Отже, маестро, вріжте, будь ласка, марш Мендельсона!

Молодий єврей запитує у свата, чи є у запропонованої ним нареченої батьки. Сват відповідає миттю:

- Напівсирота. Матір при здоров’ї, а от батька серед живих немає.

Вже на весіллі з’ясовується, що тесть живісінький, та от придибенція: сидить у в’язниці і незабаром має вийти на волю. Ошуканий жених бере свата за петельки:

- Ти мені сказав, що вона напівсирота, що батька немає в живих!…

- Ну, сказав. То й що? Хіба це життя - у в’язниці?

Шадхен пропонує молодому амбітному єврею кандидатку в наречені, але той крутить носом:

- Теща мені не подобається. Єхидна і дурна на додачу.

- Юначе, ви на кому женитеся - на тещі чи на її дочці?

- На дочці, але вона ж не така молода, як ви казали і на додачу некрасива.

- Це нічого, що вона немолода і страшненька. Не буде вам зраджувати.

- Та й посагу там, виявляється, як кіт наплакав.

- Хто сказав про посаг? Ви на баришні одружуєтеся, чи на грошах? Ви мені що замовляли? Баришню. От і беріть.

Ошуканий кандидат вдається до найвагомішого аргументу:

- Так вона ж на додачу ще й горбата!

- А ви що хотіли? Щоб у вашої нареченої не було жодного недоліку?

Шадхен привів із собою для переговорів про наречену помічника, котрий має підтверджувати в якості об’єктивного свідка все, що скаже сват.

- Вона струнка, мов ялинка, - починає шадхен.

- Як ялинка! - підтверджує помічник.

- У неї такі очі, такі очі!… Це треба бачити.

- Ах, які очі, які очі!

- А яка вона освічена - інші їй не рівня.

- Така, освічена, така освічена!

- Щоправда, є один м-а-анюсінький недолік, - признається сват. - у неї невеличкий такий горбик.

- Що значить - невеличкий? - обурюється помічник? - Отакий-о горб!

Від авторів - зверніть увагу: сама конструкція цього анекдоту фактично повторює схему сюжету з української літературної класики. Ну просто вам “Підбрехач” Квітки-Основ’яненка у єврейському варіанті. Але про це своєрідне взаємопроникнення культур ми вже згадували.

Відповідальний момент: шадхен приводить молодого єврея на оглядини в хату до майбутніх родичів. На чільному місці в кімнаті стоїть засклена шафа зі срібним начинням. Сват радісно вигукує:

- Дивіться сюди! Ви мене питали, чи це багата родина - ось вам відповідь!

Молодий чоловік вагається:

- А може вони все це взяли напрокат аби справити на мене враження?

- Ну що ви таке подумали, юначе, - обурюється шадхен, - ви не знаєте цих людей! Їм не те що срібла - їм ламаної виделки ніхто не позичить!

Жених неприємно вражений оглядинами і тут-таки відводить шадхена у куток кімнати аби заявити претензії:

- Куди ви мене привели? Вона ж бридка, вона ж стара, вона ж зизоока і на додачу підсліпувата! І половини зубів немає!

- Вам не обов’язково про це шепотіти мені на вухо, - перебиває шадхен. - Говоріть нормально, бо вона глуха на додачу.

Від авторів - у чорнобильській версії цього анекдоту фінал дещо інший:

- Ха! - вигукує шадхен, - ви ще не чули, як вона кашляє!

Природно, що Зиґмунд Фрейд не міг оминути у своєму дослідженні таку колоритну фігуру, як рабин із Хелма:

Хелмський ребе зі своїми учнями молиться у синагозі. Раптом він обриває молитву і видає розпачливий зойк. На запитання, що сталося, повідомляє:

- Щойно у Львові помер головний рабин. Будемо сумувати і оплакувати.

Кілька днів хелмські євреї сумують і оплакують покійного. Аж тут випадково прибивається до міста єврей зі Львова. Природно, всі кидаються розпитувати, як помер славетний ребе, на що хворів і чи довго мучився.

