- I не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене - не помагає. Нащо краще: кладу пiд рiзки, а вiн просить: звелiть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

- Та вiн у нас i не такий уже розбiяка, як його уславили: як до нього добре - вiн удвiчi добрий. Тонкослiзний - що жалiсне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

- Грамота йому - в руку. Пам'ять добра. Коли б смирнiший - кращого б i не треба.

- Та й я так гадаю, що грамоту вiн поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

- А що ж iз нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що - буде видно колись. Побачимо, який вiн буде в письмi.

* * *

Нудна була наука в тодiшнiх школах, нудна i тяжка, учили з-пiд рiзок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався i до цiєї науки охоче. Вiн одчував iнстинктом, що за цiєю дякiвською безтолковою школою десь далi ховається справжня наука - ясна, радiсна... i цей чарiвний свiт, мов магнетом, тягнув до себе крiзь убогi грати дякiвської школи. Цiкавiша для учнiв ставала наука, коли пiсля часословця i псалтиря в школi починали учити "скоропису" - писанню. "У сусiда хата бiла", - напише дяк на таблицi, - переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка пiсля довгої i нудної церковщини це була справжня утiха. Папiр був тодi дорогий, а крiпаки бiднi, отже, грамотiям залишались для науки стiни, ворота, дверi для шкiльного писання.

Одного разу, прибираючи дякову "свiтлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще ранiш хлопець помiтив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написанi рукою дяка псалми, щедрiвки, пiснi, вiршi... Сидiв над ними хлопець, мов прикипiв, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на свiтi книжки. До жаги забажалось школяревi зробити самому таку книжечку, обмалювати вiзерунками i вписувать в неї тi пiснi та вiршi, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчостi, що в першiй своїй стадiї замiняється копiюванням i вибором чужих творiв... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцевi мрiялась, навiть снилась мальована, позолочена книжка, у яку вiн по своїй вподобi уписував вiршi. Коли ж мрiю захотiв реалiзувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справдi, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка i з абиякого, та й того де вiзьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворiла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хлiба, то повеземо до Буслав'я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не дає. Аж помарнiв. Ходить з потуманеними очима, i одна в нього думка - де б узяти тих кiлька копiйок, хоч на один аркуш... Згорнув би його вшiстнадцятеро, i була б хоч невелика, а все ж книжечка. I раптом йому пригадались в суднику за мискою дяковi мiдяки. Аж жарко стало. "Красти?! Нiколи в свiтi! Що це я?" А йому нiби хто нашiптував: ну то що, як красти, - зате буде книжечка, бо iнакше де ж дiстанеш? "Нi, нi, я не хочу!" - крутив головою i махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця i, як руками, турляла на крадiжку, i не було сили в малого змагатися.

I ноги тремтiли, i серце билося, як не вискочило, як лiз малий Шевченко до дяка у вiкно, як той пiшов до вечернi. Лице горiло од сорому. Нiби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодiй! Злодiй! - докоряв вiн себе. - Ось зараз упiймають, поведуть до розправи". I все навкруги, здавалось, гукало: "Злодiй! Злодiй! Схаменися, що це ти робиш!" Проте невблаганна, деспотична сила одчинила смiливо вiкно i швидко й рiшуче пхала його в хату. "Дарма! Хай i злодiй, а книжечка буде-таки!" Мов у снi все те дiялось... Добре опам'ятався тiльки тодi, як, щасливий i радiсний, сидiв з маленькою книжечкою в бур'янi, виспiвуючи i вписуючи в неї слова колядки:

Шедше трiє царi
Ко Христу со дари, -
Iрод їх пригласi,
Куда iдуть iспросi...

Про свою крадiжку навiть забув... Одмучився, - є за що!

Згадав вiн про неї через довгi роки, пробуваючи в неволi. Згадав i зворушливо каявся перед всiм свiтом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав вiн на мережану книжечку у дяка...

* * *

Скоро мова мовиться, та не скоро дiло робиться. Який не був радiсний свiт хлопцевi, як не тiкав вiн од тих злиднiв, що завжди сидiли в рiднiй хатi, як вiн не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалi i йому часом тьмарився свiт.

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, - злиднi та праця матiр поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хатi. Батько женився вдруге, взявши вдову теж iз дiтьми. В хатi почалися сварки, бiйки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хатi, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився вiн у дорозi, помер слiдом за матiр'ю - сиротам не стало життя в своїй хатi. Найбiльше перепадало Тарасовi, як найстаршому, до того упертому, правдивому i гарячому перепадало найбiльше. У хатi якось трапилась крадiжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копiйок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з дiверiв. Довiдавшись про це, Тарас утiк з дому. Днiв зо три ховався вiн, ночуючи по тих же густих бур'янах пiд зорями, читав вiршi в своїй книжечцi, малював у нiй квiти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.

Пригрiвало вранiшнє сонце, обiщаючи рiвний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городi пiдгортала картоплю з небогою тiтка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.

- Тiтко, що воно за крик? - турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.

Тiтка-молодиця сперлася на сапу, слухає.

- Комусь дають порки!

- Чуєте? - обiзвалась за тином на улицi сусiдка. - Це знову катують того безталанного Тараса. Впiймали сонного.

- Хто? За що? - захвилювалась Оксана.

- Та все ж за тi грошi, що вкрадено було у москаля. Уже йому i грошi тi вернули - продала мачуха хустку покiйницi Катерини, i москаля того немає, а вона, вiдьма, i досi мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дiвера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й свiт такого не бачив. То катував своїх дiтей, а тепер за братових сирiт узявся. Впiймали хлопця, втягли в сiни та й чинять той глум. Та ще, може, й не вiн брав.

- Брехня, - гаряче обiзвалась Оксана. - Казали ж, що то не вiн грошi тi вкрав. Дiти бачили на улицi у мачушиного Степана.

- Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч i не вiн, то кажуть - вiн!..

Лемент то затихав, то лунав дужче. Долiтали якiсь нерозбiрливi слова.

Всi одразу почули, вiрнiше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як пiон, очi заiскрились. Крикнула:

- Тiтко, бiжiть оборонiть.

Молодицi перезирнулись:

- Ай справдi! Як сирота, то вже його i замучити можна? Ходiмо, Химо!

Незабаром на увесь куток задзвенiло два дружнi голоси, сиплючи словами, як камiнням:

- Хто ви йому такi, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи суддi? Радi, що нiкому заступитись за сироту, то таке - хоч i калiч дитину? На громадi треба сказати про це.

Лемент у сiнях сирiтської хати замовк, i на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках i в болотi, червоне як жар, гнiвне, залитi сльозами очi мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без мiри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом: