- Чоловіче добрий, - усміхнувся рабин. - Так, якби твоя шкапа понесла б мене з гори і віз би перекинувся, і я забився до смерті, то на тому світі я зажадав би Суду Божого і твого огира засудили б за моє вбивство. Але навіщо мені судитися з дурною конякою?

Отинський рабин полюбляв увесь вільний час гортати товсті фоліанти з релігійними текстами. Віконечка його будиночку виходили на Тринітарський майдан, де після обіду збиралася отинська дітлашня погратися в цурки-палки чи довгої лози.

Одного разу вереск малолітніх юдеїв досяг такої сили, що навіть у рабина увірвався терпець і він чи не вперше відірвався від своїх досліджень. Старий вистромив голову у вікно і закричав:

- Гей ви, писклята! За Лисецьким лісом змія бачили!

Діти побігли до лісу. На кілька хвилин стало тихо. Та раптом стіни рабинової хижки затряслися від тупоту сотень босих і взутих ніг: це вже бігли всі - молоді і старі, здорові і хворі, бідні і багаті.

Мудрець закрив книги, взяв костура і пішов до дверей.

- Мишигоне, - заверещала рабинова половина, - куди біжиш? Ти ж сам того змія вигадав!

- Голубонько, маєш рацію, - лагідно відповів старий. - Але, бачиш, тут така справа: все місто побігло. Хто його знає, може там і справді змій об’явився?

Якогось року на Покутті трапилася страшна засуха. Пшениця згоріла на пні, бидло на луках останню пашу повискубувало, а садовина ледь у зав’язь увійшла, так з гілок і посипалася.

А в нашому містечку базар спорожнів. Мужики, вважайте, нічого не везуть, крамарі від нудьги позіхають, аж щелепи вивертаються, а перекупки втомилися мух ганять. Одна надія лишилася - ребе з Отині.

Достойний муж вислухав лемент представників дрібного бізнесу і гірко зітхнув:

- А що ви хочете, шановні! Наш найвищий Заступник є дуже лагідним батьком. Це так. Але якщо він вже карає своїх діточок, то є за що. Нікуди не дінешся. Виходить, що хтось у нашому місті грішить. І то - дуже тяжко.

Депутація повернулася від рабина і одразу прихопилася за гарячкове слідство. Перебрали всіх і кожного - і що ви собі думаєте? Пророцтво мудрого старця справдилося, бо вже наступного вечора на цвинтарі злапали на гарячому пару незаперечних грішників. Не тому грішників, що на гарячому. Бо за такої спеки хто наважиться робити це в хаті. І не тому, що на цвинтарі, бо вдома діти, кози, сусіди, блохи, нарешті… А тому грішники - і то великі - що вона заміжня, а він, лайдак, кавалєрського стану.

Ну, пов’язали обох і потягли до рабина. Репетують, аж гай шумить:

- Батогами їх зашмагати на базарі, батогами!…

- Відшмагати - то замало! Голими їх біля стовпа прив’язати, голими!

А якийсь начитаний горлає:

- Камінням їх побити, камінням!

Нарешті рабин руки гору звів і промовив, як той Мойсей, коли з гори зійшов:

- Жиди, ша! Не ганьбіться перед православними. А оцим-от дайте спокій.

А коли всі стихли, пояснив:

- Ану, кохані мої, тепер подумайте: а що, як і на той рік нам з Божої ласки знов якесь нещастя трафить? Град, рання приморозь, повінь, нарешті? Храни нас, Господь, але хто, крім Нього все знає? Тож повірте мені, старому, ця пара грішників нам ще не раз знадобиться. Покладіть їх, де взяли.

