Сьогодні неділя. У парку лунає музика, на кожному кроці огрядні тітоньки продають морозиво, воду з сиропом, бочкове пиво й повітряні кульки на довгих і грубих кольорових нитках — навіть надувати не треба: готові! Та ще й наповнені не звичайним повітрям, а якимось легеньким газом, бо так і рвуться вгору. Купую собі фіолетову кульку, на якій білим кольором намальовано розкішного метелика, й поволі бреду туди, де найбільше реготу й шуму.

Каруселі! І для малят, і для школярів, і «чортове колесо» для дорослих. У районному містечку такого нема! Дуже хочеться на ньому покататися! Поволі черга переді мною зменшується, й ось уже я сідаю разом із трьома дорослими дівчатами у помальовану всіма кольорами клітку. Насправді це й не клітка, бо ґратки лише до половини її висоти, а більше схоже на кошик, у якому четверо крісел, кожне з яких крутиться і навколо своєї осі, й, разом з іншими трьома кріслами з поручнями, — по колу всередині клітки. Каліченою російською мовою дівчата запитують мене, чи я також приїхала вступати. Чистою українською відповідаю, що школу ще не закінчила, тільки дев’ятий клас. Супутниці скептичними поглядами обмацують мою щуплу фігурку й зневажливо відвертають носи. Вони зовсім не виглядають на цьогорічних випускниць — дебелі дорослі дівки. Так воно і є. З розмови довідуюся, що дві вступають уже вкотре, а руда — лише втретє. Якщо й цього разу не вдасться пройти за конкурсом, будуть пробувати щастя на підготовчому відділенні. Руда хвалиться, що місяць тому заяву в партію в неї нарешті прийняли, дві інші не приховують заздрощів: якщо кандидат, то не зарахувати в інститут ніхто не посміє!

Від дівчат тхне пивом і цигарками. Згадують, як минулого року вступали на спеціальність «Російська мова і література», та провалилися на першому ж екзамені. Але цього року знову здали документи туди ж. Виявляється, у педінституті набір на українську мову — тільки двадцять п’ять місць, а на російську — сімдесят п’ять. Та й вчителям російської платять на цілих п’ятнадцять відсотків більше за якусь складність: отже, є сенс здобувати саме цю спеціальність. Ще й класи на уроках російської мови діляться на дві групи — без сумніву, легше вчити п’ятнадцять учнів, аніж тридцять!

А я чомусь на цей поділ навіть уваги не звернула, хоч і в нашій школі так було. Мені взагалі здавалося, що вступати треба на ту спеціальність, яка подобається. Ну, в крайньому разі — на ту, де вступні іспити можеш скласти краще, ніж із набагато важчих для тебе предметів. Але ці дівчата говорять такою жахливою російською, що мені плакати хочеться. Щоб не видати себе, не кручу кріселко, а обертаюся до розв’язних супутниць спиною — вдаю, що уважно розглядаю недавно омите дощем місто з висоти пташиного польоту. Моя присутня відсутність дівчат цілком влаштовує. Руда розповідає анекдот про Чапаєва й Петьку: «Пєтька, ти шкарпьоткі мєняєш? — Да, Васілій Іванавіч! С правай нагі — на лєвую, с лєвай — на правую!». Її перебиває смаглява, в якої ноги заросли шерстю, як у мавпи з львівського зоопарку: «Нє смєшно! Давай єщьо раз о Красной Шапочкє!». Третя, в сонцезахисних окулярах, лузає насіння й уголос жаліється подругам, що лушпинням не потрапляє в корзину, котра піднімається услід нашій.

Дуже скабрезний анекдот про Червону Шапочку. Дівчата регочуть, аж під ними кріселка підскакують. Але згадка про інтим круто змінює русло розмови. Руда скаржиться, що живе на квартирі в лисого, як коліно, колишнього наглядача тюрми, котрий уночі ходить по кухні й коридорах голий, навіть без трусів. І в ту кімнату, де дівчина спить, час від часу заглядає. Подруги радять терміново спокусити ментяру й виходити за нього заміж: квартира — а вони були в гостях і бачили — трикімнатна, господар ще не такий трухлявий, як бувають багатенькі женишки, міліцейська пенсія, мабуть, також не маленька. Не втрачати ж щасливого лотерейного квитка! Та його ймовірна власниця довірливо признається, що напролом їй перти страшно.

— Ну чєво же ти баялась? Пять мінут, а ти стєснялась — даже юпка не памялась! — регоче та, що у сонцезахисних окулярах.

Руда зітхає, переходить на українську мову й признається, що насправді все навпаки: не господар по квартирі ходить голий, а вона, й навіть у його кімнату нібито ненароком уже вкотре серед ночі потрапляла, але поки що не клює. Дві її подруги, регочучи, уже також українською запевняють, що у них скоро буде клювати й клювати, бо господиня, в якої живуть, учора їх прямо запитала, чи не хочуть заробити трохи грошей: вона клієнтів знайде. Та, що з волосатими ногами, хіхікає: якщо молодих і гарячих, а ще як добре заплатять, то вона готова! Інша ставить питання руба: «А якщо приведе старого діда? Такого, що аж трясеться, ще й беззубого? Що може й дуба врізати в ліжку?». — «Так-таки й дуба врізати! А що старий — не фраєр? — заперечує та, що в сонцезахисних окулярах. — Ще й краще: менше труду! Погладить — і заплатить». — «Ха-ха-ха! — регоче руда, що розповідала про „шкарпьоткі“. — Старий може трьома способами: перший — розкрив, другий — погладив, третій — накрив ковдрою. Ха-ха-ха!».

Оце так абітурієнтки! Добре виховані! Інтелектуалки! Якби не «чортове колесо», з якого не зійдеш, коли заманеться, — давно б покинула їхню гоп-компанію. Казав же мені тато не ходити ні в кіно, ні вечорами по «стометрівці» не гуляти, й не знайомитися не те що з хлопцями, — навіть із дівчатами, бо такі бувають, що хоч полу вріж, а мерщій тікай! А я думала: Обласний Центр, міліція на кожному перехресті, всі навкруги чистенькі, культурні.

У гуртожитку маю двох «із гірської місцевості». Ці також приїхали шукати щастя. Посеред білого дня в парку пивка хильнули, по вонючій цигарці «Бєламорканала» викурили, на «чортовому колесі» масні анекдоти розповідають, матюків не соромляться — справжні комсомолки! Ба ні, одна вже навіть кандидат у КПРС!

Дорогою назад купую в гастрономі три пляшки кефіру, хлібину, півкіло пряників. На базарі — помідорів, огірків та цибулі. Бо ж треба запастися продуктами не лише на вечерю, а й на сніданок. Повернуся — яєць насмажу, хліба наріжу, салат зроблю. З голоду не помремо!

Та коли приходжу в гуртожиток, застаю дівчат із молотком у руках. Вони намагаються забити у стіну цвях. Відколупали шмат бетону, накиринили[65], штукатурку за ногами по всій кімнаті рознесли.

— Що ви робите? Це вам не дерев’яна або глиняна стіна в селі! Це — залізобетонна плита. Цвях не полізе!

— Це ще залежить, який цівок! — не погоджується вища. — Якщо взяти двохсотку, то ним і цю стіну можна пробити.

— Ага, проб’єш цю стіну цвяхом! Тільки марно лупаєте! Прийде комендант, побачить — наробить крику.

— Мамцю моя ріднесенька! Світку мій чорний та темний! Комендант крику наробить! А на що ми маємо одяг чіпляти? Жодної вішалки в кімнаті.

— У шафі ж висять «плечики»!

— Не мала би я роботи щодня по два-три рази плаття й светр на ті «плечики» натягати! На цівок зачепила — і порядок!

— Цвях, — виправляю сказане. — Цвях, а не цівок. Що тільки станеться з твоїм платтям чи светром, як його будеш щодня на цвях чіпляти?

— Культурна дуже! Цвях! Не можеш говорити так, як усі люди говорять? Ні, як у книжці! Аж злість бере! Міська пані!

— Жентицю купила? — перебиває свою подругу і шарпає мою сітку нижча Марія.

— Яку жар-птицю? Це — кефір!

— Падку мій, падку! Бідна моя головонько! Марі’, диви’! Який рідкий! Самий дзер!

— Сироватка, хочеш сказати?

— Що хочемо казати, те й кажемо! — сердиться вища.

— Аби вас зрозуміти, мені перекладача треба! Це не у вашому селі таке було, що старший син готувався до іспитів, заснув на пасовищі, а корова зошит з відповідями на екзаменаційні білети з’їла? У цей час із дому прибіг його менший брат, бо кабан вирвався на волю й задавив карликову курочку американської породи. До того ж надворі дуже захмарилося, гримить, малому страшно. Намагається він розбудити старшого брата й дорікає йому: «Васи’, Васи’, небо закурдибасилося, корова азамени з’їла, пацюк акарамериканку задушив, а ти кимариш і кимариш!». Не у вашому?