловік з бритою головою сидів на лавочці, затиснувши в руці газету; в позі відчувалась напруженість; немов кам'яний; завмер; чекає когось, звісно.
Першим став стріляти італієць, куля за кулею; другим вистрілив Шаабі; було видно, як з поголеного черепа бризнуло червоно-жовтим; чоловік упав; у перехресті об'єктива італієць побачив, як кранівник щось закричав, злякано озирнувся, панель гримнула на. панелевоз, з якого її піднімали, тіла на землі не було видно; знявши рукавички, італієць відкинув гвинтівку, встав з підвіконня й обернувся до Шаабі:
— Тікаймо, хлопче. Роботу зроблено, машина чекає…
5
Коли «додж», — на передньому сидінні розмістилися Уолтер-молодший і Ліліан (одягнена в форму, пілоточка навскоси, диво, а не дівчина), а позаду старший і Нік, завалені паперовими згортками з продуктами, купленими в «Центрумі», — виїхав з-за повороту на пустир, де чекав на нього «об'єкт», їх обігнали дві машини «фольксполіцай»; за ними мчала, ввімкнувши сирену, машина «швидкої допомоги».
Третя машина «фольксполіцай» притиснула «додж» до узбіччя.
— Ну от, — прошепотів Нік, — не обманув мене індикатор…
— Тільки спокійно, — процідив крізь зуби Уолтер-молодший; опустивши скло, спитав поліцейського: — В чому справа? На якій підставі ви затримуєте нашу машину?
— Ніхто вас не затримує, — відповів поліцейський. — Там попереду сталася неприємна подія, постійте п'ять хвилин і поїдете далі.
— А я можу розвернутися й поїхати? — спитав Уолтер-молодший.
Поліцейський оглянувся на трасу:
— Добре. Я про всяк випадок вийду на осьову, бо, не дай боже, хтось вріжеться у вас з-за повороту…
І, взявши в «Ладі» жезл, неквапом пішов на середину вулиці.
— Довше заводьте мотор, Ліліан, — тихо, якимось скрипучим, пронизливим голосом сказав «старший». — І не поспішайте розвертатись. Я хочу подивитися, навіщо вони витягли носилки із «швидкої допомоги»…
— Та замовкніть ви! — обличчя Ніка стало жорстоким, рубленим, і Уолтер-молодший зрозумів, що ніякий він не помічник, а справжній керівник операції; «старший» — ширма, навіть у цьому грали, мерзотники.
Коли Ліліан нарешті зрушила з місця машину, Нік виразно побачив, як у «швидку допомогу» занесли носилки: сумнівів не було: закривавлене простирадло, нерухоме тіло; «об'єкта» знищили червоні, вони, мабуть, зуміли за ним простежити, недаремно Дайджест двічі повторював на останньому інструктажі, вже після наради в ЗДРО, що у військових, у конторі Уолтера-молодшого, можливий витік інформації; мамин синочок, пройдисвіт, через нього втратили таку людину! Ну, роззяви, спекулюють і сплять з німкенями, замість того щоб віддаватися роботі!
До Чек Пойнт Чарлі їхали мовчки; Уолтер-молодший попередив, щоб не вступали в пояснення, якщо машину затримають прикордонники НДР; «Ви не знаєте тутешньої обстановки, говоритиму тільки я, а ви мовчіть».
Офіцер вийшов з будки, козирнув, попросив показати документи тих, які в цивільному.
— Вони теж офіцери, — аж надто афектовано посміхнувся прикордонникові Уолтер-молодший. — Стомлюєшся щодня носити форму…
— Я розумію, — відповів офіцер приязно. — У вихідні я теж переодягаюся в цивільне.
Він зайшов у будку; Уолтер-молодший обернувся; Нік кинув під язик евкаліптовий леденець, посмоктав його трошки, а потім з хрускотом розжував; «старший» попросив дозволу закурити, — на цей раз у Ліліан; випускник Гарварда, який вдає з себе свинопаса, знову подумав Уолтер-молодший; люди, позбавлені власного «я», живуть за легендою, яку вигадали для них невидимки, розкасовані по наукових центрах, видавництвах, що спеціалізуються на випуску детективної літератури, і конторах, які купують права на сценарії бойовиків для Голлівуду.
— Ця процедура завжди триває тут так довго? — дуже тихо, самими губами, спитав Нік.
— Як коли, — відповіла Ліліан, нервово стискаючи кермо маленькими, як у дівчинки, пальцями. — Не хочете почастувати мене вашим евкаліптом?
«Старший» не стримався, хмикнув:
— Двозначне прохання.
Ліліан — сама наївність, личко, як у лялечки, — обернулась:
— Чому? Я справді люблю евкаліптові леденці.
— Так і кажіть, — зітхнув «старший». — А то Нік вас таким евкаліптом пригостить, що…
Саме тоді з будки вийшов поліцейський; документи він тримав у руці; козирнувши, спитав:
— Звідки їдете?
— Із столиці Німецької Демократичної Республіки, — відповів Уолтер-молодший, — звідки ж іще?
— Ви, часом, не їхали по Любекштрасе?
— А в чому справа? — Уолтер-молодший облизнув пересохлі губи. — Сталося щось?
— Убили людину… Ви нічого там не бачили, що могло б допомогти розслідуванню…
— Вбили людину?! — Уолтер-молодший незграбно зіграв страшенний подив, обернувся до «старшого» й Ніка, переклав їм англійською, хоч обидва дуже добре зрозуміли прикордонника, — мати в Ніка німкеня.
— Справді, нас обігнала поліція, — сказала Ліліан. — Ми їхали досить повільно, невже там убили людину?! Хто?!
Прикордонник уважно подивився на супутників Уолтера, а потім перевів важкий погляд на нього самого:
— Ви не відмовитесь, коли виникне потреба, відповісти на запитання кримінальної поліції?