Коли його притягли до відповідальності, він зрозумів свої помилки, зрозумів тяжкість скоєного ним злочину і своїм щиросердним розкаянням і розповіддю про те, що вчинив, активно допомагав слідчим органам викрити ряд обставин, до того їм не відомих…

Чи є підстави вважати, що Пеньковський щиро покаявся і розповів про все вчинене? Захист вважає: є підстави говорити про його щире й повне розкаяння, а це свідчить про бажання підсудного розповідати тільки правду…

… Генерал Васильєв (як завжди, одягнений у синій костюм, ліктики поблискують, черевики полатані, галстук старомодний, зав'язаний невміло) походив по своєму невеликому кабінету (кватирка відчинена навстіж, узимку — холоднеча, а йому байдуже, селянське загартування), зупинився біля вікна, знизав плечима й нарешті відповів:

— Ні, Віталію, я не вірю, що Пеньковський до кінця відкрився, голову навідріз — не вірю… Я ж з ним зіткнувся з першої хвилини після арешту, вів справу всі ті місяці, які він сидів у нас… Між слідчим і тим, хто сидить навпроти нього протягом багатьох годин, день за днем, тиждень за тижнем, складаються особливі стосунки… Ти цього, мабуть, не знаєш…

— Коли ти його побачив уперше, Сашо? — спитав Славін. — Розкажи, будь ласка, все, що пам'ятаєш, до найменшої дрібниці…

— Гм… Скільки років минуло? Аж двадцять три роки, — зітхнув Васильєв. — А втім, гаразд, давай спробуємо реанімувати минуле… Ти, до речі, знаєш, як узяли Пеньковського? Його вже не перший місяць підозрювали, ти ж знаєш, але вести роботу з ним було важко, досить підготовлений професіонал, особливо після того, як перестав їздити за кордон… Коли ми все-таки вже мали доказ — шпигунське приладдя і нічого більше, казна-що, а не доказ, ні імен, ні зв'язків, усе це я повинен був виявити в процесі слідства, сам розумієш, — вирішили його взяти… Але якраз тоді до Угорщини збирався приїхати Гревілл Вінн, там його хотіли затримати, отже, операцію треба було провести елегантно, щоб жодна душа не дізналася про арешт…

Привезли Пеньковського на площу Дзержинського і повели прямісінько до кабінету начальника контррозвідки… Генерал стоїть біля каміна, — а кабінет, пригадуєш, чудовий кабінет, — і я у своїй формі, підполковник середніх літ, але зовсім сивий, імпозантно, правда? Генерал був кремезний, скупуватий на слова, неквапливий у рухах; після довгої паузи сказав: «Олег Володимирович Пеньковський, ви заарештовані, вас підозрюють у злочині, що в Карному кодексі РРФСР іменується як шпигунство на користь іноземної держави». Пеньковський страшенно зблід, знаєш, за якусь хвилину вкрився щетиною, хоч ранком ретельно голився, але дуже стримано відповів: «Ви ж розумієте, що все це — нісенітниця, дурниця, товаришу генерал. Звичайнісінький наклеп ворогів, я був, є і буду солдатом і патріотом Росії!» — «Олег Володимирович, ви добре знаєте, час тепер не той, і, не маючи доказів, ми вас ніколи не затримали б». — «Ні, цього не може бути, я заявляю протест!» Руки в нього вже не тремтіли, як спочатку, коли його затримали, встиг опанувати себе, міцний був чоловік, нічого не скажеш… — «Повторюю, я ні в чому не винен, трапилась якась страшна помилка!» — «Олег Володимирович, не треба… Ви розумієте, що сталося. Поводьтеся з гідністю»… Пеньковський зблід ще більше, став якийсь сірий, попелястий, виструнчився і чітко, майже по складах відрапортував: «Даю слово офіцера: якщо ви пошлете мене в Англію чи Америку, я зроблю таке, що принесе радянській розвідці величезну перемогу над нашим ідейним противником!» — «Чому ви переконані в цьому?» — «Тому, що я справді працюю на ЦРУ і британську секретну службу». — «Коли ви почали на них працювати?» — «Я почав на них працювати двадцять шостого липня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року».