- Тю на вас! - вигукує шокований львів’янин. - Наш ребе живий і здоровий, дай Боже кожному! Хто вам таку дурню сказав?

Хелмська община кидається до свого душепастиря:

- Ребе, ви сказали, що львівський рабин помер, а він живий! Це ж велика ганьба перед гоями!

- То нічого, - втішає ребе. - Головне, що я з Хелма побачив, що робиться у львівській синагозі. Хіба це не чудо? А те, що я чогось там не додивився, так то дрібниця.

Характерна особливість життя євреїв Австро-Угорської Імперії на відміну від Росії: юдейські піддані цісаря Франца Йосипа мали право, не вихрещуючись, здобути офіцерське звання. Відтак чимало австрійських, угорських, галицьких та буковинських євреїв зголошувалися до служби добровільно.

Іцик записався в артилерію. Невдовзі його безпосередній командир відчув різницю між особливостями єврейської ментальності і вимогами армійського статуту.

- Іцику, чому гармата не блищить, як у кота, самі знаєте, що?

- А чому вона повинна блищати, пане лейтенанте?

- А ви що - не читали статуту?

- А де я мав прочитати, що його треба читати?

- А вам хіба не пояснював фельдфебель?

- А ви самі робите те, що вам наказує фельдфебель?

- А ви хіба не знаєте, що в армії молодший виконує накази старшого?

- А звідки я знаю, який у вас рік народження, пане лейтенант? Може якраз я старший?

Нарешті втомлений лейтенант зовсім по-цивільному бере Іцика під лікоть, відводить його подалі від решти вояків і каже:

- Іцику, нам ти, звичайно, не підходиш. Але я дам тобі пораду: купи собі гармату і заробляй на життя самостійно.

Від авторів: характерно, що доктор Фрейд делікатно оминає одну суттєву подробицю з зацитованого ним анекдоту про Іцика-артилериста. От скажіть, шановні читачі, хто був за національністю бідолаха-лейтенант? Підказуємо - який іще народ має генетичну звичку відповідати запитанням на запитання? Так ото ж…

Окрім шадхенів почесне місце у колекції єврейських анекдотів, відібраних Зиґмундом Фрейдом, займають… от одразу навіть і не скажеш, як їх правильно по-сучасному назвати, цих людей. Бо як не крути, а займалися вони відвертим жебрацтвом. Однак називали себе “прохачами”. На відміну від православних жебраків і старців єврейські “прохачі” не побиралися на паперті або на весіллях чи похоронах. Вони вициндрювали гроші - і то чималенькі - у своїх багатих сородичів. Заходив такий “прохач” до купця другої чи першої гільдії або банкіра - і одразу тиснув на психіку: “Ну хіба порядний єврей не повинен допомогти своєму бідному єдиновірцю?”

Мало в кого вистачало мужності відповісти нахабі: якщо ти бідний, то ти неправильний єврей. Для особливо непоступливих “прохач” завжди тримав у загашнику “рекомендаційного листа”, звичайно ж підробленого, від віденського барона Ротшильда або цадика любавицьких хасидів. Від такого нахабства аргумент “якщо тобі Ротшильд не допоміг, то чому маю допомагати я?” якось застрявав у горлі.

Отже - анекдоти про єврейських жебраків, перепрошуємо, прохачів. Необхідне уточнення: у Києві вони, як правило, отиралися навколо чи не найбагатшого в Російській Імперії фабриканта Бродського. Він був людиною не тільки кмітливою, а й допитливою, проте надмірна доброта зробила і його героєм єврейського фольклору.

Один професійний “прохач”, посилаючись на те, що й він сам, і його сім’я помирають з голоду, таки спромігся видурити у Бродського чималу суму грошей. За годину благодійник заходить до найдорожчого у Києві ресторану - і що ж він бачить? Отой “бідний і голодний” сидить за столиком і навертає червону ікру ложкою.

Обурений до глибини душі Бродський вигукує: