Річ навіть не в тому, що чоловіка мучило похмілля. Ні. До похмілля лишалося чимало часу. Воно прийде годин за шість, і тоді Гені конкретно погіршає. Похмілля темною ковдрою огорне свідомість, просочиться слабкістю і тремором у руки, булавою бахкатиме зсередини по черепу. А поки що Гена був п’яний.

Пробудження далося важко. Від думки про похмілля, якого не уникнути, настрій Гени зробився геть нікудишнім. І зовсім нестерпно стало тоді, коли молодий чоловік усвідомив, що зірвався через деренчання мобільного.

Гена пролупив очі і подивився на екран.

«МАМУЛЬКА».

Мамулькою Гена називав Діану, починаючи з другого тижня знайомства і закінчуючи безглуздим розривом три місяці тому. Протягом останніх місяців Геннадій кликав дружину лише Діаною, хоча в телефоні вона так і лишилася Мамулькою.

Він закліпав, протер долонею очі, переконуючись, що напис на екрані не є результатом хмільної гарячки. «Фак, зараз почнеться! — за звичкою спалахнуло в Гени в голові. — Згадає не тільки вчорашнє, але й…» У передчутті капітального прочухана він зіщулився і підтягнув коліна до живота. Та за секунду розслабився. «Фу ти, Господи, — видихнув Гена, збагнувши, що ніхто його не вичитуватиме. — Я ж не вдома…» Навіть через три місяці після того як дружина витурила його, Гена називав домом Діанину квартиру на бульварі Ромена Роллана, у якій провів п’ять з лишком років (і хай там що, він вважав, що то його найкращі роки…), а не занедбану батькову халупку на сьомому поверсі довжелезної багатоповерхівки на Якуба Коласа, 6, у якій перебивався після вигнання.

На лихо, думка про дім — той дім, про який віднедавна він не міг навіть мріяти, лише згадувати, — стала останнім цвяхом. День остаточно і безповоротно зіпсувався. Натискаючи кнопку «Прийняти виклик», Гена наїжачився і несвідомо підтягнув губу. Діана не подавала заяву на розлучення — до цього часу вони формально залишались чоловіком та дружиною, от тільки Гена гепою відчував, що це ненадовго. Після кількох марних спроб примиритися і повернутись у сім’ю, він очікував «контрольного пострілу» від дружини — дзвінка, під час якого вона повідомить про те, що вони більше не зможуть бути разом, бла-бла-бла, настав час офіційно розлучитися.

Рука, що втримувала телефон біля вуха, тремтіла.

— Алло… — Гена відповів, не відриваючи голови від подушки, що сплюснуло й без того ослаблений алкоголем голос.

Коротка пауза.

— Чую по голосу, ти там веселишся, — Діана, м’яко кажучи, була не в захваті від того, що чула.

«Обісратись, як весело, — подумав Гена, — тупо космос!» — але вголос проказав:

— Е… ні, я щойно встав.

— Послухай, мені… ну… потрібна твоя допомога.

— Усе, що скажеш, Діано, ти ж знаєш, я завжди…

Діана не стала вислуховувати його белькотіння про відданість і готовність прискакати на поміч будь-якої миті.

— В АНТК надзвичайна ситуація, і я мушу вийти на роботу сьогодні. Просто зараз.

— І-і… — Гена спочатку подумав, що не проти дізнатися, яка саме надзвичайна ситуація, а потім вирішив, що це його точно не стосується, тож не варто забивати голову всякими дурницями. Добре вже те, що Діана не заговорила про розлучення.

— А я не готова. Мені треба кудись подіти Даню й Артема.

— І ти хочеш… — прогудів Геннадій, обводячи затуманеним поглядом неприбрану квартиру.

«Я хочу, щоб ти засунув собі в задницю всі пляшки, які спорожнив минулого вечора! — Діана насилу стрималася, щоб не прогорлати цю фразу вголос. — Господи, який же ти ТУПИЙ!» — вона раптом усвідомила, що ніколи не пробачить йому. Хай як буде самотньо, хай як важко доведеться з малими, вона не пустить Гену назад у своє життя. Її дратував сам звук його голосу.

— Я хочу, щоб ти взяв їх до себе на день, йолопе! — взагалі вона також хотіла, щоб Гена сходив у дитсадок, залагодив нюанси, що виникли з медсестрою через Артемову астму, й деякі інші питання, можливо, залишив Даню на годину-півтори у його групі, нехай звикає, але розуміла, що про це марно навіть згадувати. З однаковим успіхом вона могла попросити про таке пана Реву, президента АНТК ім. Аронова.

— Меншого не візьму! — не подумавши, ляпнув Геннадій.

«Із цією людиною я прожила п’ять років!..»

— Це ж твій син. — «Він жалюгідний! Боже, який він жалюгідний». Голос Діани мало відрізнявся від ричання загнаної в кут левиці.

— Ну, тобто, я візьму, але… Діано, я… кхе-кхе… не у формі, і я не впораюсь. Тільки не сьогодні.

— А зі старшим ти, типу, впораєшся?

— Якщо ти його нагодувала, то так… звісно, так.

Батько Геннадія — Борис Веніамінович Ковпачок — працював водієм локомотива на Укрзалізниці і вдома мав іграшкову залізницю, причому не китайську, плямисто-пластикову, а справжню німецьку, виконану з металу, з надзвичайним рівнем деталізації: з розвилками, чотириколійною станцією, автомобільним переїздом, відповідними знаками, світлофорами і справжнім тунелем. Гена знав, що Артема можна посадити, ввімкнути залізницю, і хлопчак сидітиме нерухомо, неначе бронзова статуя, годинами спостерігаючи за тим, як два крихітні потяги намотують кола блискучими рейками. Крім того, старший умів грати в «Танчики» на приставці. З ним можна було домовитись.

Притопуючи ніжкою, Діана гарячково міркувала. Вона не почувалася здивованою. Не вперше нездара Геч калічив її плани. Тепер потрібно швидко вигадати, куди спихнути дітей і при цьому не спізнитися на нараду. Все ж, як вирішила жінка, краще відвести Артема до Гени, це однозначно найпростіший варіант, а потім мотнутися на таксі на Ванди Василевської, де живе її мама, і там залишити Даньку. Ймовірно, із самим Данилом мама впорається і не помре до вечора. Діана знала, що матір упиратиметься до останнього, вигадуючи що завгодно, аби не сидіти з онуком. Софія Борисівна Столяр була вродженою чистопорідною білоручкою, що з дитинства цуралася роботи, надаючи перевагу меланхолійній поезії та догляду за власною зовнішністю. У 1983-му Софії Борисівні пощастило вийти заміж за талановитого авіаційного інженера Родіона Столяра, який швидко подерся вгору по кар’єрній драбині і навіть у найтяжчі часи після розпаду Радянського Союзу і реорганізації АНТК ім. Аронова заробляв достатньо, щоб оплачувати няньок, прибиральниць і покоївок, а відтак мама Діани ніколи не працювала і не доглядала дочку. Проте Діана мала певні важелі впливу на матір, які, хай нечасто, але застосовувала. За три роки до неочікуваної смерті Родіона Столяра Софія Борисівна стала дистриб’ютором продукції «Avon» в Україні. Не для заробітку — грошей Столярам вистачало, і тоді ніхто не уявляв, що годувальник сім’ї, який ні разу за життя не скаржився на біль у серці, несподівано помре від інфаркту. Все почалось із банальної сварки, під час якої Родіон необережно дорікнув дружині, що вона уявлення не має, що таке заробляння грошей. Софія образилась і почала шукати роботу. Ніхто її, звісно, не брав: через вік і повну відсутність досвіду. Зате в Софії Борисівни була подруга, що займалась розповсюдженням косметики і тим заробляла на життя. Софія попросила навчити її, за місяць непомітно втягнулась, а ще за три місяці почала змагатися з подругою, хто більше продасть. Що найдивніше — виходило в неї дуже непогано: вона гарно говорила, посміхалась, коли потрібно, тонко відчувала настрій потенційних покупців. Мама Діани все життя була актрисою. З того часу Софія Столяр регулярно «впарює» родичам набори для душу, дезодоранти, креми, гелі і т. п., а першою в списку родичів завжди стоїть Діана. Сьогодні Діана готова була викупити місячну норму продукції, аби тільки матір перебула з її меншим сином до вечора.

— Ти можеш завести молодшого до… — наче прочитавши її думки, втрутився Гена.

— Замовкни! — обірвала Діана. — Я сама вирішу, що можу, а що ні, — хоча розуміла, що варіант, який спробував озвучити її чоловік, є єдиним прийнятним. З того, як заплітається Генин язик, вона розуміла, що сьогодні Даньку йому краще не лишати.

Ще раз усе обміркувавши, переконавшись, що нічого кращого не придумає, Діана проказала: