— Ти здурів на старості, — кинула чоловікові невдоволено Клавка. — Куди ти лізеш, тебе тільки там не вистачало!

— Що тобі не подобається? — підхопився Микола. — Чому це мені не можна, а цьому бидлу Вані-китайцеві — можна?

— Він не бидло, — заперечила жінка.

— А хто він, як після тієї поїздки на конференцію і руки нікому не дає? — запалився чоловік. — А хто він, якщо оце днями підходить та каже: «Тепер наша влада і ти більше не Микола, а Нгуєн, а ти, Лученко, будеш Лю-Чай-Хунь, бо ваші імена нам важко вимовляти!»

Клавдія тоді промовчала.

…Результати виборів вразили лівонів: по Амурському, В'яземському, Бікінському та ім. Лазо одномандатних округах Хабаровського краю та у Примор’ї по Хорольському, Чернігівському, Спаськ-Дальньому та Покровському перемогли кандидати від аборигенів.

У ті дні інформаційним агентствам, газетам та інтеренет-виданням тем не бракувало:

«Федеральне зібрання не визнає результатів референдуму та виборів у так званій Далекосхідній республіці»;

«Військовий комендант Владивостока запровадив у місті військовий стан»;

«Генерал-лейтенант Іванов: „Війська ЧДСО вірні присязі та Головнокомандувачеві Збройних сил“»;

«Верховна рада т.з. ДР обрала президентом республіки Лі Чжуан Фана»;

«Прем'єр-міністром ДР призначено заступника голови ПДП Чжан Дзінвея».

Депутатів від Української Ради на першому засіданні було так мало, що вони в парламенті ДР становили лише одну десяту. Навіть об'єднавшись із іншими фракціями меншості — комуністами, вольфівцями, «Єдиною батьківщиною» та Блоком правих сил, — вони набирали лише чверть голосів і впливати на рішення жодним чином не могли. «Шишку ж тримала» у Верховній Раді Далекосхідної Республіки більшість — фракція Партії далекосхідного прогресу.

Оскільки з першого дня засідання парламенту проводилися новою державною мовою — путунхуа, депутати від меншості мали користуватися навушниками, у котрих лунав не надто досконалий переклад, і це не додавало ефективності їхній роботі. Шульженко одразу зрозумів — легко тут не буде, але в Нгуєна поки що перейменовуватися зарано.

…Опозиція була проти — але фракція ПДП протягла рішення про створення на базі ініціативних груп з підтримки правопорядку національної гвардії республіки.

Меншість сказала «ні» — але партія Далекосхідного прогресу у відповідь на рішення палат Федерального зібрання проголосувала «історичний документ» — декларацію про державний суверенітет Далекосхідної республіки.

— Ми зуміємо навести порядок у нашому федеральному окрузі, — зробив заяву для телебачення президент усієї країни й наказав привести війська Далекосхідного, Сибірського та Приволзько-Уральського округів в стан повної бойової готовності, а Московського, Ленінградського та Північно-кавказького — підвищеної. Тепер уже було не до ганських мітингувальників — потік живої сили та техніки розвернувся й посунув у протилежний бік.

Президент же ДР Лі Чжуан Фан видав указ, за яким усі війська, розташовані на території республіки, переходили в його пряме підпорядкування. Більшість офіцерів та командирів реґулярної армії йому не підкорилися, але кілька гарнізонів, де при кермі були онуки «червоних охоронників» культурної революції, таки перейшли на бік «товариша Лі». Отже, у республіки з'явилася зброя та бойова техніка.

…Ванька-китаєць після поразки на виборах від Шульженка тижнів зо два на люди в Переяславці не з'являвся. Потім приперся — з повною вантажівкою жовтих гвардійців-«ініціативників», озброєних короткими автоматами, і з папером від самого «президента товариша Лі», в котрому товариш Ван Вонг називався представником президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. З Миколою він тепер взагалі не вітався.

З ким знався підприємець Олександр Іванович Барченко, хто за ним стояв — для Шульженка лишилося секретом назавжди. Тільки одного дня директор лісопилки зайшов до заготконтори, де в скромній кімнатці облаштували для Миколи «приймальню депутата», відмовився від кави й спровадив юну помічницю депутата, доньку Лученка Гальку: «Піди погуляй годинку».

— Чув? — спитав він Миколу. — У Владіку[26] стрілянина була. Та «гвардія» в жовтому туди сунулася, то дивізія морпехів з флотськими разом так їм всипали, що мало не здалося.

— То морпехи, а то такі, як наш Ванька-китаєць, — гмикнув Шульженко. — Їм туди сунутися не дозволять.

