— Точно так-с, ваша величність, — пробелькотів Третяк, трусячись, як билина. На нього зирнуло таке люте лице, що стряпчий відчув, що непритомніє. Біля вуст великого князя збилася піна, а коли закричав на стряпчого, почала вилітати йому із рота; великий князь затупотів ногами — був він чимось схожий на волинського губернатора. Амбросій Іванович задубів, ні живий ні мертвий, дивився на Костянтина Павловича із здивуванням та переляком.

— Утямив, що я сказав? — крикнув великий князь. Але стряпчий не був спроможний щось утямити, став під цю хвилю глухий та німий. Не міг і пальцем рухнути, бо все в ньому зціпилося. Очі його розширилися, вуста затремтіли, а зуби цокотіли.

— То ти ще й буянити! — скрикнув великий князь і, вихопивши з рук прохача доноса, почав рвати його на шматки. При цьому мотався по залі, голосно тупочучи ногами, і з його горлянки раз у раз виривався нелюдський рев. Третяк безтямно крутився на одному місці, щоб увесь час стояти обличчям до його величності, але це призвело тільки до того, що великий князь раптом кинувся й ударив Третяка у зуби. Переляканий стряпчий посковзнувся на слизькому паркеті і став навкарачки. Тоді великий князь скочив до нього й почав тусати й лупити нещасного ногами.

— Козаків! — ревнув він, втомившись. — Сотню нагаїв, щоб знав, як захищати хабарників!

Ускочило кілька козаків, і за мить з худого тіла Амбросія Івановича Третяка було зісмикнуто штани. Засвистіли нагаї — крик розбився об високе склепіння приймальної зали. Великий князь бігав при цьому довкола екзекуціантів і похрускував пальцями. В глибині зали, в розчинених дверях стояв усміхнений ад'ютант, був він виструнчений і готовий до послуг.

— Досить! — вихекнув великий князь. — У фортецю, в одиночку мерзотника!

Останніх слів Амбросій Іванович не чув. Лежав на паркеті прийомної зали непритомний і розтерзаний, і його зуби болісно вишкірювалися назустріч сонячному промінню, яке стовпом падало на нього з великого, у фігурній рамі вікна…

У цьому місці кожному писаці захотілося б поставити крапку, кінець би вийшов ефектний, і ця історія могла б так і закінчитися, коли б у ній брав участь сам тільки Третяк — у такій досить складній грі він напевне б програв. Але він був виконавцем волі людини соліднішої, розумнішої і досвідченішої, тож цим пристрастям не судилося завершитися так печально.

Кур'єр, посланий губернатором до Варшави з наказу його превосходительства, затримався, аж доки не відбулося все, що тут описано, а тоді з веселим листом од ад'ютанта великого князя поскакав назад у Житомир. Передав запечатаний пакет з поміткою «Особливо секретно» до рук генерал-губернатора, за що одержав у нагороду карбованця сріблом, його превосходительство прочитав той лист на самоті, розсміявся і вкинув його у грубу, власноручно спаливши.

У цей момент від поліцейського чиновника було прислано до Миколи Платоновича слугу, який запросив Біляшівського на карти. То був умовлений знак — Микола Платонович відразу ж наказав запрягати коні, взявши з собою певну суму готівки. Цього вечора він програв двадцять п'ять карбованців асигнаціями, і повернувся додому схвильованіший, ніж звичайно. До будинку Третяка дістався зовсім потемки, провів з жінкою невеликі переговори, наділив її грішми й заспокоїв.

Наступного дня він виїхав до Києва. Генерал-губернатор дізнався про те вчасно, бо за Біляшівським не припиняли стежити, але злегковажив той виїзд: одне, те, що у Варшаві все розігралось у його користь, а друге, що Біляшівський аж ніяк не міг так швидко довідатися про вирішення цієї історії. На всякий випадок генерал-губернатор наказав вивідати причину негайного виїзду Біляшівського в його слуг, і ті довірочно, за певну винагороду, сповістили, що їхній господар подався клопотатися в судові інстанції.

До Житомира Микола Платонович повернувся аж через два місяці, за цей час минуло літо й настала осінь. Він привіз дітям Третяка подарунки, а його жінці чудову хустку. Жінка, правда, не вельми зраділа на ту хустку, її більше турбувало, що за ці два місяці її чоловік так і не подав про себе ніякої звістки, але, глянувши на благодушне обличчя свого добродійника й покровителя, помалу заспокоїлася й почала навіть тихцем радіти й собі на ту подаровану хустку.

