Изменить стиль страницы

Зінина кімната на замку. Я прокрався в закапелок за кухнею і згорнувся на килимку біля кухарчиного ліжка. Звичайно, я її не люблю, звичайно, вона хропе так, що слоїки деренчать на полиці, звичайно, вона висунула з-під ковдри свою товсту ногу і ворушить уві сні пальцями… Та що ж робити?

Шибки побіліли, а я все лежав і думав: що означає мій сон? У кухарки є пошарпана книга – «сонник». Вона часто перегортає її пухкими пальцями і все вичитує по складах про якогось жениха. Подумаєш, хто на такій пательні жениться?…

Але що мені «сонник»? Собачих снів у ньому все одно нема… А може, сон був мені в руку? Тобто в лапу.

* * *

Вода замерзає взимку, а я щоранку. Наймерзенніший людський винахід – ошийники, обтягнуті собачою шкірою. Нащо наш сусіда оре землю і сіє хліб, коли поряд з його садибою є булочна? Коли цуценя зробить зовсім-зовсім маленьку калюжку на підлозі – його тицяють у неї носом; а коли те ж саме зробить Зінин молодший братик, пелюшку вішають на шворочку, а його цілують у п'ятку… Тицяти – так усіх! Бився з їжаком, але він нечесний: сховав голову і з усіх боків у нього колючий зад. Р-р-р! Що ж це за бійка?… їв ковбасу і проковтнув ненароком ковбасну мотузочку. Невже у мене буде апендицит?!

Зіна пахне мигдалевим молоком, мама її – теплою булкою, тато – старим портфелем, а кухарка… три крапки…

Більше думок немає. Гик! Чому ніхто не здогадається дати мені шматочок цукру?

Фокс Міккі,

котрому по-справжньому варто бути б професором

Осінній розгардіяш

Осінь. Хлюпоче дощик. Як йому не набридне цілий день хлюпотіти? Жовте листя все падає, і скоро дерева будуть зовсім лисі. А потім підуть тумани – великий собака забереться в будку і хропітиме з ранку до вечора. Я іноді ходжу до нього в гості. Але він дурний і неосвічений: коли я з ним граюсь і обережно ловлю його за хвоста, він б'є мене лапою по голові й хапає зубами впоперек живота. Селюк!

Тумани – тумани – тумани. Багно – багно – багно. І раптом потягне теплом. Налетять з усіх боків божевільні птахи. Небо стане, як вимита Зінина блакитна спідниця, і на чорних патичках з'являться зелені клубочки. Потім вони луснуть, розгорнуться, зацвітуть… Ой, гарно! Це називається – весна.

Дерева, ось навіть старі, молодіють щовесни. А люди й дорослі собаки – ніколи. Чому? Ось Зінин дядько геть лисий, уся шерсть із голови облізла, достоту – більярдна куля. А раптом би в нього весною на черепі зелена травичка виросла? І квіточки?

Або щоб у кожного собаки в квітні на кінчику хвоста бутон розпускався?…

Усе б я на світі переінакшив. Але що ж може маленький фокс?

А в будинку – розгардіяш. Знімають килими, пересипають якимсь на-фта-лі-ном. Ух, як від нього чхаєш! Я вже до кімнат і не ходжу. Лежу на веранді та лапою тру носа. Адже я завжди ходжу босоніж, до лап і чіпляється. Лихо, та й годі!

* * *

Зіна збирає свої книжки і нявкає. Братик її лежить у своєму візочку перед клумбою і скавчить, як цуценя. І лише я, фокс Міккі, кашляю, як людина, скромно і ввічливо: у мене бронхіт. Нехай, нехай збирається. Нізащо я до Парижа не поїду. Сховаюся у корови в соломі – не розшукають. Ну що там у Парижі, подумайте? Був одного разу, возили до собачого лікаря. Вулиць – мільйон, а мільйон – це більше, ніж десять. Куди не подивишся – ноги, ноги і ноги. Автомобілі, як п'яні носороги, летять, хриплять – і всі на мене!.. Я вже Зіниної спідниці із зубів не випускав. Ланцюжок тягне, намордник тисне. Як вони можуть жити в такому карусельному місті!..