— Правильно, — погодився Олександр Іванович. — Бо в них там підтримки немає, їх там небагато, не те, що в Забайкаллі чи Якутії. Але це таке. Нам треба думати про себе.

Поки новоспечений депутат розмірковував, до чого веде його спонсор, пан Барченко взяв бика за роги:

— Українська Рада Далекого Сходу запрошує тебе на з'їзд.

І простягнув листівку. «З'їзд депутатів усіх рівнів Зеленого Клину», — прочитав Микола. Він і раніше чув — Зелена Україна, Зелений Клин, але назви ці, здавалося, до сучасності не відносилися, а до тих лише билинних часів, коли їхали сюди з Неньки — з Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Волині та Поділля у пошуках щастя українці, серед котрих і їхні з Лученком та Барченком прадідусі й прабабусі, а по всіх усюдах від Владивостока до Благовіщенська лунала найсолов'їніша в світі мова…

— Та яка там Зелена Україна, — засумнівався Шульженко. — Після розвалу Союзу більше половини тих, хто хоч вважався українцями, записалися росіянами, та й мову ми втратили, і майже всі звичаї…

— Відродимо, — оптимістично заявив Миколин спонсор.

— Не знаю, — знизав плечима депутат Далекосхідної республіки. — Мені здається, відновити важче, ніж не втратити… Ну, добре, а чому в Уссурійську?

— Та ти що ж це, не знаєш, що само в Уссурійську в 17-у році такий з'їзд уже був?[27] — здивувався Барченко.

Шульженко, звісно, про це не знав, бо в школі такого не проходили, а до «Просвіти», що існувала в них на початку 90-х, він не ходив: спочатку ще їздив на потягах, а тоді вколював, мов трактор, аби прогодувати гідно родину. Взагалі-то його пізнання про Неньку обмежувалися відвіданим колись ще в Хабаровську концертом хору Верьовки та книжкою «Роксолана» у перекладі Ізіди Новосельцевої. Але зізнаватися в цьому він не хотів, тож видав невизначене:

— Щось таке чув…

— Ну, от і добре, — вдав, ніби повірив, Олександр Іванович. — То й поїдемо. Я ж теж депутат…

Микола знав, що лісопромисловець Барченко мав у Лучегорську квартиру і був у ній прописаний, але що він там депутат селищної ради, почув уперше.

Їхати вирішили не потягом, а Олександровим «паджеро».

— Я все одно туди машиною, а вдвох веселіше, — переконав Шульженка спонсор.

Коли Олександр Іванович приїхав по Миколу, в кабіні його джипу на задньому сидінні якогось дива розвалилися Лученко та Рибалко.

— Сідай, — запросив депутата на місце поруч із собою кермуючий спонсор. — Я тут хлопців прихопив, — посміхнувся він. — Про всяк випадок і для кворуму.

Кворум хлопці мали забезпечувати, скоріш за все, тим, що лежало в них на колінах: американськими «свинобоями» — мисливськими карабінами 450 «Marlin». Це правильно, вирішив Микола, справи ж серйозні закручуються. Он у Владіку вже стрілянина була.

Попри переможні реляції влади про виконання плану реконструкції на 2009–2015 роки, автомобільна траса М-60 «Уссурі» Хабаровськ — Владивосток німецьким автобаном так і не стала. Переважно вона була у прийнятному стані, траплялися прекрасні ділянки, але зустрічалися й такі відрізки, що пан Олександр скидав швидкість до встидних для себе безпечних шістдесяти кеме на годину. Живописна ця дорога тягнеться вздовж кордону з Великою Східною Країною, котра, через географічні закони, лежить таки на захід від цього битого (чи не возами й волами давніх зеленоклинців?) шляху. Там, за Уссурі, з чужого боку кордону, упродовж майже всієї дороги — болотисті низини, нема на що глянути… Зате тут — така краса! Сопки, тайга, річечки якісь, озерця. Ну, й болітця. Не без того, але ж — не на сотні кілометрів, до самої Сунгарі, як там, у них. Микола із захватом та азартом роздивлявся ландшафти, що пропливали за вікнами. Давно вже він нікуди не їздив, а любив же дорогу, була вона йому, як старому бабієві — пізнє кохання, аквалангістові — балон з останніми літрами повітря, пілотові — висота. Без неї він не відчував вітру в грудях, крові в жилах, наснаги й радості життя — так, присутнім був на цьому світі. Шульженко аж пошкодував, коли п'ятигодинна поїздка закінчилася і вони в'їхали до Уссурійська.