У міському будинку офіцерів була така бісова туча народу — ніде й голки встромити. До столу реєстрації тягся довгий, із вигинами, хвіст. Микола не здивувався, коли Лученко та Рибалко стали в чергу разом із ними. Більшість людей в черзі та в фойє намагалися говорити українською — приблизно так, як Микола згодом у Києві, але виходило в них, як мокре горить.

В залі Микола наштовхнувся на літнього сивовусого полковника; той, придивившись, із усмішкою пішов прямо на депутата:

— Шульженку, це ти? Скільки води спливло! Як ся маєш, як справи?

Було щось до щему знайоме у цьому старому воякові, але збивало з пантелику, що він розмовляв — рідною мовою. Щирою. Такою, як колись співав на концерті всесвітньовідомий український хор.

Так-так, «співав»: у цьому слові, відчув Микола, є якась зачіпка.

— Що, не пізнаєш? — хлопнув його по плечі офіцер.

І тут підсвідомість виштовхнула напівзабуті слова:

Ну, все правильно, Гриць же був родом із самої Неньки! Значить, відслужив своє та залишився на Далекому Сході?

— Здравія желаю, товаріщ командір дівізіона! — по-військовому видав Микола.

…Прийнята одноголосно Українською Радою Далекого Сходу «Декларація про незалежність Зеленоклинської Української республіки» президентові самопроголошеної ДР товаришеві Лі Чжуан Фану стала кісткою в горлі: він не міг пожовтіти від люті, бо був жовтим від народження, тому просто засичав гадюкою:

— Ніяких утворень на теренах ДР не визнавати! Усіх, хто був в Уссурійську, терміново позбавити депутатських мандатів і негайно заарештувати! У першу чергу — їхнього так званого президента Бориса Хрещатицького!

Президія Верховної Ради ДР оформила цей наказ своїм рішенням за п'ятнадцять хвилин.

Перша спроба арешту відбулася в Переяславці, де товариш Ван Вонг на прізвисько Ванька-Китаєць намагався за допомогою жовтих одностроїв затримати свого колишнього співробітника по лісопилці, екс-депутата парламенту (тоді ще не поіменованого Великим народним зібранням) ДР, заколотника Миколу Шульженка за злочини проти суверенітету та територіальної цілісності молодої далекосхідної держави.

Розділ 17. Хочу бути потрібним

(основні події)

Самими ток-шоу жити не будеш. Шульженка люди президента прилаштували механіком до того секретного НДІ, що розробляв електронні засоби охорони кордону. Та на електроніці він, залізничник за дипломом, не знався, у комп'ютерах був далеко не Біллом Гейтсом: хіба що текст набрати, та й то повільно. Порахувати щось в екселі. Годився він в інституті лише на якісь дрібні доручення, а так — мов сіль в оці. Керівництво носилося з ним, як курка з першим яйцем, але сам він почувався ніяково. Потинявся він там місяць-другий, та й засумував. Усе, що знав з практичного обдурювання приборів, він уже розповів, і натхненні інженери, надбавши купу ідей, заходилися щось проектувати. Відчувати себе п'ятим колесом до воза Микола не любив, а так воно й виходило. Тому колишній польовий командир пішов до директора інституту, заслуженого академіка й корифея.

— А хто ви за фахом? — поцікавилося, вислухавши, світило.

— Механік з ремонту залізничного транспорту.

— Може, ви б у метрополітені знадобилися? — подумав уголос директор. — Тамтешній керівник — мій приятель.

— Хоч де, — завірив Шульженко, — аби тільки відчувати себе потрібним.

— Це дуже важливо, — погодився академік і заходився шукати в меню мобільника номер приятеля. Цей метрополітенівський начальник був не просто якимось кумпелем, друзякою чи товаришем — він доводився побратимом по спільному захопленню полюванням, членом тієї ж компанії, що й наш учений, а це серед мисливців далеко не останній аргумент.

Хай там як, але приязні стосунки двох патронів, помножені на колишній пристойний залізничний досвід Шульженка та його телевізійно-газетну славу, зробили свою справу.

— Мені б механіком в депо, — нерішуче висловив побажання Микола під час співбесіди.

