За спиною в Юлі пролунали чиїсь важкі кроки. Їй не довелося озиратися, аби впізнати, хто це. Випустивши з рук добрячу порцію відходів, Юля вхопила пошарпану авоську і зібралася тікати. Не встигла.

Отримала щедрого копняка під дупу й упала, прооравши носом борозну в запиленому асфальті. Підвелася мовчки, оглянула свою здобич. Дві пляшки побилися, кілька просто викотилися з торби, але загалом утрати були не критичні. Схлипнувши, Юля зробила останню спробу врятуватися, і знову невдало. Ще один копняк перекинув її на спину, наче дохлу жабу.

— Я казав тобі, це моя земля!

Це Ріпак. Місцевий бомж, вважає себе за головного на цьому районі. Так воно чи ні, ніхто точно не знає, та отак, як вона, із ним точно краще не перетинатися. Робота на чужій точці прирівнюється до крадіжки. І карається на місці скоєння злочину, дуже жорстоко. А в неї нирки і так ні к чорту не годні.

— Пробач. Пробач, будь ласка, — занила Юля, краєм ока все ж позираючи на вибрані пляшки. — Усе одно ще рано дуже, ви усі спите, я подумала, дай-но швиденько візьму кілька штук… у мене глухо на районі.

Власне. Саме на це вона й розраховувала — найсумлінніші студенти вже на парах, колеги зі сміттєзбирального цеху іще сплять з бодуна. Геть забула, що Ріпак не п’є на вихідних. Він дивак у цьому плані. Може як завгодно нажертися — і нажирається — в будень, а неділю присвячує Господу своєму. Кажуть, він колись пастором був. Якщо так, то заповіді «Не кради» і «Не убий» він тлумачить довільно.

— Вали звідси, стерво! — загорлав Ріпак і для більшої переконливості потрусив у повітрі кулаками. — Я попереджав, що приб’ю тебе, якщо ще раз тут побачу?! Ти мене затрахала вже, дурепо драна! І товар лиши, куди граблі тягнеш?! Ану пішла звідси!

Юля ледь-ледь встала й пошкандибала геть. Уже порожня авоська жалюгідно теліпалася на худому зап’ястку. Ніс кровив. Давно непрані лахи, що були колись дорогим шматтям, теліпалися на виснаженому тілі, як на вішаку. Вона й у кращі свої дні не відрізнялася повнотою, а тепер виглядала, як колодязний журавель, вбраний у ганчір’я.

Зате в неї був дім. На відміну від багатьох тут. Ну, не дім — квартира, і не зовсім її, це мати, ще та мегера, пустила доньку до себе з милості, і, щиро кажучи, жодних прав на ті метри квадратні Юля не має, вона там не прописана навіть. Хіба що стара ключка відкине копита, а заповіт написати забуде, але це навряд чи. Зі слів матері виходить, що тестамент уже оформлений, у нотаря лежить, свого часу дожидає. І за ним усе дістанеться… кому б ви думали? Генику! Тому, хто зруйнував її життя!

Ні, спочатку в них було все добре. Геник на руках її носив і ніколи ні в чому не відмовляв. Щоправда, зациклився на тих клятих дітях, про яких Юля й чути не хотіла, але їй досить довго вдавалося водити його за носа, потай приймаючи протизаплідні таблетки. Геник гарував, як скажений віл, а її працювати не змушував, розумів, що це не жіноча справа — працювати. І постійно робив їй подарунки. Коштовності. Ну, а що ще може дарувати власник ломбарду? І не заставлені та втрачені, ні. Коли Геник бачив щось, що йому подобалося, то замовляв для Юлі копію у знайомого ювеліра, постійно вигадуючи до тої копії родзинку, що робила її кращою за оригінал. Камінець іншого кольору, цікавіший візерунок, інакший метал — біле золото, а не жовте, і все в такому дусі. Юля ходила уся в золоті, як мусульманська наречена в перший день весілля, і щиро вважала, що вона на це заслуговує. А потім усе перевелося на руді миші. Чи то клятий організм звик до таблеток, а чи так подіяв звіробій, котрий вона пила від якоїсь хворі, але Юля завагітніла. І, ані миті не вагаючись, записалася на аборт. Її лікар сильно цьому здивувався, і запекло відмовляв. Тиснув на вік, на те, що іншої вагітності в неї може і не бути, що дитина жива, і що Геннадій (а вони з Юліним гінекологом були знайомі), який сам виріс у багатодітній родині, напевне зрадіє звістці про малюка. Юля була непохитна, а розмови про те, що скупчення клітин довжиною в п’ять міліметрів живе, її відверто дратували.

