Але повернемося до Сурки. Одеса вельми своєрідно відгукнулася на таку нечувану популярність своєї землячки. Анонімні автори створили… пародію на цей шедевр міського кримінального фольклору. Любка-Маша-Маруся Климова перетворилася на Сурку, часом Сарку, а трагічні події, оспівані в першоджерелах, набули відверто комічного характеру.

Отже: “Раз пішли на дєло я і Рабинович…”. Що роблять нормальні нальотчики у цьому випадку? Приходять туди, куди намірилися і роблять оте саме “дєло”. А вже потім - в залежності від ситуації - або в ресторані пропивають набуте, або на “малині” зализують рани.

А що роблять наші “злі урки з темного провулка” Абрамович і Рабинович? Вони думають не про справу, а про випивку, ймовірно - про “сто грам для хоробрості”. І заходять до першого-ліпшого “задрипаного буфету”. Та ще й виправдовуються: а чого б не випить бідному єврею, як нагальних справ в нього нема? Себто наліт - то не нагально. Зачекає.

Вже смішно.

Зайшли Рабинович з Абрамовичем… слухайте, здається, щодо прізвищ цікаве співпадіння вимальовується, але, завважте, ми тут ні до чого! Зайшли, знацця, наші герої до буфету - і що ж вони бачать? Там уже сидить Сурка (версія - Сарка, Хайка). Ну сидить собі жінка, то хай би й сиділа, якщо у неї є час і немає нагальних справ.

Але! У Сурки під спідницею… арбалет, та ще й заряджений дробом. Сучасні письменники в жанрі “фентезі”, вдавіться, а подібної зброї вам нізащо не вигадати! По-перше, як вона та горгопина, під спідницею, помістилася? По-друге, куди той дріб зарядили? А третє, найголовніше: чому, зобачивши в задрипаному буфеті Сурку-Сарку-Хайку з такою екзотичною зброєю, Рабинович з Абрамовичем одразу вирішили, що це вона “зашухерила Арона з Соломоном”? У збірнику Грабовського і Смирнова викладається версія: невдахи нальотчики образилися, що мадам не привіталася. “Ми до неї: “Здрастуй!” - Сарка ігнорує, не бажає з нами говорить”. Втім, можливо, наявність під спідницею арбалета, зарядженого дробом, була обов’язковою для агентів одеського ЧК. Недаремно ж існує геніальний жарт, який звучить саме так: “Адєса імєєт много такіх вєщєй, каторих нєт в другіх гарадов”.

Ну, а далі починається справжнісінький єврейський хамішуцер! Рабинович з Абрамовичем забувають про наліт і терміново кличуть кілера, такого собі Мойшу-кримінальника. Мойша, як і належить, заряджає свою “пушку”, висліджує зрадницю “в темному провулку біля синагоги”, бо куди ж іще ввечері піде самотня молода чекістка, - і виголошує цілу промову. Мовляв, здрастуй, моя Сурка, здрастуй, дорогая, здрастуй, моя Сурка - і прощай, ти зашухерила Арона з Соломоном, так тепер за це від мене май!

До речі, авторам цікаво: хто ж такі Арон із Соломоном, якщо Рабиновича звали Гриша, а Абрамовича - Льоня?

Але це ж вам пісня, а не телевізійний серіал про сучасну “Бригаду”. Там вам на Арона з Соломоном мінімум три серії відписали б: одну про Арона, другу про Соломона, а третю про те, як їх насправді зашухерив Мендель, а стрілку перевів на Сурку. Але, повторюємо, це не телевізійне мило, це Одеса початку 20-х років - з її реаліями і специфічним гумором. Тому можна обійтися без витребеньок і перейти одразу до справи.

І отут усіх текстологів минулого, сучасного і майбутнього таки точно переклинить. Бо подивіться самі: Сурку-Хайку “замовили” кому? Мойші. А стріляє хто? Рабинович! Та ще й з револьвера (“дури”) з кривим дулом. І що ви після цього хочете - щоб він влучив? Ні, він таки влучив - цитуємо - “Рабинович стрельнув, стрельнув - промахнувся і попав він трішечки в мене…”. Що було далі? Ми зафіксували принаймні три друковані версії. Доки бідолаха Абрамович лежить у шпиталі, Сурка жива-живісінька приходить до тями на Слобідці, а гицель Рабинович п’є четвертий день сам, Сурку поїть вже четвертий день і нарешті - гуляє з вищезазначеною Суркою без вживання алкогольних напоїв.

