(Вхопила па­ли­цю і ки­дається на Бич­ка).

Бичок (ха­па її за ру­ку). Бог з то­бою. Що ти ро­биш?

Оле­на (вип­ру­чається). Ох, хо­лод­на-хо­лод­на жа­ба! Скинь її, скинь!..

Ті ж, Андрій і де­які се­ля­ни.

Бичок (з ля­ком). Андрій!

Андрій. Я!.. (По­мов­чав). Не сподіва­лись гос­тя? Ви­ба­чай­те, що тро­хи опізнив­ся: дов­го шу­кав своєї ха­ти та лед­ве пот­ра­пив у ва­шу!.. Мо­же, знічев'я спо­ло­хав вас, то вже не гнівай­тесь, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу!

Олена (з кри­ком). Хто це? Хто це? Андрій? А де ж та роз­луч­ни­ця, от­ру­та моя, твоя по­лю­бов­ни­ця?

Андрій (ти­хо). Хто ти, мо­ло­ди­це, ти мені щось не по зна­ку?.. Ски­дається тро­хи на мою Оле­ну, тілько щось ду­же гар­но зо­дяг­не­на і прос­то­во­ло­са!.. Ні, це пані якась, а не моя Оле­на!..

Олена (здав­лює го­ло­ву ру­ка­ми). Що та­ке? Де я? Мо­зок ви­сох!.. По­рожньо у го­лові! Да­вить ме­не, стис­кає кліща­ми залізни­ми!.. Спер­ло у гру­дях!.. (Ди­виться пильно на Андрія і мов скам'яніла).

Андрій. Чо­му ж, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, не про­си­те ме­не сіда­ти?.. А я більш двох­сот верс­тов пішки йшов і ду­же сто­мив­ся!.. Поспішав до вас на весілля!.. Ко­го ж це ви вис­ва­та­ли? Спа­сибі вам, ве­ли­ке спа­сибі: і за ва­шу при­язнь, і за щи­ру по­ра­ду, і ва­шу при­хильність до моєї жінки!.. Ве­ли­ка вам дя­ка, чес­ний ви чо­ловік!.. Взя­ли мою жінку, розірва­ли моє сер­це, пош­ма­ту­ва­ли ду­шу, со­ро­мом пок­ри­ли мою го­ло­ву!.. Од­но тільки не­чес­но: не вітаєте ме­не і не дя­куєте!

Бичок. Я твоєї жінки не дер­жу, бе­ри її хоч за­раз.

Олена (шеп­че). "Бе­ри її хоч за­раз!.."

Андрій. Як же це так? Натіши­лись, а те­пер бе­ри?

Бичок. Я її не си­лою взяв!

Андрій. Са­ма б то на гріх пішла?

Бичок. Са­ма… (По­мов­чав). Чо­го ж ти ще від ме­не хо­чеш?

Андрій. По­ра­ди! Ра­ди­ли ви ба­га­то разів, по­радьте ж і вос­таннє: як мені те­пер бу­ти? Ви чо­ловік вче­ний, письмен­ний!.. Де ж лис­ти ті, що я че­рез вас пи­сав до Оле­ни?

Олена (ше­по­тить). "Лис­ти пи­сав до Оле­ни…" Андрій пи­ше, що по­ко­хав дру­гу, кра­щу і ба­га­ту… Пи­ше, що вже; ніко­ли не вер­неться… Не сподівай­сь, ка­же, ме­не ба­чи­ти ніко­ли… Я й не сподіва­лась…

Андрій (учув­ши її речі). А! Те­пер я все зро­зумів!.. (До Бич­ка). Пе­кельна ду­ша, са­та­но! Вдо­вольняй же се­бе до кінця!.. Візьми ніж, удар ме­не ось сю­ди!.. (Розх­рис­тує со­роч­ку). До­ко­най моє тіло!.. Ду­шу мою ти вже убив!..

Олена (сплес­ну­ла ру­ка­ми). Андрій, Андрій!.. (Пада мерт­ва).

Вбігає Сте­ха.

Андрій (спокійно). А осьде і по­рад­ни­ця, рідна ненька… По­можіть пані підня­тись; бач­те, пан і з місця не зво­рух­неться! (По­ка­зує на Бич­ка). Ач, лов­ко як нав­чи­лась па­да­ти, на­че й справді зомліла!

Стеха (підхо­дить до Оле­ни). До­ню, до­ню моя! (При­див­ляється). Во­на мерт­ва!

Андрій. Мерт­ва? Ні, то во­на при­ки­ну­лась мерт­вою. (Одпи­ха Сте­ху). Одійди, ста­ра, годі вже вам мо­ро­чи­ти ме­не! (На­хи­лив­ся до мерт­вої і прик­лав ру­ку до сер­ця). По­мер­ла, по­мер­ла?.. Ні, ні, не вірю!.. Оле­но, Олен­ко!.. Не ля­кай ме­не: я спе­ре­сер­дя одіпхнув те­бе, з ве­ли­ко­го жа­лю я зне­ва­жив те­бе! Олен­ко, прос­ти, прос­ти ме­не! Про­мов хоч сло­веч­ко!.. Одк­рий оче­ня­та!.. Ди­вись, це я пе­ред то­бою, твій лю­бий, твій ко­ха­ний!.. Бо­же, бо­же!.. Навіки зак­ри­лись оченьки, скле­пи­лись ро­жеві ус­тоньки, за­мовк­ло сер­це!.. А хто ж ме­не те­пер привітає, хто дасть по­ра­доньки мені, хто по­су­мує?.. Оле­но, Оле­но! На ко­го ж ти ме­не по­ки­ну­ла?.. (При­па­дає до неї і го­ло­сить. Далі підняв го­ло­ву і дов­го ди­виться в ли­це їй). Хо­лод­ний, су­хий, стра­шен­ний пог­ляд!.. (Схо­пив­ся). Лю­ди добрі, мир хре­ще­ний!.. Дивіться, дивіться, як зну­ща­ються над на­ми ті, що свя­те письмо своїми очи­ма ба­чать, ті, що прав­дою тор­гу­ють і бо­га ку­пу­ють!.. Дивіться, у нього пов­на ха­та об­разів та лам­па­док!.. Церк­ва - не ха­та! Він і бо­гу мо­литься по тричі на день, і пок­ло­ни б'є, і цілу обідню вис­тоює нав­колішках!.. А ми, сліпий на­род, як-не­будь ло­ба пе­рех­рес­ти­мо і в церк­ву не вча­щаємо, че­рез те й не уміємо так пра­вед­но, по-бо­жо­му жить!.. (Прис­ту­па до Бич­ка). По­радь же, бо­гоп­ро­дав­че, як мені з то­бою по­ми­ри­тись?!

Бичок (з ля­ком). Ря­туй­те, хто в бо­га вірує.

Андрій (ухо­пив Бич­ка). Ти ме­не ря­ту­вав увесь вік, я ж тобі і віддя­чу. (Ухо­пив ніж з сто­лу і порс­нув йо­го у бік).

Бичок (па­да). Ох, бо­же ми­ло­серд­ний, за що я за­ги­баю? (По­ми­ра).

Андрій. Що, тітко? Ру­ка не схи­би­ла!.. Те­пер, лю­доньки добрі, беріть ме­не, в'яжіть, за­куй­те у заліза… Убий­те, я мерт­вець!..

Стеха. Ох, убий же, убий ме­не, ста­ру відьму, мій си­ноч­ку!.. Я вин­на більш усіх!.. Ох, убий же, убий же ме­не!..

Андрій. Те­бе уби­ти? Ру­ка не здіймається на та­ку грішни­цю, на та­ку га­ди­ну! Зос­та­вай­ся на пок­вол та на глум всьому хре­ще­но­му ми­рові!.. (При­пав до Оле­ни). Гор­лич­ко моя, сер­це моє!.. На ко­го ж ти ме­не по­ки­даєш на цім зрад­ливім, хо­лоднім світі?..

Завіса па­дає