Изменить стиль страницы
* * *

Наша корова – дурепа. Чому вона дає стільки молока? У неї один син – теля, а вона годує весь будинок. І щоб давати стільки молока, вона весь день їсть, їсть свою траву, жаль бере, як подивишся на неї. Я б не витримав. Чому коняка не дає стільки молока? Чому кішка годує своїх котенят і більше ні про кого не піклується?

Хіба говорючому папузі спаде таке на думку?

І ще. Чому кури несуть стільки яєць? Це жахливо. Ніколи вони не веселяться, ходять, як сонні мухи, літати зовсім розучилися, не співають, як інші птахи… Це все через ті злощасні яйця.

Я терпіти не можу яєць. Зіна – теж. Якби я міг розмовляти з курками, я б їх відрадив нести стільки яєць.

Добре все-таки бути фоксом: не їм супу, не граю на цій клятій музиці, по якій Зіна бігає пальцями, не даю молока і «все таке інше», як говорить Зінин тато.

Трісь! Олівець надломився. Треба писати обережніше – кабінет на замку, а там усі олівці.

Наступного разу складу собачі вірші – дуже це мене цікавить.

Фокс Міккі,

перший собака, що вміє писати

Вірші, котенята і блохи

Дорослі завжди читають про себе. Нудні люди – ці дорослі, подібні до старих собак. А Зіна – читає вголос, співучо і весь час крутиться, ляскає себе по колінці й показує мені язика. Звичайно, так веселіше. Я лежу на килимку, слухаю і ловлю бліх. Дуже це приємна річ під час читання.

І ось я помітив, що є такі штучки, які Зіна зовсім по-особливому читає, – немов котлетки січе. Передихне, язиком приклацне і знову заторохтить. А на кінці кожного рядка – вухо у мене тонке – схожі один на одного шматочки звучать: «діти – квіти, любов – кров»… Оце і є вірші.

Вчора весь день пролежав під диваном, навіть схуднув. Усе хотів одну таку штучку скласти. Придумав – і страшенно горджуся.

Вже пориви вітру дикі
Гонять листя золоте.
Я веселий фоксик Міккі,
Ще й розумний як на те!

Чудово! Склав і так хвилювався – аж не міг обідати. Подумайте! Це перші в світі собачі вірші, адже я не вчився ні в гімназії, ані в «цеху поетів»… Хіба наша кухарка складе такі вірші? А їй же сорок три роки, а мені тільки два. Гав! Ця товстушка Зіна й гадки не має, хто в неї живе вдома… Сповила мене в серветку, уткнула в коліна і робить мені замшевою притирачкою манікюр. Мовчу і зітхаю. Хіба дівчинка щось путнє придумає?

І ось, лежачи пробував прочитати про себе свої вірші навпаки. Дзяв! Може, так ще дзвінкіше буде?…

Дикі вітру пориви вже
Золоте листя гонять…
Міккі фоксик веселий я,
Те на як розумний й ще!

Ай-яй-яй! Що ж це таке?

Котенята! Скажіть будь ласка!.. їхня мати, хитра тварюка, зникає в парку на цілий день: шмиг – і нема, як комар у ялинці. А я мушу гратися з її дітьми… Одне лиже мене в ніс. Я теж його лизнув, хоча зуби у мене чомусь раптом клацнули… Друге смокче моє вухо. Мамка я йому, чи що? Третє лізе до мене на спину і так дряпається, немов мене терткою шкребуть. Р-р-р-р! Тихіше, Міккі, тихіше… Зіна сміється і захлинається: ти, каже, їхній двоюрідний татко.

Я не серджуся: треба ж їм когось лизати, смоктати і дряпати… Але навіщо ж це дівчисько сміється?

Ох, як дивно, як дивно! Сьогодні безсовісна кішка повернулася нарешті до своїх дітей. І знаєте, коли вони кинули мене й полізли всі під свою маму – я подивився з-під скатертини, затремтів усією шкурою від заздрощів і нервово схлипнув. Неодмінно напишу про це віршик.

Пішов собі в алею. Не хочу більше гратися з котенятами! Вони не оцінили мого серця. Не хочу більше гратися із Зіною! Вона вимазала мені носа губною помадою…

Зроблюся диким фоксом, житиму на каштані і ловитиму голубів. У-у-у!

