— Не знаю. Але у мене від страху може розірватися серце.

— Не припекло тебе, Варю, — сказала сестра. — Клюне смалений півень — побіжиш, як миленька.

— Можливо, — погодилася Варя, — але ж у мене є ти!

— Так, — Ольга зітхнула. — Спочатку піду на кладовище, відберу трохи зеренця, батько змеле на жорнах, а я в той час збігаю в кінець вашого городу і дістану вам жита. Думаю, що до ранку встигну спекти по паляниці, — розмірковувала Ольга. — Хоч би ті чорти у сільраді не сиділи до опівночі, бо одразу ж унюхають запах хліба. А завтра раненько побіжу додому, роздам дітям по шматку, нехай поїдять зі свіженьким молочком. Головне, щоб старі не помітили. Нехай давляться сухою картоплею та коржиками, і то доки не відібрали останню картоплю.

— І не шкода тобі свекрів?

— Аністілечки! — Ольга відміряла пальцем частину мізинця. — Нехай їх колгосп нагодує! А я буду потайки підгодовувати дітей, поки є зерно у схованках. Напевно, за місяць-півтора воно закінчиться, і я не знаю, що будемо їсти далі.

— Щось придумаємо, — заспокоїла її Варя, хоча сама й гадки не мала, що робитиме.

— От дурна моя голова! — Ольга луснула себе долонею по лобу. — Йшла сюди, щоб розповісти останні новини, а вже й забула!

— Знову щось страшне? — стривожилася Варя.

— Для нас ні. По-перше, на днях народила Одарка, — заторохтіла сестра. — Звичайно, що всім цікаво, від кого. Хлопчик такий гарнесенький, рожевенький, білявий, тож наші цікаві жіночки одразу помелися до вдови. Усі намагалися у малюкові віднайти риси обличчя своїх чоловіків. Та чи ти вгадаєш, на кого схожий новонароджений? — усміхнулася Ольга.

— Ти теж видивлялася свого Івана у ньому?

— Ні! — засміялася Ольга. — Одарка мене запевнила, що то не мій жеребець кінчика вмочив! Я їй вірю.

— З’ясували, на кого схожа дитина?

— Не встигли, бо вчора прийшли до неї активісти, кажуть, що вона як одноосібник не сплатила багато податків. Одарка у відповідь: «У мене п’ятеро було ротів, які кожного дня хочуть їсти, а тепер стало на одного більше. Уже всі харчі відібрали, то з чого я маю платити?» А та Ганька їй: «Тебе ніхто не змушував стількох дітей робити, сама у ліжко до чоловіків лізеш!»

— І що Одарка? Не вліпила їй по пиці?

— І врізала б, але я не дала. А Ступа почав знову про нові закони, постанови, накази…

— Ти маєш на увазі голову колгоспу? — уточнила Варя. — Ступака?

— А кого ж іще?! Який він Ступак?! Ступа він! Так ось. Сказав Ступа, — продовжила сестра розповідати, — що в рахунок податку в неї вилучають корову. Ти розумієш, що значить для шістьох дітей корова? Вони ж нічого, окрім молока, не бачили, а тут прийшли відібрати. Бідна Одарка! Вона навколішках молила-благала Ступу не відбирати годувальницю — марно!

— Вилучили?

— Звичайно! Одарка вчепилася за задні ноги корови, кричить: «Не віддам!», а голова колгоспу так і потяг їх удвох із двору. Я ледь відкачала Одарку, думала, що Богу душу віддасть.

— Як вона зараз?

— Не знаю, — стенула плечима. — Після того ми ще не бачилися. Я все думаю, як таке міг вчинити її сусід? Живуть на одній вулиці, він же добре знає, як Одарці тяжко без чоловіка. Нічого його не спинило. А знаєш, що йому спересердя крикнула вдова? «Якщо тебе, комуняко, повісять на гілляці, то я прийду і плюну на тебе!» — ось так!

— Так і сказала? Не побоялася?

— Що боятися людині, яку обібрали до нитки? Їй втрачати нема чого.

— От біда! — зітхнула Варя.

— Є ще одна цікава новина! — схаменулася Ольга. — Розкажу — не повіриш! Я б теж не повірила, але все бачила на власні очі.

— І що ж то за дивина?

— Справжня дивина! Ходила на роботу разом з Улянидою і нічого такого за нею не помічала. Вона дивакувата, мовчазна, ні з ким не розмовляє, що загадають, те зробить. А вчора не вийшла вона на роботу. Голова сам пішов до неї, стукав, добивався — не відчинила, тож я після роботи вирішила зайти до неї. Мало що могло трапитися? Живе відлюдькувато, самотньо, занедужає — нема кому і води внести.

— Що з нею?!

— Слухай далі! Заходжу, двері не замкнуті, мені аж лячно стало.

— Тобі — і лячно? — усміхнулася Варя. — Мені здається, що ти самого чорта не злякаєшся!

