— Ох, цей мені здоровий глузд! — мовив я, відчуваючи, як легко запаморочення забиває голову.

Зелена хвиля плюснула на мене, і в ній спалахнула зелена, як смарагда, гадюка. Я пильно вдивлявся в неї — нагадувала ту, котра душила мене уві сні. За мить із гадюки витворилася знайома мені красуня й пішла просто до мене, співаючи високим металевим голосом:

І знову це була не дівчина, а гадюка, яка зчавила мені шию й поклала на стіл поруч із кухлем голову.

Шинок заповнювався людьми. Корчмар стояв біля дверей і роздавав усім гадюки. До нього вилаштувалася черга: люди обплутували шиї зеленими шолудивими тілами й відразу ж починали танцювати. Жінки обплутувались вибагливіше: хвіст і голова — як кінці дорогої смарагдової турецької шалі. В них були голі до колін ноги, й танцювали вони з чоловіками якийсь сороміцький танець. Сукні їхні ніби поприлипали до тіл і теж нагадували шолудиву луску.

— Страше, — сказав я по-диявольському спокійно. — Відчуваєш, зараз станеться щось особливе.

В мене перед очима загойдався зелений ліхтар, у ньому горів вогник-око, що пригасало чи розгорялося й наче насміхалося з мене.

— Дивуєшся, що набрався сміливості?

— А хіба це не диво? — сказав Страх.

Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка, бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як вогонь, бороду.

— А де твій качур, шинкарю? — спитав я.

До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам того побоювався.

— А ти, — спитав у Страха, — ніколи нічого не боїшся?

— Людина найбільше саме себе страшиться, — відповів Страх, іронічно всміхаючись.

— Навіщо людині страшитися себе? — спитав я. — З собою порозумітися легко.

— Це вже як сказати, — смикнув себе за вуса Страх. — А глянь, хто прийшов.

У двері входить органіст.

«Дивна річ, — подумав я. — Ось біля мене сидить Страх, а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж їх бути аж два?»

Спустив руку до підлоги, а коли підняв її із затисненим кийком, Страха біля мене не було.

Я всміхнувся. Поволі звівся з-за столу й випростався. Органіст побачив мене й засміявся.

— Чого бажаєте, пане органісте? — підскочив до нього шинкар.

— Бачив таке діло? — спитав органіст. — Цей євнух повернувся з того світу…

Я йшов між столом та стіною, тягнучи за собою кийка. Зелена гадюка звісилась із стовпця, що підпирав ізсередини стелю корчми, й реготалася. Люди розтікалися, як вода, і зникли. В корчмі стало тихо як у вусі.

— Ну чого тобі, чого? — забурмотів органіст, задкуючи.

— Не втечеш! — загорлав я так, що корчмар випустив кухля. Голосно й часто кричав качур. Я схопив органіста за руку, але той випручався й кинувся навтьоки.

Тоді я змахнув кийком, змівши по дорозі зі столу дзбанки, і вгатив щосили органіста по спині. Той упав, розкинувши руки.

— Ножа! — загорлав я корчмареві, і той перелякано кинувся виконувати мій наказ, ледве не розчавивши свого качура, який усе ще занепокоєно крякав.

Органіст лежав незворушно, лише вряди-годи постогнував. Корчмар приніс ножа — я відкинув здерту з лиця органіста машкару. Відчув, що в мене дерев'яніє на голові волосся.

— Ну, звичайно, — пробурмотів, — треба було раніше здогадатися.

На підлозі, розпластавши руки, лежав ніхто інший, як я, тобто Ілля Турчиновський…

Я повільно звівся. Побитий органіст став рачки й плюнув на долівку кров'ю. Сперся об стіну й зирнув на мене.

— Шкода, — сказав він, — що я тебе не втопив! Але ти від цього не втечеш, заклинаю!

Я підійшов до нього і втер йому обличчя хусткою.

— Отак воно й виходить, — сказав. — Спершу хотів убити мене ти, а тепер тебе я…

Дивився на мене безтямно. Я трусонув його за барки.

— Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..

Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом; ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув мені межи очі кривавою слиною.

За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув шинок, побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здивовано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть, відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна міна…

Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай, що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку просто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б'єш ближнього, навіть у помсту, — себе убиваєш. Гірко мені після того всього стало, — і знаєш чому? Мій лев, любий читальнику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог, а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, можеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався — в грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.

Своє самітництво на пасіці я змушений був урвати, бо непомітно, доки мережив ці рядки, приступила до нашого краю осінь. Ночі стали холодніші, я опорядив бджіл на зимівлю і змушений був повернутися додому, щоб не накликати на себе підозри, бо паньматка моя останнім часом почала запильно до мене приглядатися. Очевидно, переживання, що їх виклав тобі, люб'язний читальнику, відбивались у якийсь спосіб на моєму обличчі, бо паньматка якось не витримала й запропонувала покликати бабу-шептуху.

— Але поки що нічого вишіптувати, — спокійно заперечив я.

— Це добра знахарка, — мовила паньматка. — До того ж я її вже запросила.

Ця розмова відбулася по моїм переїзді додому. Я пильно сховав своє писання — лише вночі зможу тепер віддаватися йому, а щоб не входити з жінкою в довгу й безкорисну суперечку, згодився прийняти шептуху…

— Дайте два яйця, — сказала баба, пильно до мене придивляючись. — Яйця завжди правду показують…

Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.

— Дивіться, дивіться, паньматко! — закричала вона, не дозволивши однак мені встати.

Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.

— Таки в ногах! — сказала знахарка.

— Що в ногах? — запитав я.

— Смерть ваша навідувалася, — мовила знахарка. — Але одужаєте…

Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.

— Од чого видужаю? — спитав я. — І що це за хвороба в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної недуги!

— Бо й чудна ваша хвороба, — відказала знахарка. — Ще не стрічала такої.

«Бабські забобони», — захотілося вибухнути мені, але я змовчав — хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної опіки.

— Яйця завжди дійсне показують, — озвалася ображена знахарка.

— Що ж вони показують? — глумливо запитав я.

— Гляньте самі, — так само ображено мовила знахарка.

В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жовток, від якого аж променята вияснювалися.

«Сонце, — подумав я, — мій вічний і любий супутник, ти милувало мене проздовж усього життя!»

Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх, більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло перед моїми очима, як вічна омана, — це воно наливало мене життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала й ублажала мене.

— Яйце як яйце, — буркнув я. — Ну а друге?

Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не відсахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.