Изменить стиль страницы

Його ніколи не пригнічували, не залякували. Йому не доводилося бути в такому становищі, коли можливий обман. Йому було чуже це почуття, була чужа і назва цього почуття.

Нарешті, щоб полонити серце молодої красуні, він схопив свою скрипку. Він наперед уже святкував перемогу: його гра не раз кидала в захват найдобірнішу публіку. Він заграв. Ллються чарівні звуки! М'які, немов теплі повітряні хвилі, вони пестять, голублять, заспокоюють. Він закінчив грати. Дівчина мовчала. Він був уражений. Він чекав захоплення, радості. А тут… тихо як у домовині. Він був здивований.

– Хіба тобі не подобається?

– А тобі подобається?

– Ні перед ким ще не грав я з таким захопленням, як перед тобою, – палко мовив хлопець.

– І слухачі завжди захоплювалися? – глузливо запитала дівчина.

– Так!

– А знаєш чому!

– Чому?

– Тому що ти і твої слухачі ситі, задоволені.

– Які ж тобі звуки потрібні?

– Які?… Сльози, стогони, презирство, ненависть, прокляття!

Він знову почав грати, намагаючись усе це висловити звуками.

Нічого не виходило: він не знав ані сліз, ані стогону, ані презирства, ані прокляття.

Дівчина тим часом утекла. Хлопець переживав щось зовсім йому незнайоме, чому й назви не знав. Це була туга, безутішна туга, як п'явка в серці. Йому разом спротивилося геть усе. Він вийшов із замку і пішов навмання блукати. Довго мовчки він ходив. Журба все більше його поймала. З глибини душі у нього вихопився звук. Він інстинктивно зрозумів, що його називають «стогоном». Запала ніч. Хлопець усе йшов і йшов і непомітно для себе опинився в місті. Він раніше часто бував у місті, але йому здалося, що він потрапив сюди вперше. Хлопчиком він їздив сюди кататися в супроводі старших: батька, матері. Дорослим він був з особливою метою: вивчати старожитності міста. Він чудово знав руїни старого міста, але зовсім не був знайомий з теперішнім. Метушливі юрби людей, шум, гамір, крики, все це вражало його своєю новизною. Та найбільше його дивували жінки. Раз у раз вони чіплялись до нього, наполегливо закликаючи до себе. Нарешті одна стара, погана просто взяла його під руку і потягла за собою. Хлопцю захотілося дізнатися, чим це скінчиться, і він не опирався.

Дорогою вона встигла розповісти, що у неї двоє дітей; годуватися нічим, – ось і запрошує до себе гостей… «Гроші потрібні!» – сказала вона таким тоном, що йому і страшно і бридко стало. Вони зайшли до брудної кімнати одного великого будинку. Побачивши їх, двоє маленьких дітей кинулися під ліжко.

– Вони нам не заважатимуть, – мовила жінка.

Він був приголомшений. Стіни замку довго не давали справжньому життю доторкнутись до нього. А тепер це життя, немов бурхливий потік, увірвалося… Ці жалюгідні діти, ця жінка – все це разом немов обухом по голові вдарило його. Він у знемозі опустився на єдиний стілець у кімнаті.

– І я була молода, – тим часом говорила жінка, – такий же красунчик, як ти, покохав, спокусив… Ось діти… кинув.

Він раптом відчув, що міг би задушити власними руками спокусника. У ньому щось кипіло, він зрозумів, що це саме і є презирство, ненависть, прокляття. Мимоволі згадалася йому красуня дівчина. «Скільки, – думав хлопець, – нещасна вистраждала, коли спокійні звуки їй огидні!» У цю мить йому самому були чужі ці звуки.

У цей час почулися голоси в сусідній кімнаті. Дві жінки сперечалися. Одна старечим голосом торочила: «Ти помиляєшся. Можливо, він кохає, не обмане». – «Ні, – вигукнув хтось у відповідь, – усіх ненавиджу, зневажаю: поглумляться, а потім кинуть, будь вони прокляті!»

– Чий це голос, чий? – вихопилося у хлопця.

– Це дочка хазяйки, квіткарка, вона…

Та він вже не слухав, сильним рухом руки він штовхнув двері; вони розчахнулись. Посеред кімнати, з розпущеним волоссям, немов примара, стояла дівчина, яку він кохав. їхні погляди зустрілися. Пролунав нелюдський крик. Дівчина, як підкошена, впала без духу.

Хлопця вперше в житті охопив розпач, і він заплакав.

Ось він, блідий, змучений…

Натовп гомінливий, галасливий. Як тільки злетів угору його смичок – замовкло все. Затамували подих. Ллються нові звуки…

У них стільки лагідності, покірності, благання, скільки у піднесеній до небес молитві. Здається, хтось, укляклий, забувши весьсвіт, закликає неземні сили почути, допомогти… А ось і сльози… Здається, хтось жалібно-жалібно плаче, немов стогне… вмирає… Вмер!.. Завмер і акорд.

Натовп отямився. Вигуки, оплески… Ряд нових звуків заглушає і цей шум, і ці оплески. Це вже не м'які, спокійні звуки, це радше крик наболілої душі. У цьому крикові чуються і презирство, і ненависть, і прокляття!

Ці звуки не присипляють, а будять душу, кличуть на боротьбу…

Йому далися ці нові звуки тому, що сам він багато вистраждав, багато пережив.

Саша Чорний

Щоденник Фокса Міккі

Про Зіну, про їжу, про корову і все таке інше

Моя господиня Зіна більше схожа на фокса, ніж на дівчинку: верещить, стрибає, ловить руками м'яча (ротом вона не вміє) і гризе цукор, зовсім як собачка.

Вчора вона розхвасталася: бачиш, Міккі, скільки у мене зошитів. Арифметика – диктант – твори… А ось ти, цуцик нещасний, ні говорити, ні читати, ні писати не вмієш.

Гав! Я вмію думати – і це найголовніше. Що краще: думаючий фокс чи говорючий папуга? Ага!

Читати я трохи вмію – дитячі книжки з найбільшими буквами.

Писати… Смійтеся, смійтеся (терпіти не можу, коли люди сміються!) – писати я теж навчився. Щоправда, пальці на лапах у мене не загинаються, я ж бо не людина і не мавпа. Але я беру олівець у рот, наступаю лапою на зошит, щоб він не совався, – і пишу.

Спочатку букви були схожі на роздавлених дощових черв'яків. Але фокси набагато старанніші за дівчат. Тепер я пишу не гірше, ніж Зіна. От тільки не вмію гострити олівців. Коли мій затупиться, я біжу тихенько в кабінет і цуплю зі столу загострені людьми огризочки.

Я бачив у дитячих книжках: коли людина робить стрибок до нової думки, вона ставить три зірочки.

Що найважливіше в житті? їжа. Нічого прикидатися! У нас повний будинок людей. Вони розмовляють, читають, плачуть, сміються – а потім сідають їсти. їдять вранці, їдять ополудні, їдять увечері. А Зіна їсть навіть уночі – ховає під подушку бісквіти й шоколадки і потихеньку плямкає.

Як багато вони їдять! Як довго вони їдять! Як часто вони їдять. І ще кажуть, що я ненажера…

Сунуть кісточку від телячої котлетки (котлетку самі з'їдять!), наллють півблюдця молока – і все.

Хіба я чіпляюсь, хіба я прошу ще, як Зіна та інші діти? Хіба я їм солодке: клейстер, який називається киселем, чи рідку гидоту з чорносливу і родзинок, чи холодну страхоту, яку вони називають мороженим? Я делікатніший за всіх собак, тому що я породистий фокс. Погризу кісточку, з'їм, обережно взявши із Зіниних рук, бісквіт, і все.

Але вони… Навіщо ці супи? Хіба не смачніша чиста вода?

Навіщо ці горошки, морквини, сельдерейки та інша гидота, що ними вони псують смаженину?

Навіщо взагалі варити і смажити?

Я недавно спробував шматочок сирого м'яса (упав на кухні на підлогу – я мав цілковите право його з'їсти!)… Запевняю вас, воно було значно смачніше, ніж усі ці котлети, що шкварчать на пательні…

І як було б добре, якби не варили і не смажили! Не було б кухарок: вони зовсім не вміють поводитися з порядними собаками. їли б усі на підлозі, без посуду, – мені було б веселіше. А то завжди сидиш під столом, серед чужих ніг. Штовхаються, наступають на лапи. Подумаєш, як весело!..

Або ще краще – їли б на моріжку перед будинком. Кожному по сирій котлетці. А по обіді усі борюкалися б і верещали, як Зіна зі мною… Гав-гав!

Мене називають ненажерою (випив ковток молока з котячого блюдця, подумаєш)…

А самі… Після супу, після смаженини, після компоту, після сиру – вони ще п'ють різноколірні штукенції: червону – вино, жовту – пиво, чорну – каву… Навіщо? Я позіхаю під столом до сліз, звик біля людей огинатися, а вони все сидять, сидять, сидять… Гав! І все говорять, говорять, говорять, немов у кожного грамофон у животі завели.