— Господи…

Сюжет по «5-му» закінчився. Діана похапцем перемикала канали, шукаючи який-небудь інший випуск новин. Нарешті надибала щось російське, здається, «Вести» на «РТР», де якраз йшлося про авіакатастрофу «ААРОНа 44», — не найкращий варіант у сенсі достовірності інформації, проте вишукувати щось ліпше не було часу.

— «Франс Континенталь» розпочала комерційну експлуатацію позавчора, — сказав Рева.

— Це літак мого батька, — Діана стояла як оглушена. Редактори новин на каналі «РТР» розмістили під картинкою трохи більше тексту: «В катастрофе украинского самолета погибло 49 человек». — Жахливо… Боже, як це жахливо… — вона почувалась так, наче сто років назад забула, як дихати.

— Так, цей лайнер проектував твій тато, — Рева тактовно помовчав. — Зараз ситуація непевна, контракт тримається на шмарклях, подальше постачання під загрозою зриву, а тому я хочу попросити тебе вийти на роботу раніше. Ти брала активну участь у просуванні літака до початку серійного виробництва, крім того, ти знаєш французьку. Ти зараз потрібна нам, Діано.

— Так… звісно… я вас розумію, — жінці було надто зле, щоб вона могла думати про те, що насправді вона має вельми опосередкований стосунок до літака «ААРОН 44» і що в АНТК ім. Аронова є чимало інших працівників, значно більш потрібних за таких обставин. — Коли?

— Сьогодні, — категорично пальнув Рева. — Зараз восьма-десять. Чекаю тебе в офісі о десятій-нуль-нуль. Я збираю велику нараду, пов’язану з катастрофою. Встигнеш?

Діану пробрало морозом. Як сьогодні? Вона збиралась до перукаря в суботу, а потім — у солярій, щоб хоч трохи привести себе до ладу перед виходом на роботу. Хоча це дурниці! Основне питання — куди подіти малих?! І як бути з дитячим садком? Панічні бульбашки заворушились у шлунку і потекли вгору по тілу. Даню й Артема можна завезти до мами, але Діана знала, що та нізащо не погодиться сидіти з ними цілий день. Сестер чи братів вона не мала. Лишався єдиний варіант — Гена. Жінка скреготнула зубами. Звісно, Діана сподівалась, що раніше чи пізніше вони з чоловіком помиряться, але точно не думала, що їй доведеться дзвонити першій. Той нікчема, напевно, сприйме розповідь про екстрений виклик на роботу за відмазку і тиждень після того роздуватиме щоки від почуття власної незамінності. Чорт.

Чорт!

ЧОРТ!!

Несподівано її увагу привернув дзюркотливий звук, що линув із-під ніг. Діана згадала про сина, який досі сидів на горщику. Опустила погляд і сфокусувалася на малюкові. Дзюркіт посилився, а Даня посміхався так, наче йому щойно вручили Нобелівську премію, і він став наймолодшим лауреатом за весь час функціонування нобелівського комітету.

Жінка нахилилась, акуратно посунула вбік ніжку малого і не повірила власним очам.

Попісяв!

О боги всемогутні…

(Бінґо!!! Армстронґ, що вперше ступає на поверхню місяця!)

(Колумб, який бачить перший острів на Заході!)

(Ньютон, що виводить останню риску в законі всесвітнього тяжіння!)

…Даня попісяв у горщик!

Умить усе помінялося. Свідомість перемкнулась на Даньку.

— Молодець! — жінка ледь стрималася, щоб не заплескати в долоні.

— Я молодець? — сконфужено перепитав Анатолій Захарович, повертаючи щасливу маму до реальності.

— Ні, ні, це не ви, ви не молодець. Тобто… ой!.. ви молодець, ви великий молодець, але то я не до вас зверталася, вибачте. Будь ласка, пробачте, — ще трохи — і Діана готова була розплакатись. — Просто… ви так несподівано зателефонували.

У цей час на іншому кінці дроту Анатолій Захарович Рева міркував про те, чому в безмежно обдарованих батьків діти виходять безмежно безмозкими. Схоже, це фундаментальний закон природи, один із наслідків закону збереження енергії: кількість мозкової речовини в родині є константною чи щось таке. Його діти також були цьому підтвердженням.

— Діано, якщо ти відмовляєшся, то так і скажи, — сталевим голосом відчеканив Рева, — але…

Вона не стала слухати, що прозвучить за тим «але».

— Я буду в залі для нарад рівно о десятій годині. Можете на мене розраховувати, — хапнувши повітря, вона додала: — Я зроблю все, що потрібно. Все, що від мене залежить. Я надзвичайно вдячна вам за наданий шанс, — і попри те, що завершальна фраза вийшла аж надто підлабузницькою, Анатолій Захарович лишився задоволеним.

— Чарівно. Тоді до зустрічі! І про всяк випадок прихопи із собою закордонний паспорт.

Розмова завершилася.

Діана поклала трубку на місце, допомогла Даньці натягнути колготи і роззирнулась по кімнаті, відчуваючи, як щось дуже схоже на переполох, розтікається тілом. За якихось п’ять хвилини, поки тривала розмова, ситуація зі стабільної життєво-напруженої різко змінилася на критичну. Вона не зібрана, діти не нагодовані, залишити їх нема на кого! У животі огидно залоскотало. «Так, без паніки, я все зроблю, все встигну, я… Блі-і-ін! Що робити?! А-а-а!»

Вона кинулась до сковорідки, на якій мала смажити яєчню для Артема. Озирнулась на годинник, зрозуміла, що не встигне. Метнулась до столу, замотала прозорою плівкою тарілку з котлетами і засунула її, ще гарячу, у холодильник. Тоді зупинилась, вчепившись пальцями в край столу. «Стоп! Потрібен план. Треба все спланувати!» — Діана кілька разів повільно видихнула, заспокоюючи лихоманкове поколювання в грудях і животі.

План.

Потрібен чіткий план!

Перше — зателефонувати Гені. Запросити його сюди? Ні-і, у жодному разі! Він розцінить запрошення на квартиру, як ознаку остаточного примирення, а цього допустити не можна. Потім хрін того козла випхаєш. Отже, передусім треба набрати Гену і домовитись про те, щоб до вечора залишити малих у нього. Чудово!

Друге — зібрати Даньку й Артема.

Третє — зібратися самій. Помити голову? Не встигне. Прийняти душ, зробити такий-сякий make-up, відшукати чистий і, бажано, попрасований одяг.

Ні, не так! Діана спинилась посеред кімнати, дивлячись на Артема, що сидів за столом і вимальовував сюрреалістичні картинки. Друге — зібратися самій, а потім одягати хлопців. Інакше зірвиголови знудьгуються, рознервуються і впріють перед виходом.

Четверте — завести малих до Гени. Після розриву Геннадій повернувся на квартиру до батька, яка знаходилась неподалік подарованого її батьком житла, на вулиці Якуба Коласа. Якийсь кілометр, не більше, від багатоповерхівки Діани. Навіть з дітьми жінка могла дійти туди менше, ніж за п’ятнадцять хвилин.

І п’яте — взяти таксі та доїхати на роботу.

«Звичайно, не все вийде гладко, але… it sounds like a plan[63]!» — задоволено подумала вона.

14 лютого 2013, 08:14 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Завершивши розмову, Анатолій Рева поклав мобілку на стіл, подивився на Авер’янова і похитав головою. Григорій стримано всміхнувся:

— Саме така нам і потрібна. — «Нехай завалить усе і повертається».

— Ти це серйозно? — у вухах Реви гуло, немов у турбінному цеху атомної станції. Світанок не приніс очікуваного полегшення, найменша спроба сконцентруватися на чомусь відлунювала рокітливим болем у потилиці. Без сну, без тривалого відпочинку, він просто не міг думати та приймати рішення.

— Так.

— У неї двоє малолітніх синів.

— Тим краще! — «Не зможе зосередитись». — Відправляй!

Рева не тямив, чому так краще, але допитуватися не став. Усе одно зараз не зрозуміє.

— Гаразд, біс із тобою, нехай їде, — погодився він, думаючи про те, що розслідування все одно буде формальністю, незалежно від того, чи стане Жан-Робер Ґуерін на їхній бік, чи встромлятиме палки в колеса.

14 лютого 2013, 08:19 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Учора Гена забагато відпочив, а тому прокинувся трохи не в гуморі.

Гаразд. Усе було не так… Увесь вчорашній вечір Геннадій Ковпачок безбожно бухав, а тому прокинувся в препаскудному настрої. Здавалося, протягом ночі хтось намагався закатати його, нещасного і напівпритомного, в асфальт, по тому бідаку віддерли, асфальт розтопили і залляли розплавленим у шлунок. Якщо говорити без зайвого пафосу, Гена почувався наче шматок обсмаженого в оцті собачого лайна.