Оксана Дмитрук. Висхідна зірка естради. Співачка з консерваторською освітою. Золотий голос країни. Чарівна, проста у спілкуванні дівчина, без жодних ознак зірковості, незважаючи на безсумнівний талант і сліпучу вроду.

Так писали про неї газети.

Такою вона й була. Чарівною і простою у спілкуванні. Талановитою. Із незагоєною раною в серці.

— Усе ще не можеш забути свого рагуля? — відкопилював губу її продюсер, вкотре зауваживши сумні очі підопічної.

— Сам ти рагуль, — огризалася вона. Заперечувати не було сенсу. П’ять років минуло, як вони розлучилися з Василем. П’ять років, як один день. Один довжелезний, безкінечний, наче гумовий день, ущерть наповнений болем і безнадією, плачем і стогонами, і божевільними, шаленими снами…

Вони були такими молодими. І такими дурними — теж. Не вміли ані поступатися, ані домовлятися, навіть слова такого не знали — компроміс. Побралися ще дітьми, їй шістнадцять, йому двадцять, щойно після армії, та за тямою недалеко від Ксені втік. І за рік із гаком розбіглися. Батьки Ксені лютували, проклинали доньку, всю вину за розрив на неї покладаючи. Баба Галя виявилася мудрішою. Сумно сказала:

— Я була проти вашого шлюбу. А тепер — проти розлучення. Він хороший хлопець, твій Василь. Молодий, щоправда, але час то поправить. Потерпіла б ти трохи.

Ксеня терпіти не хотіла. Запізнілий бунт, що зазвичай у підлітків трапляється — проти батьків, проти приписів суспільства і самої себе, спалахнув у ній диким полум’ям, і загасити його не вийшло. Рвати — так по живому, різати — то без наркозу, відходити — то спалюючи за собою всі мости. Ах, він, такий-перетакий, не розуміє моєї тонкої творчої душі, йому борщів треба і шкарпеток чистих. Про те, чи так уже заважає борщ пісенній кар’єрі, як і про те, що можна попросити про допомогу ту ж саму маму або свекруху, яка тільки рада буде і борщ зварити, і пиріжків напекти, доки невістонька співає, Ксеня навіть не замислювалася. Не всім, звісно, зі свекрухами щастить, а ось їй — поталанило. Оцінила вона це? Та де там! Адже мала чим займатися, окрім того, аби другій мамі в писок зазирати. Тут якраз і продюсер нагодився, знайшов її на якомусь пісенному конкурсі, де вона співала а капела, і журі мало мокрі очі, мокрі щоки і носовички — такі, хоч викручуй. Продюсера, Артура Ліпицького, знаного в естрадних колах як «ліпило звьозд» — похідне від прізвища і від спеціальності, Ксенин спів пробрав до печінок. Можна було би сказати, зачепив за душу, якби душа в нього була… Радше за звичкою, аніж від потреби, пещений тридцятирічний брюнет підкотився до «малявки» з інтимом, але та, не довго думаючи, тицьнула йому під носа золоту обручку і сердито мовила:

— Як то всьо, що вам потрібно, паничку хороший, то курвів ніде не бракує. А як хочте, щоби-м я співала, то сі вгамуйте та дайте спокій. Мені нема коли пустим требувати.

Ошелешений Артур мусив-таки визнати — її правда. Ноги розсувати кожна може. Кого нині здивуєш голими цицьками, кругленькими дупцями та підсмиканими спідничками? А ось добрий голос в шоу-бізі — рідкість, хоч би днем із вогнем шукав. І, попри шалений спротив Ксениних батьків, вони хутенько підписали контракт. Мама сказали: «Квапилися, як на срачку». Мама вміли словом обпекти…

За півроку Ксеня вступила до столичної консерваторії на академічний спів, а ще за рік вони з Василем подали на розлучення. Він сказав, що жона на відстані йому ні до чого. Ксеня фиркнула, крутонула хвостом — ах, так? Ну, тоді і їй не треба чоловік-дальнобійник, не сильно і хотілося. І зробила вигляд, що їй байдуже. Хоча серце кров’ю обливалося, бо кохала Василя кріпко…

Ох, не такі вже й дурні ті гамериканці, що, за чутками, мають моду брати подружжя, як обом за тридцять. Отакий шлюбний вік і треба в конституції прописати, чи де там воно пишеться — тридцять років. Коли трохи є вже в голові, а не лишень вітер між вухами свище. Коли щось уже маєш за плечима, і мудрості стає сприймати пару такою, яка вона є, з усіма вадами і чеснотами, а не ліпити зі свого земного мужа казкового принца. Ет, та що тут говорити, ну дівчиськом же вона була, зеленим, як молоде жито, хіба що знала про заміжжя, окрім «жили вони довго і щасливо, та померли в один день»?! І батьки — вона любила їх, дуже, — але теж мусили бачити: не готова їхня доня до заміжжя. До дітей не готова, бо сама ще дитя. Та їх одне турбувало — а що люди скажуть, що доросла дівка вже — і досі не віддана. А спитай, доки це «досі»? — відповіді не почуєш. Плечами пересмикнуть, та й усе. Так потрібно. Так має бути. Так усі в горах живуть, з діда-прадіда. Та й чим жінці займатися накажете, як не господаркою? Ну не горло їй ж дерти по філармоніях!

Заради співу Ксеня готова була пожертвувати чим завгодно. І пожертвувала. Вільним часом, особистим життям, юністю… Юність, принесена на вівтар вокальних вправ, за насиченістю не сильно відрізнялася від сімейного життя, а виснажувала навіть більше. Але Ксеня виявилася не готовою до туги за Василем. Туги, гострої, як бритва, і безмежної, мов степ. Два роки по розлученні вона терпіла. Два роки плакала в подушку й порожніми ночами перебирала весільні знімки, ті вже аж блищали від її тремтливих пальців. Два роки, йдучи до вершини, вона озиралася — а чи немає поруч коханого, чи не підтримає, як раптом вона оступиться, впаде. Так, Ксеня любила його. Першою любов’ю, котра міцністю могла б з крицею посперечатися — і, нарешті, не витримала. Вирішила і постановила відшукати мужа — попри штамп «розлучена», називала його тільки так, та й прізвище на дівоче не міняла. Відшукати Василя змогла дуже просто. Двадцять перша ділянка, восьмий ряд, четверте місце. Другий міський цвинтар, у народі зветься Східним. Василько загинув у автокатастрофі, саме того дня, коли вона твердо визначилася із наміром знайти його. І чи не тієї ж години… А їй ніхто нічого не сказав. Ані тато з мамою, ані свекри. Спільні друзі теж промовчали. Не хотіли засмучувати. Така турбота… неймовірна. А вона, Ксеня, не почула біди. Не дзвонила, не писала Василю, не провідувала… Горда була, як той дідько. Авжеж, нею знехтували, ну то й вона теж. Знехтувала своїм серцем.

Рік по смерті Василя минув, як у тумані. Як у чорному мареві, океані скорботи, без країв, без берегів, самі лиш антрацитові хвилі, що гойдають тебе від ночі до ночі, від забуття до забуття. Ксеня закинула спів та навчання, майже не їла, і нікого не хотіла

бачити. До неї раптом почали навідуватися батьки, геть забувши про встидне заняття доньки; приїздила баба Галя і Ліпицький власною персоною, якому, чи не вперше в житті стало жаль когось стороннього більше, ніж себе. Усі вони, кожен по-своєму, прагнули розрадити Ксеню. Тато говорили: «Ти ще молода, хтось та єнший знайдеться», а мама піддакували. Баба Галя, дай їй, Боже, ласки, нічого не говорила, а лише мовчки плакала, обіймаючи онуку. Артур утішав дурним — усе кпинив із Василя, що той був шофером, і такій кралі, як Ксеня, пари не складав. Ксеня гнівалася, сердилася, рюмсала, аж доки не втямила, що цього Ліпицький і добивається, і з тих пір на його смішки зважати перестала. А на рік по загибелі чоловіка дістала поштою бандероль. Саме перед тим, як на поминки йти. У пакунку був альбом у синій сап’яновій обгортці, а в альбомі — вирізки з газет і їхнє шлюбне фото на першій сторінці. Фотомайстер, аби здоров був, до занавіски їх тулити не став, а привів до студії, здоровенної світлиці, посеред якої стояв чорний рояль, «Стенвей і сини», змусив Василя сісти за клавіатуру, ще й пальці так виставив, ніби той грає; Ксеня в довгій білій сукні з мереживним шлейфом, тримаючи в руці келих шампані, сперлася на кришку рояля. Знімок вийшов неабияк гарно; вони, юні і закохані, в обіймах музики та іскристого вина. Сльози набігли Ксені на очі, уже звично, своє місце знаючи. А газетні вирізки були всі про неї, і кожна, нехай і з друкованим заголовком, все ж підписана на додачу кучерявим почерком Василька. «Ксеня в Ялті», «Ксеня на благодійному балі», «Ксеня в Будинку Уряду», «Ксеня Дмитрук видає новий альбом», Ксеня, Ксеня, Ксеня… Усі її досягнення, гастролі, кар’єра. Усе, чим вона жила без Василя. А чи разом із ним?