Зазвичай при переході з армії до МВС звання зберігається чи присвоюється наступне: капітанові можуть дати майора, або, скажімо, лейтенантові — старшого. За усіма об'єктивними показниками старший прапорщик Петро Петренко міг розраховувати на молодшого лейтенанта. Максимум — на обіцяного міністром лейтенанта. Не надто солідно у тридцять чотири роки мати дві маленькі зірочки на погонах, коли твої однолітки у переважній більшості мають вже великі. Але що краще: бути офіцером в Києві на посаді «капітан/майор» за штатним розкладом, чи лямку тягти на кордоні?

А міністр особисто поцікавився ходом його атестації («Ви бачили, що в нього п'ятнадцять років бездоганної служби, купа подяк і медаль?»), розумним кадровикам-полковникам два рази натякати не треба було, і Петренко отримав старшого лейтенанта. Тепер у нього був власний кабінет у вісім квадратів, розгінний «ланос» під дупою, пістолет «Форт-мурена М» у наплічній кобурі та двадцятидев'ятирічна красуня-начальниця Ткачук Галина Сергіївна, капітан міліції з університетським дипломом. Їхній маленький відділ не мав чітко окресленого кола обов'язків; головне завдання, що ставилося перед ними, — перебувати весь час під рукою й бути корисними. Звісно, і до академії Петра прийняли.

Тепер він гасав по столиці своїм «ланосом» з якимись паперами, зустрічав гостей міністерства та учасників нарад, звісно, не ґречних ВІП-ів, для тих протокол вигадали, червоні хідники з оркестрами, але й не пішаків — людей поважних, у системі знаних та у внутрішніх справах обізнаних. І його вже знали провінційні генерали й периферійні полковники і поважали за чіткість в роботі, кмітливість та стриману небалакучість. Міністерські ж базікала у нього за спиною патякали, що Двірчик свого ординарця свідомо взяв не з ментів, а з «погранців» — зі сторони, щоб і він нікого не знав, і до нього підходів не відали. Брехня, звісно. Можливо, цей аргумент і спадав Валерієві на думку, але — як додатковий, побічний. А головне — Петро просто сподобався міністрові, що давно вже жив серед лукавих політиканів, шельмуватих інтриганів та пронозливих кар'єристів, своєю патріархальною порядністю. «Валерика ланцюговий пес», — вирішили міністерські, хоча старший лейтенант підходив до всіх із коректною доброзичливістю. Він свідомо вибрав таку лінію поведінки: не упевнений у своєму вишколі в питаннях етикету, вирішив нікуди не встрявати та зайвого не говорити.

Капітан же Галина Сергіївна поставилася до нього спочатку дещо підозріло, але мала час і можливість розгледіти людину в роботі.

Розділ 16. Депутат самопроголошеної республіки

(десь за рік до основних подій)

Рішення палат, як і негативна реакція президента, на ПДП жодного враження не справили: підготовка до референдуму йшла щосили, рекордними темпами й у стислі терміни. Знайшлися і гроші, й люди. На всенародне обговорення винесли одне лише питання: «Чи згодні Ви, щоб Далекосхідний федеральний округ та Забайкальський край об'єдналися в новий суб'єкт федерації — далекосхідну республіку?»

У визначений день Микола з Клавдією, вийовши на вулицю, побачили свого сусіда Сашка Лученка, котрий сидів на ослінчику біля своєї хати й грав на баяні «Амурські хвилі».

— Ти йдеш голосувати? — гукнув музиканта Шульженко.

— А то, — відповів баяніст. — Зачекайте, я тільки інструмента занесу.

Він югнув у двері, за мить вискочив назад — вже у вихідному піджаку — і, на ходу розчісуючи чуба, заявив:

— Фатіт, я вже на ті вибори не пішов— і що вийшло? — буцімто одного лише його голосу не вистачило для протилежного результату недавніх виборів. Так, мабуть, подумав багато хто: вулицею, скільки око йме, тяглася у напрямку дільниці вервечка виборців-старожилів.

…Будь-хто з пристойних спортсменів та політиків знає: тактику, котра приносить перемогу, не міняють. Але — вдосконалюють: лівони йшли виявляти свою волю околодками, під проводом старост, мало не колонами під оркестр.

Бюлетені були надруковані однією мовою, державною поки що. Добре проінструктований монголоїдний електорат не заходячи до кабінок масово прилюдно ставив галочки в клітинці «так» і опускав доленосні голоси до урни. «Твою мать», — прокоментував таку наочну демократію Лученко і зайшов з папірцем на мить до кабінки.

На зворотному шляху Микола спитав у сусіда:

— Ти як проголосував?

— Звісно, «ні», — гмикнув Лученко. — А ти?

— І я.

— А ти, Клавко? — поцікавився баяніст.

— Я проголосувала як треба, — спокійно відповіла жінка. Ані Лученко, ані Шульженко тоді ще не знали, як саме їй треба. Їхньою вулицею тяглося вже два ланцюжки людей: один — на референдум, другий — з нього, і Микола заспокоївся: люди йдуть, отже — проголосують. Просто дисципліновані лівони з'явилися всі разом під відкриття дільниці, а наші йтимуть цілий день…

Ніяких екзит-полів у Переяславці не було, тому до вечірніх оповідок телеведучих про якісь результати опитування Микола поставився з недовірою. Та на ранок оприлюднили приголомшливий результат: республіці — бути. Явка виборців була нечувано високою — майже вісімдесят п'ять відсотків, і більшість з тих, хто проголосував — шістдесят чотири відсотки — підтримали вибір «так».

Звідки взялися гроші — ніхто не знав, але вже наступного дня почалася передвиборна гонка. Майже одразу з'явилися «ініціативні групи» лівонських молодиків у червоних пов'язках, створені, як пояснила влада, для проведення виборів в атмосфері дотримання вимог правопорядку. Незабаром «ініціаторів» перевдягли у жовті напіввійськові однострої, і вони роз’їжджали вулицями, набившись до кузовів вантажівок, — здавалося, патрулювали.

Товариш Ван Вонг балотувався до парламенту Далекосхідної республіки по Переяславському мажоритарному округу. Одного разу він зустрів Миколу й Лученка, коли ті йшли з роботи.

— Здоров був, Нгуєн, — привітав Ванка-Вонг Шульженка.

— З якого це дива ти звеш мене Нгуєном? — здивувався той.

— З того самого, з якого я стільки років був Ванею, — заявив кандидат у депутати. — Ти тепер завжди будеш Нгуєн.

— А я як зватимуся? — поцікавився Сашко Лученко.

— А ти будеш Сан Лу Чжен, — визначив Ванька. — І не сумнівайтеся, що буде саме так, — жорстко запевнив він, розвернувся й пішов. Не подавши руки.

— Дупутат від слова дупа, — просичав йому вслід Лученко, майбутній Лу Чжен.

А назавтра на роботі Андрюха Рибалко в курилці заявив, що термін ще не вичерпано і треба висунути свого кандидата: у Переяславці, мовляв, наших більше і свій депутат нам не завадить.

— І хто ж буде депутатом від нашої Переяславки? — зацікавився Лученко.

— Ну, хоч би й Микола, — й секунди не думав Рибалко. — Він грамотний, непитущий, корінний переяславець.

— Точно, — погодився Сашко. — Гайда по цехах, будемо збори проводити з висунення нашого кандидата!

Народ почав збиратися, прийшов пан Барченко, власник лісопереробного заводу — так красиво й респектабельно звалася в селищі лісопилка — і воднораз його директор. Пан швидко розібрався, що й до чого, та довго не думав:

— Збирайте людей, я сам відвезу документи до Хабаровська, — відійшов трохи вбік і заходився дзвонити комусь по мобільному телефону.

Так у кандидата Миколи Шульженка з'явився спонсор — підприємець Олександр Іванович Барченко, чиї предки у 90-і роки ХІХ століття переїхали до щойно заснованої на березі притоку Уссурі — річки Киї — Переяславки[25] з села Лукаші Переяславського повіту Полтавської губернії.

Наступного дня, «підмазавши» де слід, він особисто виправив у районі та відвіз до окружної виборчої комісії в Хабаровську усі необхідні документи кандидата Шульженка. Ще за день у Переяславці з'явилися чотири величезних щити «Микола Шульженко — наш кандидат!» з вилизаним «Фотошопом» портретом та слоганом: «Відродимо Зелений Клин!». Знизу дрібненько було підписано: