— Ні! Сполучник!

— Частка, бо її можна замінити іншою — словом «навіть»!

— Нема такої частки — «і»! — запалали праведним гнівом щоки екзаменаторки. — «І» — це єднальний сполучник!

— Єднальний сполучник не може стояти між присудком і додатком, бо такий сполучник об’єднує тільки складносурядні чи супідрядні речення або однорідні члени. Подивіться уважно: подібна ситуація в цьому реченні виключена!

— Ти ще будеш мене вчити! Та я тобі зараз «двійку» поставлю!

— Скликайте комісію, якщо самі не знаєте. Хай комісія вирішить, хто з нас правий.

— Ти вимагаєш комісії? Ха-ха-ха! Все! «Двійка» — й за двері!

— Я буду на вас скаржитися!

Інші вступники, що ще тільки готувалися відповідати, завмерли від жаху. Тим часом ми з викладачкою вже навіть не дискутували, а криком кричали одна на одну, поки двері не відчинив Сивий Ректор.

— Знову? — докірливо мовив він мені. — Що сьогодні не так?

— «І» може бути підсилювальною часткою, а ваш екзаменатор цього не знає!

Сивий Ректор нахилився над столом і тихенько сказав викладачці поставити мені «п’ятірку», але вголос — зовсім інше:

— Ходімо до мене в кабінет. Я зараз викличу міліцію — і вона з вами, шановна, розбереться! Хто вам дозволив скандалити під час іспиту?

На коридорі я аж розплакалася, безуспішно намагаючись довести Сивому Ректорові, що правда таки на моєму боці.

— «П’ятірку» ти вже маєш, не хлипай. Хочеш, щоб «і» було часткою, хай воно тобі буде часткою! Хочеш, щоб було сполучником — нехай буде сполучником! Я не мовник, мої науки — точні, де не буває правильно і так, і так, а тому з нахрапу ніяк не можу збагнути, як це у мові: одне й те саме слово — то частка, то сполучник, але в тебе — тільки частка?

— Коли «і» сполучає однорідні члени або речення, то воно сполучник, а коли вживається у значенні слова «навіть», то…

— Вибач! Хто з вас правий: викладач чи ти — вже не має значення. Особливо коли врахувати, що молодий екзаменатор — колишня вихованка інтернату. Якщо вона й помилилася, треба мати розум промовчати, а не підривати людині авторитет.

— Її помилка могла коштувати мені вступу.

— А якщо не вона, а ти помиляєшся? Ти впевнена, що правда на твоєму боці? Мене, наприклад, ти в цьому зовсім не переконала!

— Вважати в реченні, яке я розбирала за частинами мови, «і» сполучником — це все одно, що додавати вагони до кілометрів, — випалюю одним духом я. — Це ви вже розумієте?

— Це дуже добре розумію. Вагони до кілометрів додавати не можна. Молодець! А тепер дай мені слово, що на наступних іспитах більше з викладачами в суперечку вступати не будеш. У жодному разі. Не будеш?

— Не буду, якщо вони…

— Я дивився твою папку з документами. Ти вступиш, якщо…

— Якщо мені не вліплять «трійку» або «двійку»?

— Якщо не будеш сваритися з викладачами на екзаменах. Зрозуміла?

Повертаючись у гуртожиток, я зайшла в книгарню. Дуже люблю запах новеньких книг! Погортала одну, другу збірку віршів — не те. Та он товстелезними стосами лежать якісь плакати. Ні, це репродукції картин. Можна прикрасити голу стіну в гуртожитку. Пабло Пікассо «Дівчинка на кулі». Цю, напевно й візьму. Мабуть, малював її той самий художник, що в Ермітажі нам показували його картину «Любителька абсенту»? Ніколи не думала, що на картинах можна малювати алкоголічок. А дівчинка, яка балансує на здоровенному м’ячі, — дуже симпатична. Он як старається втримати рівновагу, не впасти! Чомусь у голові майнуло: точнісінько, як ми, нещасні абітурієнти!

Коли ж у кімнаті розгорнула картину, Марійка пхекнула: подумаєш — художник, так і вона намалювати зможе. Ні, це вже занадто! Тож довелося відстоювати вже навіть не техніку роботи, а бодай зміст намальованого:

— Як собі знаєш, Марусю, але мені здається, що ця картина стане нам талісманом: обидві вступимо! Ще згадаєш мої слова!

З історії КПРС мало що й питали. Не встигла я належно розкрити перше питання екзаменаційного білету, як мене перебили й звеліли відповідати на друге, а тоді в такому ж алярмі на третє й четверте. Я вже відкрила рота, щоб висловити невдоволення, але екзаменатори поклали мені «п’ятірку» й благополучно позбулися. Іспиту з іноземної мови я небезпідставно побоювалася, але з усього, що вимагали відповіді на запитання в моєму білеті, проблемою виявився тільки неадаптований текст для перекладу, тому про лексичне значення деяких слів доводилося тільки здогадуватися, адже словник подавав зовсім інше. Тож переклад тексту з іноземної на рідну мову забрав чимало нервів, і коли я почала розповідати тему, раз по раз заїкалася. Викладачі скоромовкою про щось порадилися між собою по-англійськи, а тоді мило поцікавилися, скільки в мене балів за попередні іспити. Можна було й не питати — листок абітурієнта з трьома оцінками «відмінно» лежав перед ними. Тож вусатий викладач приязно мені посміхнувся і намалював у відомості велику й жирну «четвірку». Та, Боже мій, ця оцінка вже була для мене, як кажуть, сотою гризотою, адже я й так збагнула, що з такою сумою балів мені ніякий конкурс не страшний. Я вступила!

До речі, стала студенткою і Марійка. А ось тих трьох дівчат з «чортового колеса» в нашому педінституті я так і не побачила.

Після останнього екзамену поквапилася на автостанцію, щоб якнайшвидше приїхати й зустрітися у нашому містечку з Катрусею. Три дні тому ми з подругою бачилися в Обласному Центрі. Її справи були невтішні: «четвірка» і три «трійки». Тож мої «п’ятірки» на неї справили гнітюче враження. А ще Катруся сказала, що в медінституті двадцятого серпня вивісять списки тих, хто вступив. Тобто, ще вчора вона мала дізнатися про свою долю.

У Районному Центрі я спочатку побігла до Володимира Романовича поділитися своїми радощами, а тоді поспішила додому до Катрусі. Двері до квартири виявилися зачиненими. Я мала чим їх відчинити, але не стала цього робити: навіщо, коли вдома нікого нема. Треба розшукати Катрусину маму, спитати, що там у медінституті, а заодно й ключ від квартири повернути — він мені уже не потрібний.

Біля ЖЕКу двірники розбирали реманент: блискучі відра, нові березові віники, залізні совки, лопати. Поглядом я почала шукати свою знайому. Катрусиної мами ніде не було видно. Й раптом я боляче отримала по голові чимось слизьким і дряпучим. Хтось огрів мене новою березовою мітлою, виготовленою ще напровесні, бо навіть із засохлими чорними сережками — одну з них я знайшла у своєму ліфчику вже вдома, коли перевдягалася. Удар, другий, третій, четвертий! Мені потемніло в очах. Била мене п’яна Катрусина мама. Катрупила безжально, мовчки, старанно наносила мітлою по голові удар за ударом, наче перед нею стояла не шкільна подруга доньки, а лютий ворог. Кричала й обзивала мене останніми словами вже пізніше. Власне, аж тоді, коли жінки покинули своє двірницьке причандалля, кинулися мене рятувати й відтягли її.

Катруся не вступила… Це довго боліло ще більше, ніж синці й подряпини від ударів її матері. Але хіба хтось мене міг зрозуміти?

XXII

Інститутське життя закрутило-завертіло мене у такій кольоровій веремії, що ніколи було й угору глянути. На першому курсі завжди найтяжчі предмети. Старослов’янська, історична граматика, давня українська література — якби ці предмети вивчалися на третьому або четвертому курсі, стояв би «стогін вавилонський і скрегіт зубовний». Але перелякані першокурсники — виженуть з інституту! — тільки били копитами кам’янисту землю науки й у поті чола по крупинці натужно вигрібали життєво необхідні знання. Було тяжко навіть мені з прекрасною шкільною підготовкою і непересічними природними здібностями. Проте всі, без винятку, одногрупники таки гризли граніт науки. У бібліотеках: як інститутській, так і обласній та кількох міських, — студентські черги, здавалося, ніколи не закінчувались, а в читальному залі молоді люди сиділи до того часу, поки черговий бібліотекар голосно не сповіщав: «Бібліотека зачиняється!». Підручників не вистачало. Ксероксів не існувало. Інтернет був ще тільки в найвідчайдушніших мріях його творців. Проте ніхто з нашої студентської братії не виривав сторінки з книг, а на практичних не скаржився, що йому не створено належних умов для навчання.