Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка накриває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку, але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така ж сіть упала й на залу — під нею заборсалися ми всі, навіть органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так, як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один одного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клубок, який був ще до того сплутаний мережею. Згори реготали в рупори студенти, третій із них трубив у ріг, і від цього гуркоту й реву закрутилась у мене голова. В залі плутались у сітці голови публіки — здавалося, не було там людей, а самі голови, що товклися одна — об одну, горлали й несамовитіли.

«Це успіх, — подумав я, зриваючи з себе мережу, якою був обплутаний — аж задихався від неї. — Вони, ті люди в залі, задоволені, вони нас вітають! Вони, ті люди в залі, мене зрозуміли — розмова із ними в мене виходить!»

ІНТЕРМЕДІЯ ДРУГА. «КНУР-ФІЛОСОФ»

Кнур вийшов на кін, закинув стегенисту ногу, сплів передні лапи на грудях і, спокійно закушпеливши люльку, почав:

— Ну от, ви смієтеся! Ви! З'явився, мовляв. Кнур і хоче навчати нас життя!

Сміх спалахнув у залі, як вогонь.

— А я й прийшов цьому вас навчити, — мовив Кнур. — Ви топитесь у думках своїх, стільки їх понавигадували, гой! До того навіть дійшло, що й самі не знаходите ладу! Один надумав одне, другий — друге, третій — третє… Що там казати? Безглузда мішанина. Нам, свиням, дають меншу мішанину в харч. Отже, виходить, що справжні свині ви, а не ми…

Сміх покотився по залі, плеснувсь об стіни — мертва тиша зависла по тому.

– Є в світі одна тільки мудрість, — сказав Кнур. — Це філософія живота! Що, ні? Без цієї мудрості не проживе ніхто! Гляньте навколо, — Кнур пихнув люлечкою, — курка! Цілоденне ходить і клює. Нічого більше, лише клює! Чи не так? А горобець, вельможне панство? Горобець літає і клює. І нічого більше. А вовк? Вовк шукає вівцю, яка в свою чергу шукає траву. Що ж вам треба ще, люди? Скубіть свою траву на здоров'ячко, їжте овець — оце вам і буде мудрість, якої навчаємо ми! Бо саме ми головні на цій землі філософи. Окрім солодкого процесу споживання, шановне товариство, немає нічого! Хочете різноманітності — пожирайте один одного. Ну-ну! Я не такий собі телепень. Я теж шляхетний, пожирати можна й духовно, хіба ні? Так навіть сподобніше, ніхто не звинуватить вас у канібальстві. Ви щось кажете? Голосніше, я недочув. Ага, ви кажете про царство духу, про так званий духовний харч. Але, шановне панство, харч є харч. Чи не так само переварюється капуста й буряк? Суть одна, прошу панства! Чи, може, хтось мені заперечить?.. О, цей сміх, ви доводите мене ним до розпуки. Харч — це те, шановні добродії, чого потребує шлунок. Простіше кажучи — черево! А черево з'являє філософію черева. А філософія черева — це філософія життя, шановне панство! Ви знову смієтеся, а я не жартую. Нітрохи! Здоровий глузд — черево, здоровий глузд — їжа. О, знову цей сміх! Гаразд, гаразд, погоджуюся, майте собі два черева: одне для капусти, друге для думок. Одне черево — на їжу, яку потім витискуєте послідом, а друге — на духовне, яке витискуєте думками. То чи не послід ті ваші думки? Чи не треба їх позбутися й викинути геть? Отож я й кажу: про одне думайте — черево та хліб.

Голови, порозтикувані в залі, щось задоволене загорлали. Кнур бухав приступами сміху. Вибив люльку об ратицю і цим викликав ще більше захоплення. Йому таки забезпечено успіх. Тепер йому нічого не треба, досить пристукнути чи стати рачки, як хвиля сміху занесе його до небес. Зала буде захоплено ревти, бо вона — підкорена…

Кнура грав я, люб'язний читальнику, ти, мабуть, збагнув це. Було записано йому ще багато слів, а в кінці на нього, як на філософа черева, мали напасти, щоб з'їсти, але в цей мент їдка судома стисла мені горло. Відчув, що не докажу до кінця промови, цієї смішної аж до гикавки промови. На мене раптом пролився смуток. Невідомо звідкіля взявся і як мною заволодів. Навіть сльози вибилися мені на очі. Але я стримався. Статечно вклонився і під шумливі погуки зійшов з кону.

