— Донос — це найбільший винахід упосліджених. Це крик серед ночі, і крик недаремний. Це сила кволого й боязкого, а може, навіть вищий її вияв. Донос — це меч у руках, з яких забрано меча справжнього, донос — це втіха самотнього злочестивця і несправедливо ураженого. Завдяки доносам сильні світу цього керують державами й тримають у послушенстві тисячі тисяч. Хо-хо! — казав Микола Платонович. — Я не такий убогий, щоб не обійтися без служби, але я настільки убогий, що не обійдуся без доносу…

Раптом зупинився й почав прислухатися, чи все тихо в домі. Все було тихо, слуги спали, а під вікном співав цвіркун. Під вікном сидів і фактор губернатора, а може, фактор фактора — сидів і слухав ніч. На лоба йому осідала роса і змочувала йому сухі од хвилювання вуста. Вряди-годи прикладався оком до освітленого кутика шибки й бачив велике усміхнене обличчя Миколи Платоновича Біляшівського, помолоділе від пристрасті й натхнення.

Але Микола Платонович насправді не відчував натхнення. Був радше бухгалтером та рахівником і кидав на рахівниці генерал-губернаторські гріхи, й гадки не маючи, що під його вікном іржавіє від роси фактор чи фактор фактора. Мав погідну втіху на серці, і я розумію його стан, бо й сам відчуваю втіху, коли доводиться щось записувати в цю книгу. Через це я легко переселяюся з цієї ночі в оту, до Миколи Платоновича Біляшівського, і стаю в такий спосіб його кошлатою тінню, що лягає на підлогу та стіну, я підказую йому слова, які має записати в донос, водночас я ж таки матеріалізуюся в того-таки фактора за вікном; мені любо від своєї троїстості, бо в такий спосіб своєрідно поширюю себе у світі. Мені хочеться прочитати таємну мову душ сотень людей, і я це справно чиню. Але мене й неспокій обійма: навіщо всі оці, з великою віддачею, накладки? Навіщо мені не досипати ночей, навіщо плету оцю плетеницю слів? До кого вона й для чого? Хто мій правдешній керівничий у цих справах, та чи й треба мені про це знати? Може, досить віддатися на волю хвиль, що підхоплюють мене й несуть? Заплющую очі й бачу, як усе це відбувається, чую голоси, розмови — дивна історія оживає в мені, наче точиться перед моїми очима нитка. Так відчуваю я своє «зараз», бо «зараз» — це той момент, який мене полонив…

— Зачиняйте за собою двері, — сказав Біляшівський, коли Третяк переступив уранці його поріг. — Тепер треба і власних слуг стерегтися.

Третяк сів навпроти свого воєначальника — був єдиний його підлеглий і мав виконувати функції цілої армії.

— Чи не стежив за вами хто на вулиці? — спитав Біляшівський.

— Стежив, — просто відказав Амбросій Іванович. — Таке щось мале й плюгаве.

— За мною нюшать також, — задоволене сказав Микола Платонович. — Приятелі з губернського управління сповістили, що на Чуднівському, Бердичівському та Врангелівському мостах стоять пікети. Стоять вони й на Київській дорозі.

— Чи йшов би я через мости? — всміхнувся Третяк.

— Тому вони й чіпляють до мене й до вас хвоста. Найліпше було б послати з доносом когось третього.

— Це повинен зробити я, — твердо сказав Третяк.

— Та й третього у нас нема, — мовив Біляшівський і почав міряти туди й сюди покій. У цей час до кабінету його дверей безшелесне підпливла тінь і приклала вухо до замкової щілини.

— Зараз стіни мають вуха й очі, — сказав колишній старший радник.

Вони зирнули на стіну й побачили, що з неї справді виросло кілька вух, а кілька очей пильно, з прижмурцем їх розглядають. Одне вухо виростало, як гриб, із замкової щілини дверей, а кілька пар очей було наліплено, наче прикраси, на скло вікна. Зі стелі звисав канделябр, і свічки на ньому також вивершувалися людським оком, а на кожній кришталевій привісці моталося по вуху. Біляшівський зирнув на стільця, на якого збирався сісти, і йому здалося, що це не стілець, а людина, перелита в стілець, — розставила руки, щоб схопити його, коли зважиться сісти.

— Щось мені таке чудне маячить, — сказав Амбросій Іванович.

— А ви не випивали вчора ввечері? — гостро спитав головнокомандуючий.

— Та як же воно не випити, Миколо Платоновичу, — винувато озвався Третяк.