Ми тоді з начальником контррозвідки перезирнулися: Пеньковський це міг оцінити по-своєму, а ми зрозуміли, що він брехав з самого початку: чека було добре відомо, що Олег Володимирович став працювати на британську розвідку дванадцятого квітня шістдесят першого року: вийшов з Вінном із ресторану «Метрополь» і в якомусь затишному, прихованому від чужих очей місці показав йому своє службове посвідчення, де він був сфотографований у військовій формі… А через сорок хвилин після цього епізоду по радіо повідомили про політ Юрія Гагаріна в космос, радів увесь народ, справжнє національне свято, щось схоже на урочистість Дня Перемоги, он воно як… Гаразд… Перезирнулись ми з генералом, зрозумівши, що вести слідство буде зовсім непросто, точніше кажучи, дуже складно, а він гне своє: «Я зобов'язаний діяти разом з вами пліч-о-пліч, ми повинні провести таку операцію, яка викриє як СіС[12], так і ЦРУ!» Добре, говори, говори, а в мене в голові тільки одне питання: реальних же доказів про те, що він став шпигуном саме дванадцятого квітня, у нас нема, спробуй, виведи його на процес без доказів, — сором і ганьба!

Ну, а назавтра я почав з ним роботу… Показав йому все, що вилучили в нього на квартирі, він зразу ж пояснив кожен шифрований запис: «Це — форма негайного зв'язку з моїм керівником по лінії ЦРУ, це — стовп на Кутузовському проспекті, де я мав залишати знак для наступної зустрічі, це — шифротаблиці, якими я не користувався, це — паспорт, який передало мені ЦРУ для переходу на нелегальне становище, це — «мінокс», а тут — плівки для нього»… Поводився він, як артист, грав роль достойно, щиро, прямо тобі випускник щепкінського училища, а не шпигун…

Запитую: «Скільки плівок ви зберігали в своєму тайнику?» — «Ну як же, двадцять дві, саме так, їх мені передав Вінн під час останньої зустрічі. Я ж ні разу, ні одного документа за кордон не відправив, ні одної плівки, слово офіцера!» Шпигун мусить усе пам'ятати, така вже в нього гірка доля, але, як відомо, всього запам'ятати не можна, така вже наша природа; от він і забув, що в нього в тайнику було не двадцять дві плівки, а шістнадцять. Куди ж шість поділися? Шість плівок, сто вісімдесят кадрів секретних документів, це тобі не фунт ізюму… Добре… Записали ми з ним у протоколі допиту, що він зберігав у тайнику двадцять дві плівки і жодної ні разу за кордон не відправляв… Таким чином, я, як слідчий, дістав єдину зачіпку. Від того, як я це обіграю, залежало: скаже він правду, коли почав працювати на противника і що йому передав, чи замовкне — раз і назавжди… А Пеньковський гне своє: «Повторюю, ми маємо унікальний шанс завдати удару нашим ворогам у ЦРУ та СіСі, я згоден поїхати за кордон і зроблю там таке, чого ніхто й ніколи зробити не зможе! Я відкрився, не приховував правди ні на мить, після зрозумілого шоку в перші хвилини, ось перед вами мої пояснення, ось плівки із знятими секретними документами, жодної з них я не передав ворогові, так, мене завербували англійці й американці в Парижі двадцять шостого липня, в готелі, так, я мав тут зв'язок з розвідниками противника, але жоден наш секретний документ до них не потрапив!» — «Це все добре, що ти мені пропонуєш, Олег Володимирович, навіть дуже добре, але щоб ми повірили тобі, ти мусиш якнайдетальніше розповісти про все — з самого початку… Розумієш? З самого початку…» — «Та невже ви мені не вірите?! Я ж росіянин, до останньої краплі крові росіянин, Олександре Васильовичу, я відкрився перед вами, як перед братом, як перед товаришем, зрештою!» Я зрозумів, що вести розмову далі нема сенсу: він давно приготувався до лінії свого захисту і не відступить від неї ні на крок, якщо тільки я не завдам йому такого удару, що він завагається й підніме руки: «здаюся». А як же це зробити? Віддав я його іншому слідчому, запропонував колезі вести жорстку лінію допиту: ніякої відвертості і ніяких сентиментів; запитання — відповідь, запитання — відповідь, точне дотримання суворої норми закону, а сам переключився на Війна, якого в той день привезли з Будапешта. Спочатку я до англійця придивлявся, починати розмову не поспішав, враження він справив трохи дивне: людина неуважна, зразу видно, що не професіонал, зв'язковий, погнався за грішми, розвідка, мабуть, пообіцяла йому великі бариші за співробітництво, хоч був він зовсім не бідний, але, як кажуть, жадність фраєра згубила… Розговорив я його, звикли один до одного, і лише тоді, ніби між іншим, спитав його: «А коли саме Пеньковський показав вам своє службове посвідчення дванадцятого квітня, пане Вінн?» — «А як же?! Звичайно, дванадцятого, через годину чи дві після того в Москві почалося шаленство з приводу повернення космонавта Гагаріна!» Добре. Записали в протокол, — як-не-як, а документ, це вже якийсь доказ… Але — не для Олега Володимировича, на ньому зуби поламаєш, я ж кажу, людина він міцної породи, напевне відповість на удар ударом: «Вінн — зв'язковий, а не професіонал, мало що він говорить, а я наполягаю: вербування відбулося двадцять шостого липня в Парижі, тільки так і не інакше…» Я, Віталію, дуже серйозно тоді думав, що ж робити… Вважають, що тільки контррозвідка вміє спектаклі ставити, коли шпигуна ловить… Ні, брат… Ми, слідчі, також повинні володіти майстерністю режисури, а вона, ота майстерність, без ретельного вивчення психологічного портрета твого підопічного зовсім неможлива… От я й вирішив суботу й неділю провести за містом, на самоті. Сидів собі з вудкою: на одному кінці черв'ячок, на другому — дурачок, і не риба, як сам знаєш, мене цікавила, а мій підопічний Олег Володимирович… Людина він явно авторитетна, і хоч бундючився, але в самій глибині його крилася дрібнота, страх перед начальником — і не так важливо, перед яким, перед нашим чи англійським, — і перед папером, який той має право підписати… «Без паперу прусак, а з папером мастак»; будь воно тричі прокляте, оце наше одвічне, але воно ж, це наше, природжене, дало мені тоді ключ до Пеньковського… В понеділок я викликав його на допит: він, звичайно, знову за своє, знудьгувався з моїм суворим колегою, почав викладати карколомний проект комбінації проти ЦРУ; я мовчав, кивав головою, слухав, а потім рубонув: «Олег Володимирович, дивись, що в пас з тобою виходить: ти просиш послати тебе в Англію, щоб ти в Лондоні розгромив СіС, а потім ЦРУ… Все це добре, навіть дуже добре, але як я можу вручити тобі закордонний паспорт, коли ти мені продовжуєш брехати, причому не просто так, аби відбалакатись, а цілеспрямовано? Чому ти наполягаєш на даті вербування двадцять шостого липня в Парижі і досі жодним словом не обмовився про те, що запропонував свої послуги англійцям у Москві, дванадцятого квітня, тобто практично за чотири місяці до того, як підписав у Парижі документ про вербування?» Пеньковський немов спіткнувся об щось, потягся до мене, мабуть, зрозумів, що далі крутити нічого, кінець… От він тоді й поплив… Того ж дня віддав нам свого безпосереднього керівника, поставив знак на стовпі, викликав американця до тайника «номер один» на Пушкінській вулиці, ми його взяли на місці злочину, — не відбрикаєшся, — а потім сів за стіл і три місяці писав про свою шпигунську роботу: день за днем, година за годиною… Так… — Васильєв раптом усміхнувся. — А з Вінном цікаво вийшло. Після того як відсидів своє і повернувся в Лондон, то заявив у «Санді таймс», що, мовляв, російський слідчий поводився зі мною дуже коректно, по-джентльменськи, і якби я опинився на його місці, то поводився б точнісінько так: дотримуючись усіх норм закону… А через два роки облив брудом і мене і англійську розвідку, — як кажуть, усім сестрам по сережці. Американці почали з ним працювати, відбили його в англійців, тому він так і співбратів своїх покотив по грудках, а заразом і мене…