— Івар та його шведська подруга... Стосовно них уже не провадиться слідство, якщо так можна сказати.

Харрі втупився поглядом їй у спину.

— Вони — померли?

— Так. Від передозування. За тиждень до вбивства. Неочищений героїн у суміші з фентанілом. Схоже, на віолін у них просто бракувало грошей.

Харрі обвів поглядом стіни. Більшість «серйозних» наркоманів без постійного житла зазвичай мали одну-дві заначки в потаємному місці, де вони могли сховати запасну дозу дурману або сховатися самі. Інколи вони ховали в таких місцях гроші. Часом — інші цінні предмети. Про те, щоби носити подібні речі з собою, навіть мови бути не могло, бо коли «нарком» з’являвся в людному місці якраз у той момент, коли дурман починав діяти, він перетворювався на легку здобич для всіляких хижаків. І тому заначка — то було святе. Наркоман зі стажем, який в решті випадків являв собою кволу мумію, вкладав у створення заначки стільки енергії та фантазії, що інколи навіть слідчі-ветерани та собаки-шукачі не могли її знайти. Той, хто сидів на наркотиках, ніколи й нікому не розкривав таємницю своїх схованок, навіть найкращим друзям. Бо вони добре знали з власного досвіду, що кодеїн, морфін чи героїн був для них ближчим за найближчого родича чи друга.

— А ти, бува, не шукала тут заначку?

Беата похитала головою.

— Чому ж ні? — спитав Харрі, розуміючи, що ставить дурне запитання.

— Бо виходжу з того, що нам довелося б перевернути всю квартиру догори ногами, аби щось знайти, а слідству це все одно не допомогло б, — терпляче пояснила Беата. —Ми маємо обмежені ресурси і тому мусимо використовувати їх згідно з пріоритетами. А ще через те, що необхідні нам докази ми отримали.

Харрі кивнув. Саме на таку відповідь він і очікував.

— І які ж це докази? — тихо поцікавився він.

— Ми вважаємо, що вбивця здійснив постріл з того місця, де я зараз стою. — В середовищі експертів-криміналістів побутувала звичка не називати імен. Беата випростала вперед руку. — Майже в упор. З відстані, меншої за метр. Бо у вхідних отворах і довкола них були виявлені часточки порохової сажі.

— Так отвір був не один?

— Було здійснено два постріли.

Беата поглянула на нього зі співчутливим виразом обличчя, який свідчив, що вона знала, про що думає Харрі: якби був один постріл, то адвокат звинувачуваного мав би можливість стверджувати, що пістолет вистрелив випадково. Але через те, що пострілів було два, така можливість відпала.

— Обидві кулі влучили в груди загиблого. — Наче використовуючи мову знаків, Беата розчепірила вказівний та середній пальці своєї правої руки і приклала їх до лівого боку своєї блузки. — Якщо припустити, що як жертва, так і вбивця стояли, і вбивця вистрелив інстинктивно, то перший вихідний отвір свідчить, що вбивця мав сто вісімдесят — сто вісімдесят п’ять сантиметрів зросту. Підозрюваний має сто вісімдесят три.

О Господи. Харрі подумав про хлопця, з яким зустрівся в кімнаті для побачень. Здавалося, лише вчора вони борюкалися один з одним і Олег ледь сягав його грудей.

Беата знов увійшла до кухні. І показала на стіну біля засмальцьованої газової плити.

— Як бачиш, кулі увійшли ось тут і тут, досить близько одна від одної. Це означає, що постріли були зроблені швидко один за одним, бо жертва почала падати. Перша куля пробила легеню, а друга пройшла крізь верхню частину грудей, злегка зачепивши лопатку. Жертва...

— Густо Ганссен, — уточнив Харрі.

Беата замовкла. Поглянула на нього. І кивнула.

— Густо Ганссен помер не відразу. Його руки були вимазані кров’ю, кров була на його одежі, і це свідчило про те, що він рухався після того, як упав. Але це, вочевидь, тривало недовго.

— Зрозуміло. А які... — Харрі потер долонею обличчя. «Треба буде спробувати хоча б декілька годин поспати», — подумав він. — ...які прив’язки має Олег до цього убивства?

— Двоє людей зателефонували нам на комутатор і сказали, що чули в кварталі щось схоже на постріли. Один з них живе по той бік перехрестя, на вулиці Мьоллергата, а другий — якраз напроти цього будинку.

Харрі примружився і поглянув у замизкане вікно, що виходило на вулицю Гаусманнс-гате.

— Не абищо — почути з одного кварталу постріл у другому кварталі, та ще й у центрі міста!

— Не забувай, що то трапилося в липні. Теплий вечір. Усі вікна розчинені. Літні вихідні, транспорту на вулицях майже немає. Сусіди вже певний час намагалися змусити поліцію прикрити це лігво, тому поріг можливого повідомлення про постріл уже й так був досить низьким, якщо так можна ви­словитися. Полісмен з оперативного пункту сказав тим, хто їм зателефонував, щоби вони сиділи тихо і пильнували за сусіднім кварталом, допоки не приїдуть патрульні авто. Поліція зреагувала миттєво. Два автомобілі прибули о дев’ятій два­дцять і, зайнявши позицію, стали чекати на спецзагін.

— «Дельта»?

— Ці хлопці завжди спізнюються, бо витрачають певний час на те, щоби вдягнути шоломи та бронежилети. А потім патрульним машинам повідомили з оперативного пункту, що сусіди помітили, як з будинку вийшов якийсь хлопець, звернув за ріг і попрямував до Акерсельви. Тож двоє поліцейських подалися до річки, де вони знайшли...

Беата замовкла і продовжила лише після того, як побачила, що Харрі ледь помітно кивнув головою.

— ...Олега. Він не чинив опору, бо був такий «накачаний» дурманом, що погано усвідомлював, що робить. На його правій кисті та передпліччі ми виявили рештки пострілу.

— А яке ж було знаряддя вбивства?

— Оскільки калібр був незвичний — «Макаров» дев’ять на вісімнадцять міліметрів, то про численні альтернативи в цьому випадку не йшлося.

— Так, «Макаров» є улюбленим пістолетом організованої злочинності в колишніх країнах радянського блоку. А також «Форт-12», яким озброєна поліція в Україні. Плюс іще пару моделей.

— Дійсно. На підлозі ми знайшли стріляні гільзи з рештками пороху. Порох кулі «Макарова» має особливу пропорцію селітри та сірки, в ній також використовується трохи алкоголю, як і в несірчаному поросі. Хімічний склад пороху в гільзі та довкола вхідних ран співпадає з рештками пороху на руці Олега.

— Ясно. А де саме знаряддя вбивства?

— Його так і не знайшли. Ми підключили до роботи аквалангістів та пошуковців, які ретельно обшукали дно ріки та її береги, але марно. Однак це не означає, що пістолета там немає — ти ж знаєш, скільки там мулу і густої грязюки.

— Знаю.

— Двоє з хлопців, які мешкали в цій квартирі, розповідали, що Олег інколи крадькома показував «Макарова» і вихвалявся, що саме таким пістолетом користається й російська мафія. Жоден з них не розбирається в типах зброї, але після того, як їм показали приблизно сотню пістолетів, вони обидва начебто вказали на «Одесу».

Харрі кивнув. «Макаров» дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Переплутати було неможливо. Коли він уперше побачив «Одесу», йому пригадався пістолет футуристичного вигляду з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», котрий, разом із купою інших СD-дисків, опинився у Ракелі й Олега.

— Сподіваюся, ці хлопці — надійні, як скеля, очевидці злочину, чия проблема з наркотиками ще не виросла до загрозливих масштабів?

Беата не відповіла. Та їй і не треба було відповідати. Харрі знав: вона розуміє, що він намагається хапатися за соло­минки.

— А аналізи крові та сечі Олега? — почав Харрі, розгладжуючи рукави свого піджака так, наче це мало якесь велике значення. — Що показали його аналізи?

— Наявність хімічної речовини віолін. Звісно, стан наркотичного сп’яніння можуть визнати пом’якшуючою обставиною.

— Гм. Це дає змогу припускати, що він перебував у такому стані ще до того, як встрелив Густо Ганссена. А як же тоді пояснити мотиви його вчинку?

Беата нерозуміюче витріщилася на Харрі:

— Мотив?

Він знав, що вона подумала: а хіба можна уявити собі інший мотив, окрім наркотику, коли один наркоман убиває іншого?

— Якщо Олег уже був під кайфом, то навіщо йому було по­трібно когось убивати? — спитав він. — Як правило, злочини на кшталт оцього є спонтанним відчайдушним актом, спричиненим жагою наркотиків чи появою симптомів ломки.