І ось вони приступили до здійснення задуманого. Батько часто приводив хлопчика до схованки в лісовій гущавині, сідав на пеньок і спостерігав, як син читає книгу. Так проходили день за днем, тиждень за тижнем. Роблячи перерви тільки на час батьківських поїздок по справах, вони знову і знову поверталися туди. Майкл не виявляв ніякого інтересу до їх прогулянкам і пропадав десь з друзями, а Зедд звик, що Річард довго його не провідує. Все складалося добре — їм вдавалося зберігати в секреті мету своїх частих вилазок. Річард прочитував кілька сторінок, потім переписував все, що зміг запам'ятати, і звіряв написане з текстом. Кожен раз батько спалював записи, і Річард покірно починав все спочатку. Батько часто просив у сина пробачення за непосильну ношу, яку звалив на його плечі. Хлопчикові ж слова вибачень здавалися дивними — він не обтяжувався процесом заучування і потай пишався наданою йому довірою. Нарешті настав час, коли Річард зміг переписати всю Книгу без єдиної помилки. Але він, щоб зберегти непохитну впевненість в собі, переписав її щонайменше сто разів. З Книги Річард вже знав, що втрата хоча б одного слова спричинить невідворотну біду. Коли Річард переконався, що завчив Книгу напам'ять, вони з батьком віднесли її назад в тайник і залишили там на три роки. В один із днів пізньої осені, коли Річарду виповнилося п'ятнадцять, вони повернулися на старе місце. Батько сказав, що тепер, якщо Річард без єдиної помилки по пам'яті відтворить текст Книги, він буде спокійний за збереження викладеного в ній знання, і сама Книга більше не знадобиться. Річард без запинок заповнив дрібним почерком стос паперу, і запис виявилася дослівною.

Розвівши багаття, вони підкидали дрова до тих пір, поки полум'я не розгорілося досить сильно. Зі словами: «Якщо ти впевнений у собі — кинь її у вогонь», — батько вручив Книгу синові. Річард дбайливо взяв Книгу Зниклих Тіней, провів пальцями по шкіряній палітурці. Батько повністю довіряв йому, і на хлопчика давив тягар відповідальності. Річард прийняв рішення і кинув Книгу в полум'я вогнища. Лише пізніше він усвідомив, що в ту мить став дорослим.

Вогненні язики зметнулися і охопили Книгу. Вони горнулися до неї, пестили, пожираючи ласу здобич. В повітрі снопами іскор закружляли кольорові фігурки; пролунав протяжний стогін. Над вогнищем спалахнув стовп дивного сяйва. Вогонь розгорявся все сильніше і сильніше, обпалюючи листя і гілки дерев. Жар від полум'я, яке розбушувалося, відігнав Річарда з батьком від багаття. У вогні, стогнучи і, немов руки, простягаючи язики полум'я, клубочилися примари. Раптово піднявся вітер, що відносив геть потойбічні голоси. Батько і син скам'яніли. Пориву вітру люто рвали на них плащі, але ні Річард, ні батько не могли ні закритися, ні відвернутися, ні навіть просто закрити очі. Палючий жар змінився крижаним подихом безодні. Озноб пробіг по хребту хлопчика, його дихання припинилося. Але мороз глибокої зимової ночі лютував недовго, розтанувши під Промінням нестерпного сяйва. Наче сонце спалахнуло на місці багаття, а потім і сяйво зникло так само раптово, як з'явилося.

Батько і син озирнулися навколо. Багаття погасло, і лише бліді цівки диму вилися від обвуглених дров. Книги не було, вона зникла. Тепер Річард знав, чому він в той день став свідком — він бачив магію.

Річард відчув легкий дотик і розплющив очі. Через дверний проріз в кімнату проникало світло від вогнища. Келен сиділа в кріслі в узголів'ї ліжка, на колінах у неї, згорнувшись калачиком, спала стара хитра кішка Зедда.

— А де Зедд?

— Пішов за корінцями, — спокійно, підбадьорливим голосом відповіла Келен. — Вже кілька годин, як стемніло, але він сказав, що не варто турбуватися, якщо його довго не буде. Зедд пояснив мені, що до його повернення ти будеш у безпеці. Та бура рідина, яку він дав тобі випити, повинна підтримати тебе, поки він не знайде корінь.

Річард глянув на Келен і раптом усвідомив, що перед ним — сама прекрасна дівчина, яку він бачив. Її волосся безладно розсипалися по плечах, і хотілося, простягнувши руку, торкнутися їх — просто злегка торкнутися, але він не наважився. Досить знати, що Келен тут, поруч, і він уже не самотній.

— Як ти себе почуваєш?

Її голос звучав ласкаво і ніжно. Річард ніяк не міг зрозуміти, чому Зедд тоді так її злякався.

— Я б вважав за краще ще раз зустрітися з Кводом, ніж напоротися на цю зміїну лозу.

Дівчина згідно і почасти таємниче посміхнулася. Посмішка означала, що вона все пам'ятає і розділяє його почуття. Вона витерла йому чоло рушником. Річард підняв руку і перехопив її зап'ясті. Келен завмерла, запитливо піднявши очі.

— Знаєш, Келен, я дружу з Зеддом багато років. Він мені як батько. Прошу тебе, дай мені слово не завдавати йому шкоди. Я не винесу, якщо з ним небудь трапиться.

— Ти даремно хвилюєшся. Він мені дуже сподобався, правда. Він добрий, та я і не бажала йому зла. Я тільки хотіла попросити його допомоги в пошуках Чарівника.

Річард стиснув її руку сильніше.

— Обіцяй не робити нічого, що може нашкодити йому. Ти повинна пообіцяти! — Він згадав її пальці у себе на горлі, лють, коли їй здалося, що її хочуть отруїти яблуками. — Обіцяй!

— Але я вже обіцяла. Я обіцяла іншим людям, багато з яких пожертвували життям. І я відповідаю за життя багатьох інших.

— Обіцяй!

— Прости мене, Річард. Більше я нічого не можу обіцяти. Не маю права.

Він відпустив її руку, мовчки відвернувся до стіни і заплющив очі. Річард згадав про Книгу і про те, що в ній говорилося. Коли він все усвідомив, прийшло розуміння того, що відбувається. Він висуває дуже егоїстичні вимоги. Він хоче врятувати Зедда. Припустимо, йому вдасться витягнути у Келен обіцянку. А що потім? Потім вони загинуть, і Зедд загине разом з ними. І багато, багато інших будуть приречені на смерть або рабство. І все це тільки заради того, щоб на кілька місяців продовжити одне життя? А чи може Річард допустити, щоб Келен теж загинула? Його охопило почуття сорому за власну дурість. Він не мав права вимагати обіцянки, яку Келен не в силах виконати. Добре ще, що вона не стала брехати. Але ситуація продовжувала залишатися вкрай складною, адже він чудово розумів, що Зедд навряд чи захоче вплутуватися в їхні справи. Та й навряд чи його участь дуже допоможе їм впоратися з цією закордонною напастю. Але спробувати варто.

— Келен, якщо можеш, прости мене. Хвороба притупила мої розумові здібності. Повинен сказати, що я ніколи не зустрічав такої відважної людини, як ти. Адже ти намагаєшся врятувати всіх. Зедд погодиться допомогти нам, ось побачиш! Тільки почекай трохи, поки я не встану на ноги. Дозволь мені самому спробувати його переконати.

Келен підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Що ж, це я можу пообіцяти. Він — твій друг, так що твоя тривога цілком виправдана. Іншого я й не чекала і не бачу в цьому нічого поганого. Але ми занадто розхвилювалися, тепер постарайся відпочити.

Юнак чесно спробував заснути, але варто було йому закрити очі, як голова знову закрутилася. Він пручався, боровся, але розмова відняла занадто багато сил, і мла огортала свідомість. Часом вона частково поверталося, і тоді Річард блукав у тривожній напівдрімоті, то спливаючи на поверхню, то знову провалюючись в порожнечу без снів і видінь.

Кішка здригнулася і нагострила вуха: її чуйний сон порушили ледве чутні шерехи, недоступні людському слуху. Вона вигнула спинку, зіскочила з насидженого місця і, підбігши до дверей, застигла в очікуванні. Келен запитально глянула на тварину і зрозуміла, що турбуватися нема про що: раз шерсть на загривку у кішки не встала дибки, значить, все в порядку. З двору донісся надтріснутий старечий голос:

— Кицю, кицюля, йди сюди! Куди ж ти поділася? Ну дивись, не хочеш — як хочеш, залишишся на вулиці.

Двері зі скрипом відчинилися.

— А, ось ти де!

Кішка прошмигнула повз господаря і пішла у темряву.

— Ну й добре, роби як знаєш! — Напутив її Зедд.

Розібравшись з кішкою, старий нарешті удостоїв уваги Келен.