Олена. Візьміть, Йо­сип Сте­па­но­вич, цю со­роч­ку!.. (Схо­пи­лась). Ма­мо, тре­ба ж мо­ло­до­му хуст­ку по­че­пи­ти! Шко­да, не­ма! Хоч би яку ста­реньку? Отакі ми злидні!.. Хіба при­че­пи­ти мо­туз­ку? А я, Йо­сип Сте­па­но­вич, пансько­го ро­ду, бу­ду пи­ти горілку, як во­ду! (Ре­го­че). Бач­те, хоч злидні ми, а все-та­ки з пи­хою! По­ро­ди­ла ме­не ма­ти у панськім бу­дин­ку, а ви­хо­ва­ла по хлівах та по му­рах. Батько відцу­рав­ся, ма­ти доч­ку ви­ко­ха­ла, і до ро­зу­му до­ве­ла, і з ро­зу­му зве­ла!..

Стеха. До­ню, до­ню, гріх тобі! Чим ти ме­не до­ко­ряєш?

Олена. Не до­ко­ряю, ма­мо! Я са­ма не тям­лю, що вер­зу, бо ма­ло ви­пи­ла. (Ухо­пи­ла пляш­ку і п'є на­хильці).

Бичок. Оле­но Юхимівно, годі-бо вам!

Олена (віддає пляш­ку). Те­пер вдо­вольни­лась!.. Зовсім ро­зум про­пи­ла!.. Усе зак­ру­ти­лось пе­ред очи­ма… Ох, як на душі лег­ко!.. Ма­мо, по­ра мо­ло­дим кня­зю і кня­гині постіль сла­ти! Ха-ха-ха!

Ті ж і Мар­тин.

Мартин (обірва­ний, тру­ситься з пе­ре­пою). Гос­по­ди вишній, чи я в те­бе лишній? Як п'ють, то ми­на­ють, як б'ють, то з ме­не на­чи­на­ють!

Бичок (з сер­цем). Чо­го ти, п'яню­го, прич­ва­лав?

Мартин. На весілля! (По­мов­чав). П'яню­гою ме­не ве­ли­чаєш, пе­ред людьми зне­ва­жаєш? А хто ж довів до цього? Гей, ку­ме, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, сте­ре­жись!

Бичок (звом­пив). Ну, годі, годі! Не во­зом те­бе за­че­пив… Сідай!

Мартин (сів). Мені нічо­го вже те­рять, усе рішив; ще ду­ша є у ме­не, не тор­гуй­ся ж з нею, до­ро­го зап­ла­тиш! Ціни не скла­деш!..

Бичок. Ну, про­сю ж те­бе, за­мов­чи!

Мартин. Мов­чу… (Схи­лив го­ло­ву на ру­ку).

Бичок (до Сте­хи). По­час­туй­те йо­го, ма­мо! Поз­вольте вже вас ве­ли­чать матір'ю!

Стеха. І вже, яка я ма­ти!

Олена. Ве­ли­чай­те, ве­ли­чай­те! А ме­не як ви бу­де­те ве­ли­ча­ти?

Бичок. Жінкою моєю лю­бою!

Олена. А лю­ди як ме­не ве­ли­ча­ти­муть?

Бичок. Час­туй­те, ма­мо!

Стеха час­тує Мар­ти­на.

Яке ж лю­дям діло?

Мартин. Не жа­луй, ста­ра, на­ли­вай повніш! Те­пер у те­бе зять ба­га­тий! (Ви­пив). Ром? Дав­но я не пив ро­му! Пам'ятаєте, Йо­сип Сте­па­но­вич, як ми ще бу­ли при­яте­ля­ми і жи­ли у добрій зла­годі? На­лий, ста­ра, ще! (Випи­ва).

Олена (до Мар­ти­на). Дивіться, дядьку, яко­го я собі чо­ловіка прид­ба­ла, прав­да, він ще зовсім мо­ло­дий?

Мар­тин. О, ще мо­ло­дий: пер­ша го­ло­ва на в'язах!

Би­чок (убік). От чор­тя­ка йо­го при­тас­ка­ла!

Оле­на (до Мар­ти­на). Чо­го ви такі по­нурі та ніби смутні? Дивіться, яка я ве­се­ла!..

Мартин (мот­нув го­ло­вою). І я за­раз по­ве­селішаю! На­лий, ста­ра, ще!.. (Ви­пив). І ти, Олен­ко, пий! Дур­ни­ця все - честь, чес­не по­вод­жен­ня, чес­не жит­тя, ду­ша пра­вед­на, чу­ле сер­це - все дур­ни­ця! Гроші всьому го­ло­ва! Не за­га­дуй на­пе­ред, що бу­де, а жи­ви тим, що сьогодні є!

Стеха час­тує.

Давай, да­вай, ста­ра, швидш чар­ку, по­ки за сер­це не вхо­пи­ло! (П'є). Не­хай луч­че язик за­дубіє, щоб заціпи­ло і заніміло у го­лові! Не­хай бу­де так, як бог звелів. Що ж, я вже й співать поч­ну, так вже до співів і по­ри­ва!.. Підтя­гуй­те мені!

Співають.

Бичок, співа­ючи, обійма Оле­ну і цілує.

Олена (одпи­ха йо­го). Ох, як гид­ко мені! Де пляш­ка? (Ухо­пи­ла пляш­ку). А я бу­ду пи­ти по­ба­га­то! (За­ре­го­та­ла, мов не­са­мо­ви­та, і па­дає до­до­лу).

Завіса па­дає

На ко­ну руб­ле­на кри­ни­ця, хрест де­рев'яний і вер­ба, далі лед­ве мріє се­ло. Смер­кає. Че­рез три дні.

Виходять два чо­ловіки з мішка­ми на пле­чах, з ко­са­ми і з люлька­ми в зу­бах.

1-й чо­ловік. Не піду я завт­ра на сход­ку, хай йо­му враг, яко­го я там дідька не ба­чив? Я луч­че од­по­чи­ну! За шість день так на­ма­хав­ся ко­сою, що й не знаєш: чи кістки там в тобі усе­ре­дині, чи бо­ляч­ки та пу­хирі!..

2-й чо­ловік. Ну, а як зно­ву на­ки­нуть копійки: на земст­во, на во­лость, або на шко­лу, або там ще на які вит­ре­беньки?..

1-й чо­ловік. Не­хай на­ки­да­ють, од­ну шку­ру зде­руть, а не дві!.. Та й хіба не од­на­ко­во: чи та копійка у ки­шені теліпа­ти­меться, чи піде на об­чест­во, па­пуші тю­тю­ну не ку­пиш на неї, так на чор­то­во­го батька во­на мені?

2-й чо­ловік. Чуд­ний ти! Копійка да копійка, то вже й дві…

1-й чо­ловік. Ве­ли­ка су­ма! Па­ру волів ку­пиш? Ся­де­мо та підож­де­мо Гна­та!

Сідають долі

2-й чо­ловік. З копійок, бра­те, ви­рос­та ко­пи­тал!

1-й чо­ловік. Брех­ня!

2-й чо­ловік. Чи тобі ка­зав Сви­рид Нап­ханько, що ото як тя­га­ли йо­го до пос­ред­ни­ка за по­би­те Бич­ко­ве про­со, так ка­же, що пос­ред­ник совіту­вав обібра­ти гли­тая за стар­ши­ну.

1-й чо­ловік. Тоб­то Бич­ка?.. Він і сам вже се­бе пос­та­но­вив!.. Хто ви­нен йо­му гроші та не од­дає, то він і без су­да лізе у ха­ту та й гра­бує!

2-й чо­ловік. За­бе­ре скот і оде­жи­ну, та й ще поч­не уле­ща­ти: "Не навіки,- ка­же,- я бе­ру твоє доб­ро собі - оде­жу схо­ваю, а скот у свою обо­ру за­же­ну, щоб ти не про­пив та не роз­то­чив, а як роз­до­бу­деш гро­шей, при­не­си і тоді за­би­рай своє доб­ро!.." А де їх у вра­га роз­до­бу­ти? По­ко­ми­зиш­ся тро­хи, пос­пе­ре­чаєшся та знов до нього ж з пок­ло­ном! Та так і не зог­ля­неш­ся, як ви­рос­те та­ка су­ма, що й діти, і вну­ки не відроб­лять. (Зітхнув). Та ще й гро­шо­ви­тий чо­ловік, то й си­ла, і прав­да йо­го!.. І де він стільки гро­шей наб­рав? Я так ду­маю, що йо­го і в п'ять ти­сяч не вбе­реш!

1-й чо­ловік. Мо­же, й не вбе­реш!.. Чув я, що ніби­то він з двірських, з ла­кеїв: у яко­гось-то пол­ков­ни­ка слу­жив, та той як по­мер, а він і за­таїв гроші… Про­дав бо­га, те­пер за­па­ну­вав та й об­ди­ра мир хре­ще­ний!

2-й чо­ловік. Ох, об­ди­ра, та ще й здо­ро­во об­ди­ра! Хто раз по­пав­ся у йо­го ле­ща­та, годі вже пру­ча­тись! Усе се­ло у кор­мизі! Це ще гірш нас­та­ло як за кріпацт­ва!

1-й чо­ловік. Мо­же, й гірш!

2-й чо­ловік. То все ж та­ки па­нові вкло­няв­ся, а те­пер му­сиш кла­ня­тись пос­то­лові! Спер­шу жи­ди тільки нас об­ди­ра­ли, а те­пер вже й хре­щені лю­ди на­ча­ли гра­бу­вать! Те­пер так нас­та­ло: у ко­го гроші, той і пан!

1-й чо­ловік. І жа­ба - ри­ба, бо в воді си­дить! Дай ли­шень тю­тю­ну на люльку, бо в ме­не й на подзвіння не­ма! (Нак­ла­дає люльку і за­па­лює).

2-й чо­ловік. А як він ме­не обп­лу­тав, так нав­ди­во­ви­жу! Зас­лаб по­за­торік хлоп­чи­на мій, Дмит­ро, я, знаєш, бідка­юсь, сю­да-ту­да, за ба­ба­ми, за шеп­ту­на­ми… Ко­ли це рип двері, вхо­дить гли­тай Йо­сип, поз­до­ров­кав­ся зо мною та мерщій до хлоп­ця і ну біля нього шеп­та­ти та вишіпту­ва­ти; далі вий­няв бал­ца­ноч­ку з яко­юсь маз­зю та й по­чав хво­ро­го шу­ру­ва­ти. Що ж ти ду­маєш, по­ки ба­ба-шеп­ту­ха приш­кан­ди­ба­ла, він од­хо­див хлоп­ця, єй-бо­гу, не бре­шу! Так ото з то­го слу­чаю Йо­сип і на­чав до ме­не уча­ща­ти і по­чав на­да­ва­ти мені гро­шей на відробіток; а я дя­кую та радію, що гос­подь пос­лав нес­подіва­ну поміч. По­ди­вив­ся б ти, як він, бу­ло, увійде у ха­ту, то так дітво­ра і вкриє йо­го: то­му медівни­ка дасть, то­му буб­ли­ка, іншо­му копійку… (Зітхнув). А як прий­шлось відроб­ля­ти, так я те­пер тільки чу­ха­юсь у по­ти­ли­цю та мов­чу-мов­чу, бо сам ви­нен!.. На тім тижні прий­шов до нього та й ка­жу: "Дай­те яку ро­бо­ту, щоб вже я вам не ви­нен був". Зос­та­лось, знаєш, там за мною вісім кар­бо­ванців. Що ж він? "Не­ма,- ка­же,- ро­бо­ти, не­хай на той рік відро­биш!" Я йо­му і віддав би їх, ко­ли б бу­ли за­лишні; так де ж ті, го­луб­чи­ку, за­лишні візьмуться? Уосе­ни прий­де оп­лат­ка, ще й не­дос­та­ча бу­де! А як при­па­де тобі са­ме до скру­ту, от тоді той гли­тай і при­ти­риться в гості, ну і му­си­ти­меш на­ки­ну­ти про­цент!..