Роздягнулась, підступила до дзеркала, уважно вивчаючи своє відображення: волосся з посіченими кінчиками нагадує пересушену на сонці траву; чорна фарба давно злізла, відкривши оригінальний світло-каштановий колір; брови розрослися, з чітко окреслених дуг перетворившись на дві розкошлані риски; шкіра, що давно не бачила сонця, відсвічувала крейдяною блідістю. Крім того, Діані здалось, що лице покруглішало: над краєчками губ, де колись красувались дві звабливі ямочки, зараз нічого не було. Хмурячись, вона втягнула щоки і надула губи, проте це не допомогло: ямочки вперто не хотіли відкриватися. Схоже, набрала вагу. Чи ні? Може, їй тільки ввижається? Жінки схильні до перебільшень космічного масштабу, коли йдеться про їхню фігуру. Діана й до одруження не була кістлявою, будовою вдавшись у кряжистого батька, а не в худоребру матір, і, мабуть, через це ніколи не переймалась проблемами ваги. Точніше, не переймалась надто.

Відступивши від мийки, Діана спробувала роздивитись себе всю, а не лише обличчя. З відстані двох кроків відображення у дзеркалі виглядало симпатичнішим: великі груди, м’які округлі плечі, акуратний пупок. Найважливіше — немає складок на животі, хоча на стегнах… Діана повернулась до дзеркала спочатку правим, потім лівим боком… ну, на стегнах трохи зайвого назбиралося. Подивитись нижче не наважилася: власні ноги вона не любила ще до народження Артема, незважаючи те, що, будучи під мухою, Гена постійно рвався оспівувати їх у віршах. Згадавши перші півтора року після одруження, Діана замріяно посміхнулась. Траплялося, що їм було справді добре. Вона пригадала, як після народження Артема Гена не раз повторював, ошаліло, до лоскоту обціловуючи її тіло в ліжку, що після пологів, які минули без ускладнень, вона відчутно погарнішала. Діана знала, що то було не підлабузництво, Гена говорив правду. Завдяки безсонним ночам вона швидко скинула зайву вагу, яку набрала, виношуючи Артема, й у той же час материнство непомітно, невловно для ока змінило її тіло, зробило її більш жіночною, згладивши недоладну вуглуватість фігури, успадковану від батька. Вона знала, що Геннадій говорить правду, бо, гуляючи з коляскою, часто ловила на собі масні погляди чоловіків, що приклеювались очима до її грудей чи спини, а також тому, що протягом півроку після перших пологів Гена домагався її частіше, ніж до одруження. «Правда, — тут-таки насупилась жінка, — той гіперактивний збоченець у часи свого бурхливого «поетування» хіба тільки до табуреток не чіплявся».

Діана ще раз (старанно втягуючи) обдивилася живіт і випуклі стегна. Насправді все було не так страшно. Вона не надто скидалась на жінку, що народила двох синів з перервою у два роки. Якщо примружитись і не придивлятися, то не була схожою на таку, що народила одного. Звісно, вона покруглішала в стегнах і водночас змарніла на обличчі (особливо протягом останніх місяців, коли залишилась без Гени), але не дуже відрізнялась від офісної працівниці, що забула дорогу до спортивної зали. Тижнів зо два на біговій доріжці та велотренажері під наглядом тренера, який ходить на роботу, щоб витискати з підопічних усе, на що вони здатні, а не заглядати під спідниці, три-чотири походи до солярію й один день у перукарні дадуть змогу з легкістю все виправити. Проблема полягала в тому, що цих двох тижнів у Діани не було. І що вже зовсім погано: вона поняття не мала, звідкіля вони можуть узятися. Діти — це щастя, без дурні, найбільше щастя, про яке може мріяти жінка. От тільки чомусь ніхто не попереджує, що в комплекті до них життя підкидає масивний чавунний якір, удавкою прив’язує його до шиї, і не можна повністю зрозуміти цю банальну істину, крім завести власних дітей.

Увімкнувши душ, Діана почекала, поки стече вода, пластмасовим крабом заколола волосся над тім’ям, одягнула гумову шапочку і ступила у ванну. Гарячі струмені тонкими голками впилися в шкіру, жінка, не стримавшись, млосно зітхнула, відчуваючи, як тілом, від плечей до литок, потекло приємне поколювання. Вона виждала, поки шкіра звикне до температури, після чого додала гарячої води і почала натирати тіло гелем для душу від «Avon».

Ванна кімната швидко наповнилася парою. Намилившись, Діана нехотячи змивала піну: гаряча вода розслабила її. Вона знала, що мусить поспішати, але відтягувала момент, коли доведеться виходити з душу. Зрештою, ніхто не помре, якщо вона спізниться на п’ять хвилин на ту нараду. Також було ще дещо. Обтираючи тіло шосткою губкою, жінка раптом усвідомила, що заводиться. Дуже давно, за кілька місяців до одруження, коли батько тільки-тільки купив для неї цю квартиру, Гена нечутно пролізав до ванної кімнати, забирав у Діани губку і, зривисто дихаючи у спину, починав пристрасно цілувати її плечі та шию. А потім, не вимикаючи воду, вони довго кохалися. Хоч уже зустрічалися скількись часу, але в ті дні Гена вперше лишився в неї на ніч. Після того як він без запрошення зайшов до ванної, Діана, вступаючи в душ, навмисне не зачиняла за собою двері. Квартира тоді була без ремонту, сантехніка абияка, проте їх це анітрохи не хвилювало, бо то було найкраще місце у всесвіті: тут вони могли побути наодинці, до нестями насолоджуватись один одним, забувши про все на світі… Діана настільки збудилася, що навіть спогад про Гену не розхолодив її. Якби чоловік зараз був у квартирі та спробував, як колись, прокрастися до ванної, вона віддубасила б його до синців вогким рушником, та зараз це не мало значення. Діана почувалася так, наче сто років не мала сексу, м’язи ніг та низу живота подриґували від солодкої знемоги, шкіру пощипувало не лише від гарячих струменів, власні доторки розсилали блискавки по тілу — природа брала своє. Жінка заплющила очі і стала фантазувати, остаточно втративши відчуття часу.

Опам’ятав її нечіткий, приглушений шумом води і хтивим стугоном крові у вухах викрик:

— Ма-а, він покакав!

«О, Господи!» — пронизливу хіть зірвало з неї, неначе теплу ковдру. Діана опустила регулятор, послабивши струмінь у душі, і гукнула:

— Артемчику, ти щось казав?

Кілька секунд у відповідь не долинало нічого, і жінка подумала, що їй почулося, коли з кімнати донеслося розпачливе верещання:

— А-а-а-а-а-а-а-а! — кричав Артем.

«Точно покакав», — зрозуміла Діана, вискакуючи з душу, на ходу обтрушуючись і закутуючись в рушник.

Імовірність того, що Данило наклав саме в горщик, становила, як любив казати Родіон Столяр, «нуль цілих хер десятих». І на цей раз проблема була не в горщику. Справа в тім, що Даня не вмів, не міг чи не хотів какати сидячи. Коли припирало, Даня, підозріло озираючись, виходив у коридор, спирався рукою на стіну і, замислено вткнувшись поглядом у вічність, вивантажував вміст кишечника у штани. Тільки так і не інакше. Альтернативних варіантів не існувало. Хоч ти лусни, але продукти життєдіяльності виводилися з Данила Геннадійовича винятково у стоячому положенні та лише за наявності плоскої вертикальної поверхні, на яку хлопчик мусив спиратися для забезпечення необхідної стійкості. Діана похапцем скинула шапочку і намагалась заштовхати мокрі ноги в капці, бо знала, що стояча дефекація у штани — це лише півбіди. Крім нелюбові до горщика, яку в принципі ще можна було пояснити, у поведінці Данила були наявні певні ірраціональні моменти, які науковому тлумаченню не підлягали: покакавши біля стіни, Данька вигрібав із трусів кілька какашок і починав гасати з ними квартирою. Якщо Діана чи Гена невчасно фіксували цей момент, гівно не опинялося хіба що на стелі. Попри це, знаючи, як бурхливо реагує на свіженькі какашки його чистьоха-брат, Даня обожнював глумитись, залякуючи Артема витягнутим на-гора вмістом штанців чи підгузок.

Нарешті Діані вдалося заштовхати ступні в капці, хоча, судячи з того, як верещав Артем, вона вже спізнилася. Жінка стрілою пролетіла коридором і, увірвавшись до кімнати, гримнула:

— Даню, припини! Ну, що ти робиш, капосне хлопчисько?!

Щиро кажучи, вона не здивувалась, бо картина була очікуваною: Артем, почервонівши від крику, сидів на столі, підібгавши ноги і тиснучись спиною до комп’ютера. Старався якомога далі відсунутись від краю. Внизу, задерши руки, наче проповідник, і розчепіривши закаляні лайном пальці, стовбичило «капосне хлопчисько». Данило реготав і підстрибував, намагаючись у стрибку дістати старшого брата. Половина радіатора центрального опалення, що тягнувся під столом, увесь табурет, на якому сидів Артемчик, а також край столу були рясно вкриті гіменцем. Поряд із табуретом валявся Артемів альбом з чітким коричневим відбитком долоні на розгорненій сторінці. Навкруг альбому лежали замащені речовиною того ж кольору фломастери.