— Корову, — невтішно плакала Марічка, — останню нашу надію забрали! Що тепер робити? Як жити? — бідкалася вона.

Варя не знала, чим втішити подругу, лише пообіцяла по можливості давати молоко для маленької Сонечки. Сказала Марічка і те, що сам Михайло виводив корову з двору на налигачі.

— Він знущався з нас, — сказала Марічка, — обізвавши підкуркульниками куркуля Чорножукова.

Варя приклала палець до губ, показала очима у бік батька, «мовчи», мовляв, але було пізно. Руки Павла Серафимовича стислися в кулаки так, що побіліли суглоби. Він насупив брови та скривився, ніби його вдарили боляче-боляче. Так і скам’янів за столом: блідий, похмурий, занурений у себе.

— Тату, я піду проведу Марічку, — знайшлася Варя, бо подруга перестала плакати, лише розгублено кліпала очима.

Батько злегка здригнувся всім тілом, ніби прокинувся від сну.

— Іди, Варю, — хрипко сказав він, не підводячи очей. — Можеш довше побути у сусідів. Я сьогодні мав намір сходити з дітьми до Олі, повернуся, вкладу їх спати. Іди, не хвилюйся. Все буде добре.

— Може, і я з вами піду? — спитала вона, побоюючись залишати батька на самоті в такому стані.

— Я ж не сам лишаюся, — ніби прочитавши її думки, відповів батько. — Чи твої пустуни дозволять мені сумувати? — сказав він, і обличчя осяяла ледь помітна усмішка.

Трохи заспокоївшись, Варя пішла до Марічки. Вона і так мало з ким спілкувалася, а у селі новини щохвилини. Тільки й розмов, що про вилучення харчів. Виявляється, активісти забирали не тільки худобу в рахунок податків, а й сало з бодні. Не гребували ні козами, ні вівцями, ні кролями. Якщо знаходили шматок м’яса — забирали. Вигребли все: картоплю, буряк, кукурудзу забирали і лущену, і у початках, і навіть кукурудзяне борошно. Виносили з хат навіть мішечки з сухарями. Варя дізналася, що у Андрія вилучили усе сало і м’ясо — ті нещодавно закололи порося, забрали корову і навіть підсвинка, якого родина збиралася догодувати до весни. Коли прийшли до Богдана Коляденка, знову залякували: «Або йди в актив, або все заберемо». Юнак сказав, що не може. Він до останнього сподівався, що у комсомольця і колгоспника не заберуть єдину годувальницю сестер-близнючок, трирічну дійну козу. Марно. Вилучили козу, половили курей і півня, повезли з двору під плач матері та перелякані крики дівчаток. Хто з людей відкрито погрожував активістам, хто слав навздогін прокльони комуністам і комсомольцям, а в основному селянами правив страх, вони страждали мовчки, знаючи, що вже ніяка сила не зупинить розгульних швидьків — на їхньому боці був закон, отже, і сила. Залякані люди дбали про одне: де сховати те, що залишилося, і що їсти завтра.

Варя засиділася допізна, слухаючи сільські новини.

— Ой, мені вже час! — схаменулася вона. — Бо Василь з дому вижене.

Марічка провела її до дверей.

— Не треба далі проводжати, — сказала Варя. — Тут недалечко, я швиденько добіжу.

Ясна морозна ніч була ряснозора. Варя поспішала додому, вслухаючись у свої кроки. Сніг під ногами рипів так, що, здавалося, від його скрипу йде луна.