Зізнаємося щиро: всі три варіанти нам подобаються більше, ніж класичні фінали блатної “Мурки”, де вона “в шкіряній тужурці” лежить у труні, прикрашеній квітами рівними рядами і фривольними написами, а за труною йдуть “лягаві” в колону по троє, а за ними мама з татом і вся одеська шпана.

Це зараз історію про бідолашну жертву блатних забобонів друкують практично у всіх збірниках “застольних” пісень і навіть виконують по телебаченню. Свого часу наші позбавлені почуття гумору батьки і вчителі влаштовували нам капітальні “шмони” з наступним добрячим хамішуцером за віднайдену у схованці за обкладинкою щоденника сторіночкою з текстом єврейської “Мурки”.

А тепер - найсмішніше. Саме з єврейської “Мурки” втрапив до широкого народного обігу фразеологізм “єврейське ружжо”, себто, зброя з кривим дулом для стрілянини з-за рогу. Уявіть собі - десь зо два роки тому майже водночас у пресі та Інтернеті з’явилися два повідомлення, та ще й з фотографіями. Зброярі України та Ізраїлю, незалежно одні від одних сконструювали автомат… для стрілянини з-за рогу! З єдиною відмінністю: у нашого кривий приціл, тому руки з автоматом все ж таки доводиться вистромляти з прикриття, а у ізраїльського таки справді кривий ствол. Не інакше як конструктори згадали свою студентську молодість і співи під гітару “на картоплі”.

Що не кажіть, а мистецтво - то велика рушійна сила.

Епілог

Серед ночі хтось стукає у двері до старого єврея.

- І хто там?

- Смерть.

- Так і що?

- Так і все.

Така от зовсім невесела історія, котра чомусь цитується мало не в усіх без винятку збірках єврейського фольклору.

З дивним відчуттям дописуємо ми останню сторінку нашої книги. Бо з одного боку - це ж треба: дві тисячі років жив собі Народ, котрий не мав власної землі, не мав права жити, де йому було би краще, не мав права голосувати за тих, хто би обстоював його інтереси, не мав права дати своїм дітям саме ту освіту, яка би позбавила їх від вічного почуття голоду і приниження… зрештою, хіба що у синагозі цей народ сяк-так почувався Народом - та й то не завжди.

Але ж він вижив усі ці дві тисячі років! Учені сперечаються і шукають відповіді в особливому тренуванні мізків, теологи багатозначно тицяють пальцем вгору, самі євреї кажуть, що завдячувати треба єврейським мамам, котрі постійно торочили діткам: вчись, вчись, вчись… одній із цих мам навіть поставили пам’ятник. Та ще й де - в самому центрі Ульяновська.

А як на нашу думку, то Народ вижив тому, що сміявся. І в першу чергу - над собою. Можна подивуватися, можна позаздрити. А варто - повчитися. Бо чи не тому нас, українців, стає щороку все менше і менше, що ми злегковажили власним соковитим і автентичним гумором і замінили його на примітивне космополітичне зубоскальство. Скажете, перебільшуємо? Аж ніяк! Пригадайте безжальний козацький жарт, зацитований Олександром Ільченком: “Гетьман - як чиряк, де хоче, там і сяде”. І порівняйте його з вимученими “шуточками” штатних телевізійних дотепників. Так ото ж… недаремно Горацій Сафрін казав: жартувати по-справжньому здатні тільки серйозні люди. А наш сучасник - поет і “відсидент” Ігор Губерман розвинув цю думку в такий спосіб: “На дні кожного сміху лежить винятково гіркий осад від сприйняття цього світу”.

Тоді чому ж увесь час нашої роботи над цією, сподіваємося, смішною книгою нас не полишало щемливо сумне почуття жалю? Знову звернемося по відповідь до класики. Ісаак Бабель, недовчений комерсант, солдат на Першій Світовій, чекіст і працівник Наркомосвіти (геніальне поєднання!), газетний репортер і таємний агент розвідки ОДПУ, уславлений письменник, але, перш за все, всесвітньо визнаний Цинік - з великої літери. Та з яким болем описав він реальну смерть реальної людини - одеського прикажчика Йосифа Мугинштейна, сина тьоті Песі, котра торгувала курми на Серединському базарі.

“Чи потрібні тут слова? Була людина - і нема людини. Жив собі безневинний холостяк, як пташка на гілочці - і от він загинув через дурість. Прийшов єврей, схожий на матроса, і стрельнув не в якусь там пляшку з сюрпризом, а в живу людину. Чи потрібні тут слова?”