Від авторів: як ви вже збагнули, шановні наші, рабин - то особа духовна, йому зі своїм Богом поспілкуватися - що дурному гою з гори побігти. Одне слово - людина з усіх боків поважана, гріх його завантажувати надміром суто мирських справ. Ні, звичайно, аби чоловіка з дружиною помирити, чи правильного жениха вибрати… та й козу нормальну купити - тут ребе завжди порадить. Але, скажімо, канцелярію розводити, довідки там усякі підписувати та видавати, то вже, вибачте, справа не Божа. І взагалі, наш ребе з його простотою і безпосередністю такого понапідписує, що навіть сам генерал-губернатор Ігнатьєв не допетрає. Як, ви не знаєте, хто такий Ігнатьєв? Олександр Павлович? Котрий син петербурзького генерал-губернатора Павла Миколайовича. І теж граф. Він же з 1889-го року Київською губернією командував. Ну дуже видатна людина. Поставив, даруйте, раком усю світову етнографію, звівши всі народи і народності ввіреної йому губернії до трьох: “православные, полячишки и жидовские морды”. І якби його в 1896-му році не вколошкав есер-терорист, то ще б чимало анекдотів про губернаторський розум склали б. А так - маємо те, що маємо у нашій книзі. Отой терорист був, до речі, євреєм, але без почуття гумору.

Ось чому за часи правління таких непересічних генерал-губернаторів крім духовних рабинів мало російське єврейство ще й так званих «казенних». Власне, це були стовідсоткові чиновнички, призначені владою, конкретно - губернатором. І відповідали вони, як зараз кажуть, за роботу з національною меншиною: довідки виписували, в судах євреїв-свідків до присяги приводили, а головне - слідкували, щоб так званий «вид на жительство» видавався виключно правильним євреям. З тими видами на жительство, себто, правом певним категоріям євреїв проживати у великих містах та поза межами смуги осілості, теж був анекдот! І не один. Але не будемо їхати з Києва до Боярки через Богодухів. На все свій час!

От як описує славетний єврейський класик Шолом-Алейхем свій візит до київського «казенного» рабина. Було це в ті роки, коли онук вихрестів Бланків Володя Ульянов уже народився, а государя Олександра Другого Визволителя народовольці ще не вколошкали.

Висидівши кілька годин у холодній, брудній канцелярії, юний Шолом нарешті втрапив до жаданого кабінетика. Тут він побачив особу, котра «померла тридцять років тому, як мінімум, але її замаринували і вона ще сяк-так трималася». Подальший діалог Шолом-Алейхем увічнив у своєму романі «З ярмарку».

- Що скажете?

- Мені потрібен казенний рабин.

- Метрика?

- Ні.

- Весілля?

- Ні.

- Хлопчика, дівчинку записати?

- Ні.

- Хтось помер?

- Ні.

- Дозвіл просити милостиню?

- Ні.

- Так чого вам врешті-решт треба?

- Побачитися з рабином.

- О! Так би одразу й сказали!

«Замаринований покійник» повільно-повільно виповз у сусідні двері аби, повернувшись через двадцять хвилин, повідомити:

- Ребе нема вдома. Зайдіть іншим разом.

«Іншим разом» відловити казенного рабина майбутній гордості світової літератури не вдалося ані з другої спроби, ані з -надцятої. Так воно чогось співпадало…

Якщо ви вважаєте, що містечкові євреї йшли порадитися з ребе виключно щодо суто житейських пересічних проблем, то помиляєтеся. Бо, розумієте, якщо ваша халупа танцює польку на два боки і в ній окрім вас, вічно вагітної дружини, дітей, яким давно вже лік втрачений, кози з козенятами і сварливої служниці назавжди прописалися ще й злидні, то мимоволі тягне на філософію. Не вірите? Маєте відповідний анекдот.

До бердичівського рабина з’являється один із шістдесяти двох тисяч трьохсот шести десяти шести юдеїв, офіційно зареєстрованих у місті станом на 1888-й рік. І з порогу замість “шолом алейхем!” вигукує:

- Ребе, а чого влітку так спекотно?

Поважаний рабин поміркував-поміркував і відповів:

- Елементарно, сину мій. Влітку спекотно, бо взимку топлять пічки та грубки.

Вражений філософ кліпає очима:

- Та не може цього бути! Перепрошую, ребе, але доведіть.

- Які ще доведення? Ми ж не в школі. Влітку не топлять у пічках та грубках - от взимку і холодно.

До рабина з’являється вельми допитливий місцевий молодик і з порогу приголомшує його запитанням: