- Всi на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, - промовив сусiд.

- Що вийде? - жартом обiзвався батько, - розбiяка великий вийде - ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

- Це той, що в панiв однiмає та надiляє бiдних?.. Почина­лася знову розмова про славетного розбiйника, що саме гри­мiв у той час на Подiллi. В селi затихало. Чути було iн­ко­ли дiвочий смiх на улицi. Коло хати i над хатою гули хрущi. Дiти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стих­не, на все село защебетав десь поблизу соловей.

I знову минає рiк...

Не любив хлопець сидiти в темнiй хатi, не любив сумних розмов про злиднi, про горе. Все, було, тiкає з хати до со­н­ця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом кутковi молодицi та баби, посiдають на призьбi, поч­нуть гомонiти. Сяде тута ж, коло матерi, бiгаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тiльки вiн не наслухається - все про тих же панiв та їх економiв: i як людей били - кого рiзками, кого канчуками, i як продавали людей, за собак мiняли, засилали в Сибiр, в москалi голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злид­нi... Ясний надворi день. Ясно сонце свiтить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузi, а як усього того наслухається, - то й день йому стемнiє, отьмариться сонце, i дерево зажуриться - осмутнiє... Аж раптом заграє в ньому якась радiсна сила, буйна й непокiрна. Зiрве хлопця iз призьби, i помчить вiн круг майдану жеребчиком, iржучи й фицаючись... I весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далi бiжить до сусiдиного двору, од ворiт якого летить йому назустрiч, радiсно розставивши руки, вiрний i постiйний товариш хлопцiв, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустрiч, радiє, хвастає:

- Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну, безносу куклу, що тiтка принесла їй з панського двору. - Це моя дитина, а ти будеш кум.

А на другий день в бур'янi Шевченко будує з булиги та коров'якiв курiнь. Збудував курiнь, заплiв його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пiсочком. Далi порозставляв у куренi черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сiв, дожидає гостей. А гiсть не за горами - за бур'яном на колодцi сидить Оксана в довгiй материнiй корсетцi, з безносою "дитиною" на руках. Дiждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитинi", пiшла до куреня. Незабаром гостi починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хiба трiшечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусiть, кумо, чим бог послав". Беруть iз порожнiх черепкiв, як iз мисок, махають руками, плямкають губами, нiби п'ють i їдять. Планово, церемонно. Далi заводять злободенну розмову:

- Як у вас в полi i в городi, кумасю? Чи обсiялись, чи обсадились?

- Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тiєю клятою панською роботою свiту не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? - Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут iз бур'янiв виглянуло зо три червоних од хвилювання й цiкавостi дитячi завоженi личка; уважнi, таємничi. Радiсний вигук:

- Ось де вони! - I раптом гуртовий, добре зорганiзований спiв чи декламацiя:

У дбайливого господаря є запас i про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидвi жменi печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.

А матерям пiд хатою все видно i все чути.

- От здружили - i водою не розiллєш.

- Де ви бачили, там - без Тараса i дихнути не може. Тiльки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу бiжить на вулицю. З язика в неї не зiходить Тарас.

- Мо' колись справдi сватами будемо.

- Рано загадувати. Хай ростуть здоровi.

Гукає:

- Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана:

- Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур'янi сам. Вже вечiр, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.

Дожидає. Видно ставок. Iз-за верб стиха влiз у воду мiсяць, почав полоскатись. Як запiзнiлий косар з пильного поля...

Було стемнiло, знову виднiє. Iз-за чиєїсь клунi визирає повний мiсяць. Вибравсь вище, мов пiдпалив бур'яни - засяяли. Свiтиться, як гадючi очi, люта кропива, синiм полум'ям палає гiркий полин, зелено висвiчує запiнена, скажена блекота. Високi будяки, як злодiї, з кiллям... Страшно й цiкаво... А що тут дiється пiзньої ночi? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак пiд голову, лiг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - i чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагiдно:

- Ось де вiн, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря.

А святами - до дiда. А тодi - до Оксани. У старого Iвана Шевченка, Тарасового дiда, святами завжди повно людей у хатi: дiд Iван грамотний, i в нього є велика книжка про святих мученикiв. Дiд Iван надiває олив'янi окуляри i починає повагом вичитувати про великi муки святої Варвари. Хто з бабiв слухає, хто куняє, чоловiки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вiкна й дверi поодчиненi, i знадвору чути веселий гомiн на уличцi. Тяжка й гiрка була та панська неволя, та не тiльки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом i спiвають, i жартують, i потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усiм. Чути у вiкно - на улицi регiт, раз за разом поривами. Дедалi дужче.

- Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, пiти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набiк мiнею, виходить iз хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гостi. Посеред майдану - гурт людей, старi, дiти, молодь, обступили кругом старця - то нiма тиша, то шалений регiт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якiсь немiчнi жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзi, як живий вiтер. Додає словами, аж гуцається:

Кiнчив, витирає пiт полою.

- Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! - хтось iз старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос. Урочисто, як святе письмо:

Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.

Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвiє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панiв тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тiльки зараз - цить...