«Ай-яй-яй, — чоловік відвернувся, із сарказмом міркуючи: — Звісно, коли над тобою два метри землі, тебе люблять усі».

Сердито форкнувши, він закрив ноутбук, зі змішаним почуттям полегшення й досади відірвавшись від Інтернету.

За неможливості зависати в мережі на першому плані опинилася інша проблема — жорстокий головний біль, приправлений нудотою та іншими наслідками надмірного вчорашнього розслаблення. Раптом Гена згадав, що в холодильнику має бути пиво. Мозок не встиг викресати іскру, яка б підняла захисний бар’єр і прицвяхувала його до крісла, а ноги вже несли на кухню.

Ледь рипнувши, відчинилися дверцята молочно-білого холодильника «Stinol». На середній полиці справа лежали рядком, неначе снаряди для гаубиці, три пляшки пива «Bud» із золотисто-червоними етикетками. Гена облизався; у стравоході зненацька стало сухо, немов у комині, серцебиття пришвидшилось, а нутрощі спалахнули так, наче їх скропили соляною кислотою. Темно-коричневі боки пляшок манили, молодий чоловік не міг відірвати погляду. Батько Геннадія, Борис Веніамінович, завше повторював, що похмеляються лише слабаки й алкоголіки, і Гена визнавав, що старий має рацію — залізобетонну. Примружившись, Гена уявив, як, зібравши волю в кулак, хряскає дверцятами холодильника, повертається до ноутбука і береться… ні, писати він не зможе… можна, наприклад, узяти й почитати книжку або… Штука в тому, що вольові потуги більшості сучасних письменників не поширюються далі паперу, на якому віддруковано їхні романи, а у випадку Геннадія Ковпачка не сягали навіть того…

За секунду, зморщуючи лоба від різкого нахилу, Гена потягнувся рукою по пляшку. Зірвавши пальцями металеву накривку, він присмоктався до горлечка і не відривав губів, поки в пляшці не лишилось пива на два ковтки. Чоловік відвів руку, піднявши пляшку до рівня очей, відригнув, шумно віддихався, а тоді залпом допив решту пива. Йому відразу покращало. Жар у нутрощах ущух, у голові прояснилося, хоча ноги, здається, стали м’якшими й очі трохи «повело». Викинувши порожню пляшку у відро для сміття, Гена почовгав назад до спальні.

Завалившись на ліжко, він знову почав чи то картати, чи то жаліти себе.

«Бляха… — подумав він, — за кілька хвилин сюди приїде мій син. Я — нікчема. Я — тюхтій. Я…»

Щирих емоцій у тих думках не було. Гена не любив своїх синів. Це не означало, що він їх ненавидів. Аж ніяк. Коли було потрібно, він доглядав за ними, підмивав дупці, вкладав спати, терпляче годував, розважав, зрідка читав казки, але… не відчував нічого. Коли народився Артем, у грудях Геннадія нічого не тьохнуло, вії не затремтіли, заганяючи назад під повіки неслухняну сльозу. Його не розпирало від гордощів і батьківського щастя. Чоловік пригадував, як стояв на порозі родильної палати, витріщався на вимазаний кров’ю і коричнюватим слизом рожевий шматок м’яса, який лікарі щойно дістали з утроби дружини, а в голові, здригаючись від криків тієї істоти, шарахкались думки, за які досі було соромно: «Шо за нах?.. Що я тут роблю?.. Скільки він буде так кричати?..» Ззовні Гена був непоганим батьком (принаймні не гіршим за інших татусів, навіть зважаючи на ненаявність стабільної роботи і постійне протягом останніх двох років пияцтво), але всередині батьком ніколи себе не відчував.

Думки про сина вивітрились за хвилину, а на їхнє місце вгніздились дві темно-коричневі пляшки «Bud». Куди б чоловік не глянув, перед очима, немов плями від тривалого споглядання сонця, стрибали два темні силуети. У шлунку люто забурчало, а на язику з’явилась знайома сухість. Пройшло не так багато часу з тієї миті, коли Гена прикінчив першу з трьох пляшок «Bud», а він уже не міг думати ні про що інше, крім тих двох, що лишились у холодильнику. Він мусив або вилити їхній вміст в унітаз, або випити. Інакше він просто збожеволіє.

…За годину, зустрічаючи Діану, Даню та Артема, Геннадій тримався за одвірок, щоб не впасти.

14 лютого 2013, 08:23 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Пробігшись поглядом по кімнаті, Діана не знайшла Грубодупенка. Визирнула в коридор і побачила кота біля вхідних дверей.

— Лаштуєшся на роботу? — усміхнулась вона.

З раннього віку Грубодупенко привчився до чіткого розпорядку. Щоранку рудий мчав на вулицю, де займався важливими котячими справами: ганяв горобців, бився на дахах з іншими котами, упадав за дамами або ж злісно «тролив» місцевих дворняг. Рівно о дев’ятій вечора (зазвичай мокрий, виснажений, а нерідко — до крові побитий) Грубодупенко вертався додому, вечеряв і лягав спати на підвіконні в кухні. Ці денні вилазки повторювались регулярно, починались і закінчувались із вражаючою пунктуальністю, через що Діана почала називати їх «походами на роботу». Щоранку Грубодупенко «йшов на роботу», ввечері повертався, набивав пузо і до наступного ранку відсипався. Винятком були занадто похмурі, вогкі чи холодні дні: через негоду котяра лишався вдома.

Жінка пройшлася в кінець коридора і відчинила котові двері. Рудий вистромив морду на сходову клітку, роззирнувся, але виходити не поспішав.

— Ну, то що, йдеш чи ні?

Зразу навпроти входу до Діаниної квартири починався сходовий проліт: ліворуч сходи збігали до майданчика між другим та третім поверхами; праворуч — підіймалися на такий же майданчик між третім та четвертим. Крізь продовгуваті вікна, що тягнулись уздовж прольоту, було видно вулицю. Погода видалася кепською. Голе віття дряпало низько навислі сірі хмари, повсюди стояли, брижачись від поривистого вітру, калюжі талого снігу, а поки що не розтовчений сніг посірів від вологи. Ранок 14 лютого був одним із тих огидно-вогких, гнилих, коли на термометрі — +2 °C, а відчуття — на –10 °C.

Грубодупенко тихо нявкнув і сховав голову назад до квартири.

— Тю, — із сарказмом видала Діана. — Ваша пухнастість боїться замочити лапки?

Рудий, розуміючи, що з нього кепкують, ще жалібніше нявкнув і схилив голову. Він наче просив пробачення за те, що вирішив прогуляти «роботу».

— Гаразд, лишайся вдома, лежню, — розсміялась жінка.

Грубодупенко прошмигнув між ногами жінки і помчав до кімнати, щоб зайняти місце біля батареї. Діана почимчикувала слідом.

— Тьомо, підеш до Гени? — запитала в Артема.

— Я малюю, — не обертаючись, буркнув Артем.

Почувши таткове ім’я, Даня пожвавішав:

— Гена! Гена! — застрибав він, вимахуючи ручками.

— Візьмемо альбом із собою, — Діана вдавала, що не чує меншенького.

— А фломастери?

— І фломастери теж.

— Ти приготуєш мені яєчню?

— Сонечко, я не встигаю, ми швиденько зберемося, підемо до Гени, і він приготує тобі яєчню.

— Гена! Ге-е-ена! — тим часом Данило виліз на диван і взявся стрибати, вибиваючи з нутрощів канапи хмарки сіруватого пилу.

— Ти до Гени не підеш, — жінка тицьнула пальцем на меншого.

— Ду! — рішуче заперечив той. — Ду Гена! Ана, Даня-ду-Гена!

Діана з болем зиркнула на сина. «І що ти в ньому знайшов? Скільки ще часу мине, доки ти зрозумієш, що Гена не хоче тебе бачити…»

Ураз Данило припинив скакати, з неймовірною для свого віку прудкістю зісковзнув із дивана, підійшов до мами і, склавши рученята, благально пролепетав:

— Даня іся! Ана, Даня і-іся. — «Даня попісяв! Діано, Даня попісяв». Як після такого можна не взяти його до татка?

Жінка мляво всміхнулася і скуйовдила рукою волосся на маленькій голівці.

— Гаразд, збираємось, а там буде видно. — «Але спочатку душ». — Тьомо, наглянеш за братиком, поки мама сходить у душ?

Від почутого в Данила таємничо зблиснули оченята; Артем крутнувся на стільчику і з підозрою (якщо не сказати, з переляком) зиркнув на молодшого брата.

Діана не чекала відповіді, бо вибору в неї не було. Так чи так хвилин на п’ять малих доведеться лишити без нагляду. Захопивши із шафи чистий рушник, намагаючись не думати про те, що означають шельмуваті бісики в очах Даньки, жінка прослизнула до ванної та зачинилася зсередини.