— Не перебивай! — невдоволено сказала сестра і продовжила: — Заходжу до хати, а там натоплено, прибрано і чути, як Улянида тихенько наспівує пісеньку.

— Улянида співає?! — здивувалася Варя.

— Уявляєш собі таку картину: сидить Улянида, тримає на руках сповите немовля і мурчить собі під ніс пісеньку?!

Варя від почутого випустила з рук чавунок, добре, що він був не з окропом.

— Улянида з дитиною?! — здивуванню Варі не було меж. — Це неможливо!

— Усе можливо!

— Може, то не її дитина?

— Її. Сама бачила, як вона годувала хлопчика груддю.

— Оце так новина! — сплеснула долонями Варя.

Вона подумала, що вже давно не бачила Уляниду і скучила за нею. До того ж не терпілося побачити її немовля, поздоровити з новонародженим.

— Чого скрутилася як в’юн на сковорідці? — усміхнулася Ольга. — Біжи вже до неї, а я побавлю дітей. Все одно робити нема чого — ті чорти ще не порозлазилися по домівках, — хитнула головою в бік сільради.

Варя попорпалася у старій скрині, знайшла там вишиване дівчаче платтячко. Колись тітка Катерина зшила його для Маргаритки, а Варя зимовими вечорами на комірці вишила гладдю волошки. Маргаритка швидко виросла з нього, хоча платтячко було як новеньке. В Уляниди народився хлопчик, але одяг на Сашка Варя шила сама, і зайвого не було. Поки дитинка у подруги мала, то можна вдягати і плаття. Варя позаглядала у горщики, вишукуючи, що б можна було взяти на гостинець. Не знайшовши нічого, вона налила у невеличкий глечик молока.

— Я піду? — спитала, вдягнувшись.

— Іди, — відповіла Ольга. — Тільки обережно, не послизнися, бо молоко розіллєш.

…Дивно, як щастя може прикрашати людину. Воно ніби підсвічує ясним світлом обличчя зсередини, і воно ясніє, променіє, здається набагато гарнішим, ніж є насправді. Варя дивилася на Уляниду, яка перестала бути схожою на відлюдькувату відьму. Породілля світилася, тримаючи біля грудей маленький шматочок того щастя, яке робить жінку-матір дуже гарною. Навіть глибоко посаджені невиразні очі жінки стали кращими — у них був відблиск самого життя.

— У мене хлопчик, — сказала Улянида, колишучи на руках немовля.

— Знаю, бачу, — сказала Варя. — Я принесла тобі молока і маленький подаруночок.

— Його звати Іванко, — пояснила Улянида, ніби не почувши слів Варі.

— Іванко? Гарне імення.

— Іванко теж гарний!

— Де ж твій чоловік, Улянидо? Чи одружиться тепер із тобою? — запитала Варя, не сподіваючись на зрозумілу відповідь.

— Він є, — відповіла жінка, — і це добре.

— Чому ж тоді він криється від людей?

— Не можна кохати двох одразу, але він мене любить.

— То він… одружений?! — здогадалася Варя.

— Перед Богом я одна його дружина, — милуючись дитинкою, сказала Улянида.

— Він не буде з тобою жити? — допитувалася Варя, поки Улянида була настроєна до розмови.

— Ні.

— Хоч не покине тебе?

— Один раз покинув, пішов до іншої, молодої і гарної, але дізнався, що я важка — одразу ж повернувся.

— Тепер ви разом?

— І разом, і ні.

— Я згадала, — усміхнувшись кутиками губ, сказала Варя, — як ти колись казала, що у тебе буде хлопчик. Ти все знала!

— І все, і не все!

— Ти будеш хоча б колись зі своїм коханим?

— Я завжди з ним.

— Навіть якщо його нема поруч?

— І тоді, — якось мрійливо промовила Улянида.

Варя чомусь згадала Андрія. Він теж із нею поруч. У мріях, але завжди…

Розділ 61

Знову активісти йшли по хатах. Часто люди звечора поспішали замкнути хвіртки та двері й не світили світло. Коли приходила комісія, то довго стукала у двері, а мешканці сиділи тихо, ніби їх нема вдома. Навіть діти привчилися не галасувати і навіть не подавати голос. Найчастіше активісти ходили вечорами. Удень хтось був на роботі, хто порався по господарству, а надвечір родини зазвичай сиділи по домівках. І тоді напівп’яні комсомольці й комуністи мали змогу «притиснути саботажників». Їх ненавиділи, але й боялися. Кожен із селян будь-якої миті за найменший супротив міг бути проголошений «ворогом, який перешкоджає виконанню плану хлібозаготівлі» і одразу ж направлений «до білих ведмедів». День якось розвіював людські страхи, але з настанням темряви жах наближався до хат, ховався поміж повітками, виглядав із-за кожного дерева, рогу будинку, сидів біля димарів на стріхах, готовий кожної миті налетіти на людину, скувати по руках і ногах, паралізувати волю. І нікуди було від нього сховатися, бо він був усюди, разом із командою активістів…