Тим часом певні події відбулись і у Варшаві. Туди несподівано приїхав для ревізії місцевих тюрем генерал, який мав щодо своєї місії припис від самої імператорської величності. Великий князь тим часом зовсім забув, що закинув без суду в тюрму нещасного стряпчого, а коли генерал, якому Третяк детально оповів свою історію, нагадав про те, вражено ляпнув себе по лобі і всю ту історію зволив згадати.

— Так, так! — мовив він генералу. — Це мій особистий в'язень, який образив мою особу, але я йому цю вину прощаю і вирішив випустити його на волю. Те, що відсидів, — по заслугах йому, не навдокучатиме доносами. Від цих доносів та донощиків, — сказав його величність, — мені в голові наморочиться й пухне. — Він показав при цьому, як у нього пухне голова. — А взагалі, — сказав він генералові, — у мене тут у тюрмах повний порядок. Умови, звісно, не курортні, бо тюрми в курорти ще в жодній країні не перетворювали, однак посидіти декому корисно.

— Ваш бранець просидів без суду чотири місяці, — сказав генерал.

— Ну, це не чотири роки, — відповів його величність. — Сподіваюся, це отверезить його.

Тут-таки він наказав ад'ютантові, щоб в'язню видали на дорогу триста карбованців.

— Хай знає мою добрість, негідник! — сказав і був переконаний, що справді чинить милосердя, за яке йому колись мало б віддатися сторицею.

О наївні й нерозумні простаки! У своїй зарозумілості люди, самі того не добачаючи, тратять тверде мірило добра і зла. Я помітив це давно, ще коли писав свою першу «Чорну книгу»: найбільша вада людини в тому, що кожен чудово прозирає зло у ближньому, а власне називає добром. Все, що їй корисне й потрібне, — благо з благ, а все некорисне — брехня й наклеп. Чуже зло людина бичує з нещадною завзятістю, а власне плекає, як любе дитя. Це дитя росте в душах злочестивців, як бур'ян з малої насінини. Заповнює людину, клітина за клітиною, і людина, сама того не відаючи, тратить частина за частиною здорові клітини свого єства. Хвора вона робиться: стає або ж релігійним фанатиком, або ж чинить зло свідомо. Стає облудником: говорить одне, а чинить інше. Люди не однакові в цьому світі, але їхні біди й прокляття ті ж самі.

Часом мені здається, що я у світі, мов той хлопчак, котрий перетяг через дорогу шворку, а сам засів у кущі й дивиться, що з того вийде. Люди йдуть і перечіпаються, а він з того радіє, аж заливається з утіхи. Це, можливо, мій гандж, і я усвідомлюю його. Сміюся, бо ті дурні недобачають у сутіні шворки і так кумедно через неї сторчують. Ні, я не янгол, але лиха в цьому світі великого не несу. Я тільки радію на його безрозум, і це дивним чином підносить мене над людьми. Адже вони, ніби хробачки, вовтузяться в сліпому змаганні й боротьбі. Мені хочеться закричати в той мурашник: «Гей, ви! Бийтеся, метайтеся, раньте й убивайте одне одного, колобродьте, змагайтеся й боріться! Я не хочу брати участі в цьому всьому!»

Аж трушуся, пишучи ці слова. Такі напливи злості, ба навіть люті й утішної лихоємності, відчуваю не завжди. Це короткотривалі спалахи в мені, але з ними годі впоратися. Це щось привнесене в душу мою, але воно існує. Знаю про це й не ховаюся. Мені часом здається, що моє лихоємство — результат недолугого виховання, що його дав мені батько.

Він учив бути білою вороною, а вже це до чогось зобов'язує. Це приносить зайві утруднення — така людина не може бути блага! Буде завжди самотня, невдоволена, а коли так, душа її сутінком повиватиметься…

Я втомився. Притому так, що не хочу дописувати цієї історії. Сиджу, заплющивши очі, й уявляю її. Хай вона допишеться в уяві моїй, так теж можна творити «Чорну книгу». Не один із нас це потайки чинить, і ніхто в таких не кидає каменем. Я не сподіваюся, що ця книга воздається мені добром. Доля її — все-таки колись згоріти. Є щось закономірне в тому, що такі книги горять. Але ні, це говорять у мені зайва перевтома й та незбагненна роздратованість, котра раптом мене пойняла…