Бернтсен замовк і поглянув на пілота, очікуючи на звичне в такій ситуації запитання.

Пілот випрямив спину, до його обличчя частково повернулося його природне забарвлення, і, нарешті, він прокашлявся й спитав:

— Е-е-е, а чому саме спалювач? Це ж не він розколовся.

— А тому, що у цьому світі немає справедливості, Шульце. Є лише необхідні рішення для практичних проблем. Спалювач, який мав знищити докази, сам перетворився на доказ. На нього впала підозра, і якби його спіймали на місці злочину, то він міг би вивести детективів на косовських албанців. Оскільки він був не їхнім одноплемінником, а просто продажним поліцаєм, то цілком логічне рішення полягало в тім, щоби переправити його на той світ. До того ж, албанці знали, що саме на цьому вбивстві поліція не фокусуватиме свою увагу і не стане здіймати велику бучу. Бо який сенс? Спалювач уже отримав належне покарання, а поліція зазвичай не горить бажанням розпочинати слідство, єдиний результат якого полягатиме в тому, що громадськість дізнається про корупцію серед правоохоронців. Я вірно кажу?

Шульц не відповів.

Бернтсен подався вперед. Голос його зазвучав тихше, але напруженіше.

— Я не хочу, щоби шматки мого тіла знайшли на тюльпановому полі. Єдиний наш вихід з усього цього — це довіряти один одному. Бо у нас один парашут. Второпав?

Пілот знову прокашлявся.

— А що сталося з тим косовським албанцем? Йому вдалося пом’якшити вирок?

— Важко сказати. Його знайшли повішеним у камері ще до того, як справа дійшла до суду. Хтось розбив йому голову об гак для одежі.

Обличчя командира корабля знову пополотніло.

— Розслабся й дихай глибше, Шульце, — кинув Бернтсен. Оцей аспект роботи подобався йому більше за все: приємне відчуття від того, що інколи йому випадає можливість покомандувати.

Шульц відхилився і притулився головою до стіни. Заплющив очі.

— А якщо я відмовлюся від вашої допомоги і ми вдамо, що вас тут ніколи не було?

— Не вийде. Той, хто дає роботу тобі й мені, не зацікавлений в тому, щоби ти давав свідчення в суді.

— Тобто ви хочете сказати, що фактично я не маю вибору?

Бернтсен посміхнувся. І вимовив свою улюблену фразу:

— Шульце, ти вже давно не маєш жодного вибору.

Стадіон «Валле Говін». Маленька оаза бетону посеред пустелі зелених галявин, беріз, парків та квітників на верандах. Взимку цей стадіон використовувався як ковзанка, а влітку — як концертний майданчик, в основному, для виступів таких динозаврів, як «Роллінг Стоунз», Прінс та Брюс Спрінгстін. Колись Ракель навіть переконала Харрі сходити з нею подивитися U-2, хоча він завжди віддавав перевагу клубам і терпіти не міг концертів на стадіонах. Опісля вона піддражнювала Харрі, кажучи, що у глибині душі він є прихованим музичним фундаменталістом.

Однак більшість часу стадіон «Валле Говін» був порожній та занехаяний, схожий на покинуту фабрику, яка колись виробляла товар, котрий нині втратив попит. Найкращі спогади, які він викликав у Харрі, були спогадами про те, як він спостерігав за Олегом, коли той тренувався тут на льоду. Сидів і дивився, як хлопець старається щосили, викладаючись на всі сто. Боровся, перемагаючи самого себе. Падав. Піднімався. Падав і піднімався знову. І таки добився певних досягнень, хоча й не надто видатних: то поліпшить свій власний рекорд, то завоює призове місце на чемпіонаті своєї вікової групи. Але тих скромних успіхів було більш ніж достатньо, щоби щиросердий Харрі так роздувався від гордості, яка його переповнювала, що йому доводилося напускати на себе нарочито байдужий вигляд, аби їм обом не довелося ніяковіти.

«Непогано, Олеже, дуже непогано».

Харрі озирнувся довкола. Ані душі. Вставив сувальдний ключ у замок роздягальні під трибунами. Всередині все лишилося незмінним, тільки стало більш пошарпаним. Долівка була засмічена; вочевидь сюди вже давно ніхто не приходив. Це місце, де можна було побути на самоті. Харрі пройшовся повз шафки. Більшість із них були незамкнені. Невдовзі він знайшов те, що шукав: навісний замок.

Харрі встромив кінчик плаского ключа в зубчастий отвір. Ключ не заходив. От сука!