— Я на вас серця не маю, — мовив Біляшівський, — бо вчора також не втримався.

Озирнувся й підійшов до дверей. Розхилив різко, але там нікого не було. Тоді підійшов до одного й другого вікна й пильно роздивився.

— Захворійте, — наказав коротко. — Пришлю до вас лікаря… свого приятеля…

Чутка про те, що Третяк смертельно захворів, миттю рознеслася по місту, поширювали її в першу чергу всі чотирнадцятеро хлопців Амбросія Івановича. Дружина його ходила заплакана і стуманіла, бо повірила в чоловікову хворобу, прибув приватний лікар, а по тому навідував їх удень і вночі, вислуховував хворого, давав якісь ліки, по які навіть не посилав до аптеки, і скрушно похитував головою. Третячиха страх як боялася лікарів, через це не осмілилася розпитатися про чоловікову хворобу, а сам Амбросій Іванович на її несміливі питання тільки вирячував безтямно очі. Діти дивилися на лікаря ще з більшим ляком і щоразу, коли той виходив, намагалися й собі вислизнути з хати, бо мати починала тихо й жалібно поскиглювати й лити гарячі сльози. Раз навістив хворого й Микола Платонович. Він під'їхав до будинку Третяка в екіпажі, а зайшовши, довго не затримувався. Залишив жінці гроші, погладив по кучмі одного й другого шабайголову, що крутилися по хаті, зацікавлені цим візитом, посидів біля ліжка хворого і щось йому спробував сказати — того ні жінка, ні діти не змогли розчути, — вони тільки відчули, що ті слова були неабиякі, бо на них одразу ж розплющилися очі хворого, блимнули і знову сховалися, а Микола Платонович пішов із хати, на ходу втираючи око величезною носовою хусткою. Він сів у карету й пильно роздивився навколо: поблизу не уздрів нічого підозрілого. Тоді наказав кучеру повезти його до знайомого поліцейського чиновника, з яким часом грав у карти і завжди з таким результатом, що не був ображений сам та й не ображав чиновника. Цього разу поліцейському він програв.

— Знято? — спитав у поліцейського чиновника, і той мовчки заплющив очі.

Селянську одежу Третяк роздобув раніше, тож наступної ночі, коли поснули діти, він розбудив жінку, налякавши її до смерті, адже був уже переодягнений, і наказав їй мовчати, коли розпитуватимуть, де він подівся, — вражена жінка так і не спромоглася спитати, а куди і на скільки він збирається діватися.

— Задля тебе й дітей наших стараюся, — мовив загадково колишній стряпчий і зник.

Не пішов на жоден із трьох мостів, а перебрів через Кам'янку біля Замкової гори, відтак подався через Мальованку. Біля села Кам'янки чекали його готові перепряжні коні, і Третяк благополучно подався в дорогу, без пригод досягши Бугу, який і був межею влади волинського генерал-губернатора.

Фактор приніс цю новину його превосходительству, тремтячи, як осиковий листок. Губернатор побагрянів і вліпив фактору ляпаса по одній щоці, а той, як християнин, смиренно підставив другу. Губернатор приклав пухку ручку й до тієї, очевидно, не бажаючи суперечити християнським заповідям. Він побагрянів ще більше, аж посинів, і з рота йому покотилися слова, в яких не вимовлялося правильно всі сімнадцять звуків — факторові при цьому здавалося, що його принципал булькоче, як закипілий чайник. Через це він зважив за краще якнайшвидше залишити гостинний губернаторський кабінет, але ззаду на нього наскочив розлючений червоний звір і вправив йому такого носака, що фактор його превосходительства змушений був відчинити двері лобом, а в передпокої впасти на всі чотири. Так закінчилася його кар'єра наближеної особи його превосходительства. Відтоді він зник із міста, через що почали балакати, що той фактор насправді був дияволом — типовий зразок людського марновірства.

Генерал-губернатор часу не гаяв. Одразу ж спорядив за Третяком погоню, водночас виславши і швидкого кур'єра до свого брата, ад'ютанта великого князя Костянтина Павловича, просячи відвернути грозу. Погоня, а її очолював поліцейський чиновник, з яким невдовзі перед тим Біляшівський знову грав у карти і знову програв, повернулася з порожніми руками, але кур'єр виконав доручення справно, і пан ад'ютант устиг до приїзду у Варшаву Третяка розпорядитися, щоб йому дали знати про прибуття з Волинської губернії особи невисокого зросту, чорної, худої, в окулярах, яка може носити таке-то прізвище й добиватиметься до великого князя.