— Це несерйозно, — гмикнув шеф столичного метра. — Людина вашого рівня лазитиме під вагонами?

— Та я лазив колись, ще на далекому Сході, — виклав останній доказ колишній польовий командир.

— Так і я попервах лазив, — заперечив керівник. — І що, все життя там плазувати? Зробимо ось як: у мене йде на пенсію начальник однієї станції, от замість нього ми вас і призначимо.

Він витяг з течки білісінького аркуша й простягнув Шульженку:

— Пишіть заяву.

На таке щастя наш герой навіть і не сподівався, але співрозмовник сказав ці два слова так, буцімто все вже вирішив для себе. Залишалося взяти ручку й вивести: «Начальнику Київського метрополітену… гр. Шульженка Миколи Петровича ЗАЯВА…»

Треба сказати, добірне панство, столична підземка за останні років двадцять дуже змінилася — і не на краще. «Станції вітчизняного метрополітену одні з найчистіших у світі», — стверджували колись гучномовці в метро, й це відповідало тодішній дійсності. Та й пасажири були іншими.

Миколі підземка приглянулася: мармурові стіни, гранітна підлога, габро та лабрадорит, оригінальний дизайн більшості станцій, не такий помпезно-бундючний, як у Москві (був він там під час провідницької молодості).

Найбільше ж Шульженкові припали до душі «Золоті ворота», «Оболонь», «Університет» та «Славутич». Вони мають власне обличчя, стиль. Буквально шкірою відчував наш герой натхнення, з яким вони будувалися. Та йому дісталася «Голосіївська», станція досить нова та по-справжньому необжита.

У новенькому однострої, сяючи, мов начищений п'ятак, з'явився Микола на станції в супроводі поважного чина з контори, витерпів процедуру представлення колективові, познайомився з кожним особисто, чоловікам потиснув руку, оглянув господарство й занурився в роботу: там підкапувало зі стелі, тут барахлив один турнікет, не працювали кілька автоматів з продажу жетонів. А ще треба було дати лад торгівцям та кіоскерам, — у цьому питанні попередник залишив найбільший хаос.

Звісно, метро — не зовсім залізниця. Але дуже її нагадує, навіть запахи схожі, отож Микола не почувався тут геть чужим: йому сподобалося. Метрополітенівський однострій йому личив: Шульженко носив його з таким шиком і задоволенням, буцімто це була уніформа загону астронавтів. Кілька разів на день він в ідеально випрасуваному мундирі прогулювався пероном, перевіряв чистоту підлоги, спостерігав за роботою чергових, проходжався верхнім ярусом — там, де на нових станціях магазинчики та кіоски, — потім піднімався до касових зал, переконувався, що турнікети працюють як слід; помічаючи найменший непорядок, одразу вживав заходів. З підлеглими він був коректним, вимоги ставив чіткі й зрозумілі: «Не існує людей, хто не помиляється, — казав Микола. — Навіть брати Клички удари пропускали. Фокус у тому, щоб вчасно помітити свій прорахунок та виправити».

Співробітники про Шульженка вирішили: звісно, не корифей підземки, але розбирається непогано, будуть з нього люди…

Розділ 18. Якщо в тебе є зброя

(десь за рік до основних подій)

Поява мобільного зв'язку змінила картину світу лише трішечки менше, ніж падіння берлінського муру. Коли джип із чотирма делегатами уссурійського з'їзду Української Ради Далекого Сходу проминув Спаськ-Дальній, у Барченка голосом нев'янучого київського співочого ректора Ґалаґанського заголосив рінґтон: «Юний орел, юний орел!»

— Слухаю, — обірвав професорські вокальні вправи промисловець. — Он як… Ну що ж, вживайте заходів…

…Лишень гвардійці в жовтих мундирах на чолі з Ван Вонгом цілою вантажівкою заїхали на Шульженкове подвір'я — заарештовувати «зрадника», одразу ж мобільний лісопромисловця й делегата пана Барченка заспівав голосом київського професора.

Ванька-китаєць зайшов із одним з наближених до хати, а решта скупчилася на подвір'ї, не знаючи, що робити.