Проходячи повз будинок із червоним прапором, Варя ковзнула поглядом по темних вікнах. Її мучило питання: чи не знайшли їхню криївку на горищі? Раптом непорушне зимове повітря сколихнув чийсь приглушений кашель за будинком сільради. Варя кинулася бігти і вже за мить була в безпеці. Зачинила за собою хвіртку, накинула гачок. Невже хтось із активістів здогадався про їхню схованку і вирішив поживитися потай від інших? Варя притислася спиною до стовпчика паркану, затамувала подих. Кров шуміла від хвилювання, але жінка стояла, не ворухнувшись. Пара від її гарячого дихання лягала дрібненьким інеєм на комір кожушка. Стояла дзвінка тиша. Невже їй здалося? Ні, вона ясно чула, як кашляв чоловік. Так, саме чоловік, а не жінка, Варя була певна. Якщо він сховався за хатою, то не буде ж він там стояти як укопаний до самого ранку? Здавалося, час завмер. Варя відчула, що від холоду починає труситися, а її брови взялися памороззю. Попри все, вирішила чекати до останнього. Раптом вона помітила за хатою, у тому ж місці, звідки чувся приглушений кашель, темну постать. Чоловік, крадучись, зробив кілька кроків уперед, сховався за ґанком. У Варі від страху похололо у грудях. Вона вже шкодувала, що вирішила вистежити незнайомця. Потрібно скоріше бігти, сховатися у батьковій хатинці. Вона не встигла поворухнутися, як чітко почула — по вулиці хтось йшов. Кроки швидко наближалися. І раптом, майже одночасно, почувся постріл і зойк людини на вулиці. Валя затулила рот рукою, щоб не закричати. Темна постать побігла зі схованки на вулицю, де було чути, як щось впало. Почувся ще один постріл і чіткий чоловічий здивований голос: «Ти?!» Варя відкинула гачок із хвіртки, визирнула на вулицю, але не встигла й оком змигнути, як людська постать швидко розчинилася у темряві. На снігу, обіч дороги, лежала людина. Варя метнулася до хати, щоб покликати батька, але раптом її блискавкою пронизала думка. Надто знайомим здався здивований голос, який скрикнув: «Ти?!»

Варя, забувши про страхи, підбігла до людини. Михайло! Так, на снігу, стікаючи кров’ю, лежав її брат. Його очі були розплющені, він важко дихав, і з грудей виривалося хрипіння.

«Батько!» — була її перша думка.

— Михайле! — стала на коліна, трухнула за плечі. — Ти мене чуєш? Хто? Хто це зробив?!

Брат повів очима. Тонка цівка крові полилася з кутика рота.

— Він… — прохрипів брат.

Варя побігла до батькової хати. Сіпнула двері на себе — відчинені, але в хаті не було світла.

— Тату! — крикнула вона.

— Що трапилося?! — батько підійшов до неї. Він був одягнений, але без кожуха. У Варі відлягло від серця. Батько не спав, хоча й не було світла, але ж він не міг непомітно проскочити повз неї у хату.

— Там!.. — стривожено сказала вона. — Швидше! Михайло…

Павло Серафимович став навколішки, підняв голову Михайла. Син іще дихав.

— Михайле, — промовив батько, — мій нерозумний сину, як так?..

Син зупинив останній погляд на батькові. Він подивився прямо йому у вічі. Тіло востаннє здригнулося під руками батька і завмерло, з рота хлинула гаряча кров. З грудей батька вирвався глухий стогін.

— Сину! — простогнав чоловік.

Батько так і сидів над сином, який уже не дихав. З грудей юшила кров, розтікалася по білосніжному покривалу землі. Варя тихо плакала, не в змозі відірвати погляд від червоної плями, яка збільшувалася, парувала на морозі. Гаряча кров — холодний сніг. Син — батько. Життя — смерть. Ненависть — любов. Вічний батьківський біль — назавжди заспокоєне тіло сина. Усі протилежності були разом, змішались нероздільно в одне ціле.

«І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Так буде», — пролунало у голові Варі пророцтво Уляниди. Варя так ясно почула ці слова, що навіть озирнулася, чи нема поруч Уляниди? Село принишкло і притихло. Лише мертвий син і вбитий горем батько. А ще німе село і паруюча червона пляма…

Розділ 58

Ховали Михайла як комсомольця. Приїхав якийсь комуніст із району, щоб виголосити промову на кладовищі. Попереду несли не хрест, а червоний прапор, який для такої нагоди зняли з будівлі сільради. Труну везли на санях, поруч із нею сиділи дружина покійного і їхні діти. За саньми йшли активісти-комсомольці і комуністи. Уже потім — родина Чорножукових. Посередині — батько, обабіч нього Ольга і Варя зі своїми чоловіками. Жінки плакали, Павло Серафимович наче скам’янів — не проронив жодного слова. Блідий, похмурий, задумливий та сумний, він ніби зменшився, зіщулився, занурився у себе. Чи чув він гучні промови, які лунали з вуст товаришів сина на мітингу? Хіба скаже про це обличчя з міцно зціпленими зубами і густим смутком в очах? Варі здавалося, що свідомість батька ніби оповита туманом, її поглинула байдужість. Коли до труни почали підходити родичі, щоб попрощатися з покійним, Павло Серафимович підійшов до притихлого навіки сина. Він пильно подивився на Михайла, нахилився, торкнувся вустами холодного чола. Батько щось тихо сказав синові на прощання, ніхто не почув тих слів. Чоловік провів шапкою по обличчю, змахуючи непрохані сльози…