Нізащо! Щоб я сидів коло вікна і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені докоряли, що я розводжу в будинку бліх?! Я ж їх не фабрикую – вони самі плодяться…

О, які там мерзенні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутою мордою і закушеними язиками; смугасті доги, схожі на м'ясників; мопси, схожі на жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки – волохаті комахи з відвислими вухами і мокрими очима… Фу! Гав-гав! Фу! Чому це собаки такі різні, а коти всі на один фасон? І знаєте – це, між іншим, Зіна сказала, – вони всі схожі один на одного: господарі на своїх собак і собаки на своїх господарів. А Міккі і Зіна? Що ж, і ми схожі, тільки бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.

Ох, як з дверей дме! Пальто на дивані, а вкритися не вмію. Ні, що не кажи – руки іноді річ корисна.

Вантажівка забрала речі. У їдальні – папери і сміття. Навіщо люди переїздять з місця на місце? Справи, уроки, квартира… «Собаче життя!» – каже Зінин тато. Е ні, собаче краще, це дозвольте мені знати.

Мене залишають. Подружуся з дворовим собакою, нічого не вдієш. Зіна каже, щоб я не плакав, обіцяє раз на тиждень приїжджати, якщо я буду добре поводитись. Буду! Дуже я її люблю: я її сьогодні лизнув в око, а вона мене в ніс. Чудова дівчинка!

Садівникові наказали мене годувати. Хай спробує не годувати – я у нього всі пляшки перетовчу! Та й м'ясник мене любить: щоразу, коли приїжджає, щось дасть. Котенята виросли, швидко це у них робиться… Зовсім мене забули і гасають у парку як оглашенні (що це таке «оглашенні»?). Доведеться і з ними подружитися…

Але найприкріше – кінчається мій останній олівцевий огризок. А з письмового столу все прибрали. Ех, чому я не здогадався взяти про запас! Прощавай, мій щоденник… Я вже Зіну так благав, так благав – за плаття смикав, перед письмовим столом служив, але вона не розуміє і все мені шоколадки в рота суне. От лихо! Без рук важко, а без язика – як без лап!..

Мій золотий-срібний-діамантовий зошит. Суну тебе під шафу, лежи там до майбутньої весни… Ай-яй! Гав! Зіна помітила, що я пишу… Йде до мене! Відбир-р-р…

Я один

У будинку нікого немає. У всі щілини дме собачий вітер (чому собачий?). Взагалі, вітер дурень: дме в голому парку, а там і зірвати нічого. На дворі ще так-сяк з ним справляюся: стану спиною до вітру, голову вниз, ноги розставлю – і «наплювати», як каже садівник. А в кімнаті нікуди від цього бандита не сховаєшся. Вривається з-під дверей, крізь віконні шпарини, крізь камінну дірку, і так пищить, і так скиглить, і так підвиває, наче його мама була собакою. Ні морди, ні глотки, ні живота, ні заду в нього немає. Чим він дме – втямити не можу.

Забираюся під диванну подушку, заплющую очі і намагаюсь не слухати.

Віддав би повну чашку з вівсянкою (страшенна гидота!), якби мені хтось пояснив, навіщо осінь, навіщо зима? У алеї таке непрохідне багно, яке я бачив тільки під носорогом у зоологічному саду. Мокро. Голі гілки ляскають одна об одну і чхають. Ворона, облізле чуперадло, дражниться: кра! – чому тебе не взяли до міста?

Тому що сам не захотів! А зараз шкода, але тримаюся по-молодецькому. Вчора тільки поплакав біля каміна, дуже вже гидко в темряві і вогкості. Свічку знайшов, а запалити не вмію. У-у-у!

* * *

Шкребуться миші. Хоча фоксам це не годиться, але я дуже люблю мишей. Чим вони завинили, що вони такі маленькі і завжди хочуть їсти?

Вчора одне мишеня вилізло й почало качати по підлозі торішній горіх. Адже я теж люблю качати все кругле. Дуже хотів погратися з ним, але стримався: лежи, дурню, спокійно! Ти ж великий, як слон, – налякаєш малого, і він більше не прийде. Хіба я не розумний?

Сьогодні друге так осміліло, що вилізло на диван і понюхало мою лапу. Я прикусив язик і здригнувся. Гав! Як я його люблю!

От тільки як їх відрізняти одне від одного?…

Якщо кішка посміє їх зачепити, я її зажену на найвищу ялинку і цілий день стерегтиму… Гав! Погань! Ненавиджу!..

Чому ялинки всю зиму зелені? Думаю, тому, що у них голочки. Вітрові листя обірвати легко, а голочки – спробуй! Вони тоненькі – вітер крізь них і проходить, мов крізь решето…

* * *

До садівника не ходжу. Він сердиться: чому в мене лапи завжди брудні? У сабо мені ходити, чи що?