— Тільки ти не йди додому, — попросила Варя. — Допоможеш нам?

Дочекавшись, поки стихнуть голоси й погасне світло у сільраді, Чорножукови пішли на край городу, де сумно маячіли два хрести.

— Можна було б і у дідову могилу щось сховати, — пошепки сказала Ольга, — але ж помітять активісти, що земля порушена, а тут свіжа могила.

Варя, мліючи від страху, підійшла до материної могили, впала на коліна.

— Матусю, рідненька, — ледь ворушачи губами, сказала Варя. Одразу ж покотилися сльози, закапали на мерзлу землю. — Пробачте, що вас турбуємо, що нема вам спокою і на тому світі. Прошу вас, молю, врятуйте моїх діточок! Не дайте їм загинути голодною смертю!

Варя підвелася, витерла сльози.

— Копайте! — Ольга подала батькові лопату.

Павло Серафимович копнув кілька разів, кинув лопату на землю.

— Не можу! — сказав він. — Будь-де, але не тут… Не можу… Рука не здіймається.

— І що ж ви такі у мене слабкодухі?! — Ольга схопила лопату, почала швидко розкопувати материну могилу. — Не стійте, як пеньки посеред лісу, — звернулася вона до них, — тягніть корито і зерно.

Коли почувся глухий удар лопати об домовину, Варя мало не зомліла.

— Йди вже у хату! — невдоволено пробурчала Ольга. — Можна подумати, для себе стараюся.

Розділ 56

Попередити Павла Чорножукова про нові вилучення сільськогосподарських продуктів Кузьма Петрович не міг — не дозволяла партійна принциповість і відданість комуністичним ідеалам. Але чомусь останнім часом не йшов із думки той випадок у дитинстві, коли Павло почастував його хлібом із салом. Ніби це було вчора, пам’ятав, як дуже хотілося їсти. Здавалося, що шлунок приріс до спини, і від того все всередині боліло і його нудило. І таким смачним тоді здалося те сало, що ніколи вже такого не куштував! У голові дотепер стояли слова друга дитинства: «Давай поїмо разом». Світ став яскравішим від тих простих слів. Зараз, коли постав вибір між допомогою Павлові і партійним обов’язком, перевага була на боці останнього. Він залишався вірним своїм ідеалам і принципу попри те, що розумів: щось іде не так. Не зважаючи ні на що, совість у душі прохала попередити Павла Чорножукова про нові заходи.

Кілька разів Кузьма Петрович поглядав у вікно сільради. Звідси йому було видно подвір’я Павла як на долоні. Чоловіка не було видно. Уже присмерком Павло Серафимович пішов порати господарство. Кузьма Петрович дочекався слушного моменту, коли Чорножуков заходився підмітати у дворі, а Биков пішов на ґанок покурити і провітритися. Щербак вийшов надвір услід за однопартійцем і почав розмову про те, що необхідно взяти більше підвод, бо картоплі і буряка у селян значно більше, ніж зерна. Він обговорював деталі з Биковим і намагався говорити голосно, так, щоб було чути Павлові. Йому довелося стати так, щоб Биков не бачив за ним чоловіка з мітлою у дворі. Стоячи спиною до садиби Чорножукова, Кузьма Петрович не міг бачити Павла, але він чув, як мітла почала шкрябати тихіше й навіть на мить затихла. Павло повинен був почути їхню розмову, принаймні з її уривків можна було здогадатися про нові вилучення.

Щойно комуністи зайшли у приміщення, Павло Серафимович кинув мітлу, негайно пішов до Варі.

— Потрібно ховати картоплю і буряки, — сказала схвильована донька. — Це ще важче, ніж приховати зерно.

— Потрібно попередити Ольгу, — сказав батько, — а ми вночі щось придумаємо.

— Я піду до батьків, — сказав Василь. — Вони самі не зможуть сховати, тож я допоможу.

— Можеш залишитися на ніч, — звернувся до нього Павло Серафимович. — Ми з Варею самі впораємося.

— Я можу дітей забрати із собою, нехай дідусь із бабусею побавляться з ними, — сказав Василь.

Варя не забула про подругу — метнулася до Марічки, попередила.

— Вони хочуть забрати останнє?! — обурилася сусідка. — І коли вже це закінчиться?! Здається, що кінця-краю не буде!