Харрі повернувся. Ковзнув очима по громіздких залізних шафах. Зупинив погляд на одній із них. Вона також мала навісний замок. А на зеленій фарбі виднілося видряпане кружальце — «О».

Перше, що Харрі побачив усередині, були Олегові ковзани для перегонів. Довгасті тонкі леза мали по своїх краях щось схоже на червоний висип. Зі зворотного боку дверцят шафи до вентиляційних отворів були причеплені дві фотографії. Дві сімейні фотографії. На одній з них було п’ятеро облич. Двох дітей та, здогадно, двох їхніх батьків Харрі не знав. Але третє дитинча він упізнав. Бо бачив того хлопця на інших фото. На фото, зроблених на місці злочину.

То був красень Густо Ганссен.

У Харрі враз виникло таке враження, що Густо Ганссен погано вписується в це фото. А точніше, що він погано вписується в сім’ю, що була на тому фото зображена. «Цікаво, — подумав Харрі, — то через його красу чи через щось інше?»

Дивно, але те ж саме можна було сказати й про високого русявого чоловіка, що сидів позаду темноволосої жінки та її сина на другій фотографії. Цей знімок був зроблений одного осіннього дня кілька років тому. Вони поїхали погуляти до Гольменколлена — передмістя Осло — і ходили там посеред товстого шару червонуватого опалого листя. Ракель поставила фотоапарат на великий камінь і натиснула кнопку авто­спуску.

Невже то справді був він? Харрі вже й забув, що він мав такі приємні риси обличчя.

Очі Ракель радісно блищали, і він уявив, ніби чує її сміх, той сміх, який він дуже любив, який йому ніколи не набридав і який він завжди намагався пригадати. Ясна річ, Ракель сміялася і в присутності інших, але з ним та Олегом її сміх мав іншу тональність, призначену лише для них.

Харрі обшукав решту шафки.

Там був светр з блакитною каймою. Не в стилі Олега, бо він віддавав перевагу коротким курткам та чорним футболкам із зображенням груп, що грали «хеві метал». Харрі понюхав светр. Слабкий запах жіночих парфумів. На полиці для капелюхів він знайшов пластиковий пакет. Розкрив його. Понюхав. То був типовий набір наркомана: два шприца, ложка, гумова стрічка, запальничка та трохи вати. Не вистачало лише самого дурману. Харрі вже поклав був пакет на місце, як дещо впало йому в око. Футболка, що лежала в найдальшому закутку. Червоно-біла. Харрі взяв її. На футболці був напис: «Літайте літаками авіакомпанії “Emirates”». «Арсенал».

Він знову поглянув на фото, на Олега. Навіть він на цьому фото посміхався. Посміхався так, наче вірив — принаймні тоді, — що ось сидять разом троє людей, у них усе добре, і все у них буде добре, бо ми всі так хочемо. Чому ж усе пішло не так, як їм хотілося? Чому життя збилося з курсу? Чому збився з курсу чоловік за кермом?

«...ти брехав, що завжди будеш з нами».

Харрі зняв фотографії з дверцят і засунув їх до внутрішньої кишені.

Коли він вийшов з роздягальні, над районом Уллерн уже сідало сонце.

8

Татку, ти що, не бачиш, що я стікаю кров’ю? Стікаю твоєю зіпсутою кров’ю. І твоєю кров’ю теж, Олеже. Це за тобою мають бити зараз церковні дзвони. Я проклинаю тебе, проклинаю той день, коли тебе зустрів. Ти був на концерті «Джудас Пріст» в «Спектрумі». Я вештався неподалік і наблизився до натовпу людей, що виходили з концертного залу.

— Ти ба, яка шикарна футболка! — сказав я. — Де ти її ді­став?

Ти кинув на мене здивований погляд.

— В Амстердамі.

— Ти ходив на «Джудас Пріст» в Амстердамі?

— А чом би й ні?

Колись я нічого не знав про «Джудас Пріст», але, принаймні, не полінився розкопати, що то — музична група, а не якийсь чувак, а головного вокаліста звуть Роб Батькович Такий-то — прізвища не пам’ятаю.

— Клас! «Пріст» — найкращі!

Ти закляк на секунду і поглянув на мене. Зосереджено так, наче тварина, що учула запах. Небезпеки, здобичі або потенційного суперника. Або — як це було у твоєму випадку — потенційну споріднену душу. Бо свою самотність, Олеже, ти носив, як важкий мокрий плащ — зігнувши спину та човгаючи ногами. Я виокремив тебе з натовпу саме через твою самотність. Я сказав, що куплю тобі кока-коли, якщо ти розкажеш мені про оту музичну здибанку в Амстердамі.