Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.

- Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi не садовили.

- Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.

- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.

Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан - гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься - хай тодi не просять - не помилують.

Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:

- Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!

- Еге, про Залiзняка та Гонту!

- Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дiд замрiяно:

- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:

I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.

- Тарасику, i ти тута? Iди, сину, надвiр гуляти, чого ти мiж старих затесався? Тобi ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: "Не хочу!"

Дiд:

- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дiтям та онукам.

I не виходить до самого вечора. А вночi не спить, ворочається.

Мати:

- Чого не спиш, Тарасе?

- Мамо, гляньте: нiби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вiкна:

- Де? Вигадуєш, нiчого там не горить. То мiсяць... що це тобi в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

- Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

- Якi там гайдамаки? Наслухався, що старi говорять, а тодi щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогоднi до дiда? Еге ж - ходив?

- До дiда...

- Я ж так i знала. То ж дiд теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамакiв уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'янi, рубає панам мечем голови з плечей. Пiдiйде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з плiч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж свiт отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - i царева злетiла з плiч голова, як галка. Бiжить Оксана, умита, чепурненька.

- Тарасе, що, ти робиш?

- Який я Тарас? Я - гайдамака!

- Що ж ти тут робиш?

- Не заважай! Бач - панам голови рубаю.

- I я! I я!

- Ну, добре, хай i ти будеш гайдамачка. На рушницю, стрiляй. - Бере, цiлиться в будяк.

- Бу-бух!

- Трах! бах! рубай! бий!

В бур'янi закипiла вiйна - тихий вiдгук далекої гайдамаччини.

- Оксаночко, я розкажу тобi казку.

Звенигородщина - спiвучий куток України, в ньому Кирилiвка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих вiршах невiдомих поетiв, що звуть їх народними пiснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозi (спiвав), тiтка - про сербина, що намовив дурну дiвку отруїти брата. Обiщався сватать, а як отруїла, заспiвав їй iншої:

Сестра Катря - на городi од початку до краю виспiвує легенду про брата та сестру, що звiнчалися, не впiзнавши одне одного, потiм виросли цвiтами:

Прийде вечiр - всi улицi в селi аж гудуть пiснями: на однiй - про ту Марусю, що з-за моря зiлля бажала, на другiй - про те, як пiдмовляють козаки з собою дiвку, десь ще на одному - не то спiвають, не то вичитують тягучим голосом - сiм загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплi, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невiстку, i та стала тополею:

Там чабан на горi про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:

А почнуть грати в селi весiлля - цiле море пiсень. Сумних i веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже пiдспiвував старшим, а було йому рокiв вiсiм-дев'ять - з дiвчатами на колодках витягував, якої не почнуть.

А часом коло ворiт заведуть з Катрею, - обоє голоснi - луна на все село iде:

Iшов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старi люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:

- Що воно ото за пiдголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дiвчина? - питає людей, що сидять на призьбi.

- То так виводить мiй Тарас, - обiзвався Григор Шевченко, що сидiв у гуртi. - Малий, ще оченашу не знає, а до пiсень, як старий.

- Добрий спiвака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк. - Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.

- Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Вiн уже охотиться до книжки i до школи. Другi дiти не хочуть, плачуть, а вiн уже набрид менi, щоб одвiв у школу.

- А скiльки йому на роки?

- Уже дев'ятий.

- Ого! Пора. Вже давно слiд було посилати.

А восени сидить Тарас за граматкою мiж школярами в дяковiй хатi, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб бiлий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобiт, а очi яснi та синi, як на росi льон. В школi тiльки його й чути. Стрiнувся якось на хрестинах iз дяком Тарасiв батько. - А як там, пане дяче, мiй Тарас?