Залишалося вирішити, де влаштувати схованки. Не засвітивши лампу, у повній пітьмі, Варя з батьком перебирали можливі варіанти. Варі було дуже шкода городини, особливо тих маленьких бурячків, які вона таємно наносила з поля. Згадувалося, як ризикувала, як було страшно, як втішала себе думкою про те, що ті невеличкі овочі зможуть прогодувати дітей хоча б кілька днів. Вона вирішила вигадати таку схованку, щоб активісти її не знайшли. Батько запропонував знову закопувати в землю. Звичайно, то була слушна думка — взимку кращого місця для зберігання годі й придумати. Але ж швидьки прийдуть із шпичаками і знову будуть штрикати ними землю.

— Я не піду копати могилу мами, — попередила Варя.

— А там вже ніде, — відповів батько. — Можна викопати кілька ямок за ними, у заростях сливняку. Невже будуть шукати поміж могилами?

— Можна і там, — погодилася Варя. — А ще можна у корівнику. Ризик є, але спробувати можна.

— Можна потроху розкидати на горищах будинків, — розмірковував батько. — Там і там розкласти потроху. Щось знайдуть, а щось і нам залишиться.

— Точно! — осяяла думка Варю. — На горищі! Тільки не на нашому, а на горищі сільради!

— Де?

— Ніхто не здогадається шукати чужий буряк у себе! — весело сказала Варя. — Вночі там нікого немає, драбина стоїть на місці, тож ми сховаємо там! Якщо навіть і знайдуть, то нехай доведуть, що то ми сховали!

— Але ж там холодно, буряк не так боїться морозів, а ось картопля може одразу померзнути, — зауважив батько.

— Можна покласти мішки біля комину, — порадила Варя, — там тепліше, а зверху ще чимось накрити.

— Десь у мене був старий батьківський кожух, — сказав Павло Серафимович. — Він уже дірявий і потертий, якщо знайдуть, то не шкода.

Дочекавшись пізньої ночі, Чорножукови залишили частину врожаю у льосі, решту порозкладали у мішки. Як і домовлялися, закопали у різних місцях за могилами й у корівнику. З городу зайшли, крадучись, на своє колишнє подвір’я.

— Я полізу, — сказав батько пошепки.

— Під вами рипітиме драбина, — сказала Варя. — Давайте мені мішок, я ж легша.

Варя з мішком за плечима полізла по драбині, відчинила дверцята, які вели на горище. Добре, що нові господарі не здогадалися повісити замок — двері притримувала лише дерев’яна закрутка. Пригнувшись, щоб не вдаритися головою об сволок, Варя пішла по дощатому настилу. Його зробив батько, щоб сушити цибулю, квасолю та кукурудзу, розсипавши городину на дошки. Навпомацки Варя знайшла комин, примостила за ним один мішок, принесла другий, з картоплею, ще один з картоплею, з лущеною кукурудзою. Зверху прикрила кожухом. Вона вже хотіла спускатися, як раптом згадала про криївку, яку зробила мати. Варя дісталася віконця у торці будинку, сіла навпочіпки, намацала дошки. Перша, друга, третя… Є! Дванадцята була на місці. Варя її перевірила — дошка трималася міцно. Усміхнувшись своїй таємниці, вона спустилася по драбині.

— Двері зачинила? — запитав батько.

— Так, — кивнула.

Варя подумала, що потрібно розповісти батькові про схованку, але щось її зупинило. Скоріш за все, батько про неї знав, то чи потрібно ворушити минуле та робити боляче?

А вночі пішов сніг. Великі лапаті клапті сипалися з неба на землю, ніби сама зима змилувалася над людьми, розірвала небесну подушку, маскуючи снігом людські сліди…

Розділ 57

Не змогли Чорножукови зберегти всю городину. У корівнику таки знайшли схованку, витягли буряки, кошиками винесли з сараю, викинули на сани. Знаходили то там кілька картоплин, то в іншому місці — все забирали. Навіть вузлик із борошном не залишили, хоч як слізно Варя просила. Спорожнів льох, ніби там нічого й не було. Та справжнім горем стало вилучення свині. Варя вже не плакала, лише з сумом спостерігала, як спустошуються сараї, льох, комори. Активісти не погребували навіть курми, яких лишалося у господарстві кілька штук. Втішало тільки те, що не знайшли схованок у могилі та біля неї. Чи побували червоні швидьки на горищі сільради, Варя не знала. Ще гірші справи були у Марічки. Ридма ридаючи, подруга розповіла, що у них вилучили всю худобу за несплату податків у повному обсязі.