— Тарасе Євгеновичу, то не ваше діло.

Що ж… зрештою, лікар здався. Відступився, коли вона пообіцяла поміркувати, як слід. Так, збрехала, ну і що? Не можна примусити жінку народити, якщо вона цього не хоче. Право розпоряджатися своїм тілом — один зі стовпів демократії. Рано-вранці (від незвички вставати о сьомій було дуже тяжко, а Геник хотів, щоби вона з тим спиногризом узагалі не спала!), провівши мужа, розчуленого такою незвичною увагою, на роботу, Юля взяла заздалегідь приготовану торбинку й пішла. Не до свого гінеколога — він був із мухами в голові, віруючий, і абортів принципово не робив, а до приватної клініки. Дорогої, шикарної, де на неї чекали. Гроші дав Геник, звісно, не знаючи, на що.

Того дня усе й справді йшло непогано. А потім полетіло шкереберть.

Спочатку з’ясувалося, що їй невірно визначили строк вагітності, насправді він був більшим, тож замість вакуум-аспірації під місцевим наркозом довелося робити хірургічний аборт. А потім… що трапилося потім, Юля з глибин свого штучного сну бачити не могла. І так і не дізналася згодом, якщо не вважати обізнаністю низку скупих фактів: ускладнена перфорація матки, яку хірург (чи коновал?) просто не помітив, травми кишечнику, масована кровотеча, й, зрештою, ампутація матки. Проблему небажаної вагітності було вирішено раз і назавжди.

Але, на жаль, якась перелякана медсестра подзвонила Генику (його телефон Юля лишила медикам, як аварійний). Він, почувши про кровотечу, нічого більше з’ясовувати не став, примчав до клініки в рекордно стислі строки, а із ним — одиннадцять осіб із його команди, усі — підлеглі, та усі добровольці. Потенційні донори. Про всяк випадок.

Переляканий і якийсь ураз змарнілий, Геник увійшов до Юліної палати, як нехрещений до церкви — сторожко озираючись і ледве не навшпиньках. Сів поруч із дружиною, узяв її за руку і довго зважувався, перш ніж спитати:

— Юльцю, що з тобою?

Просте пояснення застрягло в неї в горлі. Вона приховала б правду, якби могла. Проте можливості не було. І сенсу брехати далі — теж. Тому мусила пояснити, що сталося.

Геник вислухав її, встав і вийшов геть. За свідченнями чергової медсестри, голосно й бадьоро сповістив своїй «футбольній команді», що переливання крові не потрібне, що усе гаразд, і вони можуть йти. Усі сьогодні мають вільний час і на роботу повертатися не конче. Зачекав кілька хвилин, доки збадьорені неочі-

куваним вихідним підлеглі розбрелися хто куди, і також пішов. Наступного разу вони побачилися уже в РАГСі, куди її викликали з приводу розлучення.

У лікарні Юля пролежала довго. У звичайній лікарні, бо на ту понтову клініку, де її скалічили, грошей не лишилося. Геник не приходив до неї, скидав її дзвінки, й ніколи не дзвонив сам, але Юля не засмучувалася. Тобто, звісно, сумувала за ним, але була певна — він усе зрозуміє і пробачить. Усе, що їм треба, їм обом, це нарешті зустрітися та поговорити. Дорослі ж люди, не пацанва якась у період гормонального бунту. Усе налагодиться.

Коли вона приїхала додому, на сходовій клітці її чекали сім спакованих валіз і три вузли із простирадл, з верхнім одягом. Юля кинулася відчиняти двері, та жоден з ключів не підійшов. Геник поміняв усі замки.

Юля знала, що він вдома. Вона стукала у двері кулаками, гепала ногами, дзвонила, плакала, принижувалася, погрожувала… Усе дарма. Він не відчинив, він викреслив, вирвав її зі свого життя, як вона вишкребла їхню спільну дитину зі свого лона — безжально, брутально і криваво. На останні гроші Юля викликала таксі і поїхала до матері. Набрехала їй щось про зраду Геннадія, що було нерозумно — розлюченій тещі закортіло з’ясувати стосунки із зятем. А, коли з’ясувала, то сказала доньці, що терпить її виключно тому, що вважає: тільки імбецилка здатна зробити аборт від такого чоловіка. А імбецилів на вулицю виганяти гріх. Трохи менший, ніж аборт, але все-таки… Юля зробила ще кілька спроб, жалюгідних у своїй передбачуваній провальності, повернути Геника, і відступилася. Довелося жити далі, самій.