Драма тривала. Ти уже знаєш, читальнику, для чого вона мені була потрібна. Так, це ще одна спроба помиритись із світом. Може, дивно зазвучить тобі це признання — воно й для мене дивне, — бо як можна помиритись із світом, не вчинивши ніякого зла і не сварившись із ним? Але ти мав змогу довідатися, читальнику, про мої лихі пригоди — натрапляв я на ворогів, і пальцем не кивнувши супроти них. Отож я й почав гадати, що у певний спосіб посварений із світом. Коли б я мав лихі помисли, пояснити б це не було важко, але я скрізь і завжди проповідував любов. Не бажав пристрастей, які на мене силою випадку падали. Отож драма моя — спроба примирення, того відчуттєвого примирення, якого давно прагну. Треба розповісти про себе людям, вирішив я. Вони мають зрозуміти мене, пізнавши. Суть моя, вирішив я, — «Мудрість передвічна». Коли вдасться мій задум і вистава сподобається — я врятований, тобто примирення настане, а життя моє освітиться незгасимим світлом.

На кону один із спудеїв кидав каменем у гарбуза. Гарбуз мав розколотися, а з нього вискочити лев. Я дивився на публіку, на ту сотню гарбузів, які мали осудити чи помилувати мене. Чи вистрибне з них лев? Чи кинеться на мене і чи матиму я силу жбурнути в нього грудкою? Але коли це станеться, про мир уже не йтиметься — продовжуватиму шлях свій та мандрівку.

Органіст так само презирливо всміхався. Органістові молодики зловісно покусували губи.

«А що, — тьохнула в мене думка, — коли вони прийшли сюди не дивитись і сприймати мою драму, а щоб озлобитись?»

Я зирнув у той бік, де сидів Страх. Погладжував вуса й також усміхався. Я спустився до нього по драбинці й сів поруч.

— Зараз твоя черга, — прошепотів я. — Виступиш?

— Хочеш, щоб сказав проповідь, як твій Кнур? Кнур і Шинкар — не один й той же?

— Той Кнур — теж ти, — сказав я. — Мій Страх.

— Зневажаєш мене, — засміявся я. — Мені здавалося, що я принаймні ця зала, тобто її ставлення до тебе…

Дійовець на кону кидав каменюку в кістяк і вже готувався до розмови з Віщим Голосом. Я поспішив туди. За лаштунками стояли актори.

— Як гадаєте, — спитав я, — матимемо успіх?

— Чого ж, — сказав один із спудеів. — Латиняни он аж киплять од заздрості.

— Коли так, то виставимо «Страх», — сказав я. — Але ні, спершу «Заздрість», а тоді «Страх»…

ІНТЕРМЕДІЯ ТРЕТЯ: «СТРАХ»

— Так, це про мене, — сказав Страх, устаючи з передньої лави. — Турчиновський попросив мене висловитися. Я не дуже радо йду на це, бо волію не базікати, а діяти. Однак я погодився. Бо хочу, аби твердіше пізнали, що я таке. Щоб щільніше відчули — я в кожній вашій кровині, в кожній жилці. Коли б не я, то й вас не було б як істот розумних. Нічого б не досягли й не вигадали, а поперерізали б один одному горлянки. Чи ж не страх божий — основа наших нинішніх звичаїв та моралі? Страх божий відчуває людина, і тільки вона. Чого найбільшого боїться — чи не вмерти? Для мозку, що ясно освітлює світ, зникнути — найвищий страх. Отож ви й вигадали віру в потойбічне життя, тобто віру у вічне життя А на сторожі цієї великої думки поставлено мене. Я дужчий за все, хоч люди часом вдають, що відгородилися од мене стіною. Моя справа пройти через ту стіну, залазити в людські криївки та захистя. І це зовсім не важко. Адже приходжу я до вас щохвилини, і щохвилини в іншому одязі. Щохвилини вигадую собі нову забаву. Але вершина мислі моєї — ваша думка про кінець світу. Тоді з'явлюся на землю в образі вогненного смерчу і протанцюю шалений танець. Ви про те знаєте, і це одна з причин вашого лихочиння. Бо всьому настане кінець: добру і злу. А коли так, то навіщо воно, те добро? Хіба не смішні речі я кажу? Ха-ха-ха! Смійтеся! Смійтеся, хай йому чорт!

Страх зареготав перший. Тоді зареготала вся зала. Я теж незвідь-чому сміявся, аж кольки кололи мені в боці. Реготалися всі дійовці, а найбільше органіст. Скорчився, ніби щось його скрутило, й викидував із себе поросячий вереск. Його молодці стукотіли ногами об долівку. Ми всі сміялися не горлом, а кишками, печінкою й нирками. У нас зойкала, як у коней, селезінка.