* * *

Бачив на грамофонній платівці надряпаний малюнок: фокс сидить перед трубою, схилив голову набік, звісив вухо і слухає. Дур-ни-ця! Жоден порядний фокс не слухатиме цю хрипучу, божевільну машину. Якби я був Зіниним татом, я б краще тримав у вітальні корову. Адже вона теж мукає і реве, та й доїти її зручніше вдома, ніж бігати до неї в сарай. Дивні люди…

Із Зіною помирився: вона качала по паркету іграшкову кегельну кулю, а я її щодуху ловив. Ох, як я люблю все кругле, все, що котиться, все, що можна ловити!..

Але дівчинка… завжди залишиться дівчинкою. Сіла на підлогу і позіхає: «Як тобі, Міккі, не набридне сто разів робити одне й те саме?»

Га? У неї є лялька, і книжки, і подруги, тато її курить, грає в якісь дурні карти і читає газети, мама її весь час одягається і роздягається… А у мене тільки моя куля – і мені ще докоряють!

Ненавиджу бліх. Не-на-ви-джу. Могли б, здається, кусати кухарку

(Зіну мені шкода), так ні – цілий день гризуть мене, наче я цукровий…

Навіть з котенят усі на мене перескочили. Гаразд! Піду до передпокою, ляжу на шорсткий килимок спиною донизу і так їх розітру, що вони знепритомніють. Гав-гав-гав!

Запалили камін. Дивлюся на вогонь. А що таке вогонь – ніхто не знає.

Фокс Міккі,

Собака-поет,

Щоранок свій починає з газет…

Різні питання, мій сон і мої собачі думки

Питанням називається такий рядок, у кінці якого стоїть рибальський гачок – знак питання.

Мене мучать п'ять питань. Чому Зінин тато сказав, що в нього «очі на лоба полізли»? Нікуди вони не полізли, я сам бачив. Навіщо ж він говорить казна-що? Я прокрався до шафи, сів перед дзеркалом і з усієї сили закотив очі вгору. Дурниця! Лоб угорі, й очі на своєму місці.

Чи живуть на Місяці фокси, що вони їдять і чи виють на Землю, як я іноді на Місяць? І куди вони діваються, коли місячна тарілка раптом зникає на багато днів невідомо куди?… Міккі, Міккі, ти коли-небудь потрапиш до божевільні!

Навіщо риби лізуть у порожню сітку, яка називається вершею? Коли не вмієш жити над водою, то й сиди собі тихо в ставку. Дуже мені їх шкода! Вранці плавали і пускали бульбашки, а ввечері перетравлюються в темному й тісному людському шлунку. Та ще мерзенна кішка всі кишечки по саду розтягала…

Чому Зінина бонна раніше була брюнеткою, а сьогодні в неї волосся як солом'яний сніп? Зіна хихикнула, а я злякався й подумав: добре, Міккі, що ти собака… Женили б тебе на такій папужці: у вівторок вона чорна, в середу – оранжева, а в четвер – блакитна із зеленими смужками… Фу! Навіть температура піднялася.

Чому, коли я поводжуся погано, на мене надягають намордник, а садівник двічі на тиждень напивається, бешкетує, як скажений бик, – і хоч би що?! Зінин дядько каже, що садівник був контужений і тому треба до нього ставитися поблажливо. Неодмінно дізнаюся, що таке «контужений», і теж контужуся. Хай до мене ставляться поблажливо. Піду догризу кісточку (я заховав її… де?., а от не скажу!). Потім знову попишу.

* * *

Ох, що я бачив уві сні! Ніби я директор собачої гімназії. Собаки сидять по класах і вивчають «історію славнозвісних собак», «правила гарної собачої поведінки», «як треба їсти мозкову кістку» та інші підходящі для них штуки.

Я зайшов до молодшого класу і мовив: «Добрий день, цуцики!» – Дзяв, дзяв, дзяв, пане директор! – «Чи задоволені ви ними, містере Мопс?» Містер Мопс, учитель мелодекламації, зробив реверанс і буркнув: поскаржитися не можу. Стараються. «Ну, гаразд. Наказую моїм ім'ям розпустити їх на півгодини».

Боже, що тут зчинилося! Малята кинулися на мене всім гуртом. Звалили додолу… Один вилив на мене чорнильницю, другий уколов мене пером у кінчик хвоста – ой! Третій почав тягнути моє вухо вбік, неначе я гумовий… Я вискнув, як паровоз, – і прокинувся. Місяць. На підлозі сидить тарган і під'їдає кинутий Зіною бісквіт. За вікном ляскає віконниця. Уй-юй-юй!..