Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара… Ще маю розповісти про Повстримність…

РОЗДІЛ XXVI,

у якому Турчиновський оповідає про синову втечу

Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед дощу, у морочному безгомінні ті звуки здалися мені чудними. Я готовий став зустрітись із новим видінням — в голові промайнула думка про Віз без візника, про який оповідав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплющивши очі…

Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.

— Щось сталося? — спитав я, відчуваючи легку тривогу від того, що так несподівано вони з'явилися. — У такий ви дощ!..

Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із волосся сповз, і з-під нього висмикалося кілька пасем.

— Остап наш… — сказала вона крізь Плач.

— Що Остап? — спитав я затурбовано.

— Утік наш Остапко! Зовсім із дому втік! — розридалася моя жінка.

Сидів заціпенілий, безсилий порушити м'язом. Подув вітер, і в курінь занесло гурт дрібних крапель.

— Як утік? — перепитав я, безглуздо дивлячись на дружину.

Паньматка втерла обличчя, і я уздрів, що сльози котяться по її щоках.

— Учора, — сказала вона. — Я поралася по господарству. Переказав через візницю…

Візник уже під'їхав возом і дійшов до куреня. Мокрий і великий, стовбичив перед входом.

— Залазь сюди! — наказав я, подаючи йому руку. Візник поцілував руку, а я його благословив.

— Це було вчора, — повторила паньматка.

— Підійшов до мене, — сказав глухо візник, — і попросив переказати паньматці…

— Забрав свитку, торбу і книжки, — мовила дружина — Ти б уже перестав тут висиджуватися. У домі все валиться…

Дивну річ я відчув, люб'язний читальнику. Цей дощ, і віз, і ці двоє людей, що приїхали до мене, думки мої — все це раптом ув'язалося в один вузол. Відчув, що мені забракло слів. Не міг до ладу поспівчувати матері в її горі; зрештою, не така для нас це була новина. Син наш давно відпрошувався в Київ учитися, але мати свого улюбленця все боялася відпускати… Треба було мені зібратися на втішні слова й розрадити запечалену матір, але не знав, що сказати. Відчував тільки легкий подив: я на таке сподівався, але не тепер, коли літо, а десь під осінь — очевидно, син мій хотів до навчання зібрати трохи грошей, бо в нас із ними завжди сутужно. В голові мигнуло блискавкою: розмова з сином, неспокій, що штовхнув мене на мереження цих рядків; ми тоді із сином не знайшли спільної мови. Що, зрештою, може сказати той, кого гризе неспокій, іншому, враженому такою ж хворобою? Він здатен тільки привітати його як рівного й побажати щасливої дороги. Стежки таких людей не перехрещуються — біжать урізнобіч і лише вряди-годи зближуються на віддаль, якої досить для такого привітання…

Однак несподіваність синового вчинку мене вразила, адже розумів я: не тільки бажання вчитися вигнало мого сина з дому, хотів, окрім того, і світу подивитися.

«Невже того, що я пережив, — подумалося, — мало, щоб зрозуміти облудність блукань? Невже, щоб зрозуміти це, потрібно не одне покоління Турчиновських? Таж коли батько не знайшов гавані, чи знайде її син?»

За хвилю я посміявся з таких думок. Мій син і я — це було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого, а я свого нашукував. Наші кола, можливо, й справді не поєднаються, але все-таки ми одне дерево!

Думок у мені з'явилося, як бачиш, любий читальнику, багато. І це за коротеньку мить, коли я сидів, уражений несподіваною звісткою, й дивився на заплакане обличчя своєї паньматки.

«Матері, — подумав я, — наче чайки при битій дорозі. Коли не витопчуть ваші діти чужі люди, вони самі покинуть вас біля тієї ж битої дороги».

Зворушений цією думкою, я заспокоїв як міг дружину, але поїхати додому не захотів, поклавшись на те, що бджоли саме рояться. Мені ж забаглося побути на самоті. Отож я скористався з того, що дощ перестав, і відпровадив паньматку додому. Стояв і довго дивився, як зникає в глибині полів хитливий віз. Небом неслися сколошкані хмари, і від того на душі ставало незатишно. Мені здалося, що ось зараз вони підхоплять мене на свої крила і не матиму сили їм опертися. Захотілося навіть гукнути вслід за паньматкою, щоб повернулася й забрала мене з собою. Щоб забув я оцю розколошкану тривогу і свій непогамований неспокій…

В писанні я весь час звертаюся до тебе, люб'язний читальнику, але, вибач мені, не знаю я тебе. Хто ти і чи будеш ти колись? Чи потрапляють мої листки, яким віддаю останню силу, стороннім людям на очі і чи матимуть вони із них хоч малий пожиток? Зрештою, не кривитиму душею і скажу: думаю я про тебе, любий читальнику, тільки принагідно. Це писання потрібно мені самому — хочу зрівноважити в собі уморуйнівну силу й позбутися гнітючого неспокою, боротися з яким нелегко!..

Але ж мій син!.. Диво з див! Я навіть відчув легеньку втіху від того, що й моє яблуко не відкотилося далеко від яблуні. Водночас почав розбирати мене безпричинний сміх. «Господи, — сказав я, — мій син утік!»

Пішов назад до куреня, вже не маючи сили стримати сміху, та й не потрібно було. Як хлопчак, упав у пахкітливе сіно й нарешті дав волю реготу, який мучив мене. Сміх рвався з мене, як дощ із хмари, що давно носила його в череві.

Дощ почався знову, цього разу линув, як з цебра і начебто зареготав разом зі мною. Війнула хвостом блискавиця, загримотів грім — гроза покотилася над куренем з усією незагнузданою навальністю — це дало, зрештою, мені змогу отямитися.

«Що воно? — подумав я. — Чи не божеволію?»

В розхилені двері куреня полилося нестримною рікою молоде грозове повітря. Вряди-годи я ще вибухав сміхом, а водночас і сльози котилися мені по лицях.

Так, чудний і незбагненний був цей настрій — причини його лежали поза моєю свідомістю. Були тільки дощ, гроза, було розколошкане небо — те, що завжди збурювало мені єство.

Здоровий глузд мав би примусити мене потурбуватися у цю хвилю про дружину, яку, напевне, застала в полі несподівана гроза, але чим я міг їй допомогти? Очевидно, відсиджується десь під возом і думає про нещастя, яке впало їй на голову.

Здоровий глузд мав би наказати мені повернутися до господарства, турбот, церковної служби, що приносить мені хліб насущний… Але все це існувало бозна-де, за цією прямовисною хвилею дощу, поза межами цього океану, на дні якого корчуся від незрозумілого реготу чи плачу.

«Ми такі, люди, — подумав я, — скільки б не призвичаювали нас, скільки б не задобрювали — постійно кличе нас привид волі. Іншої волі, незбагненної, незнайомої, в ім'я якої покидаємо звичне й рідне. Ім'я цій волі — Неспокій, вічно хмільний і вічно мінливий. Зрештою, позакисали б ми, коли б його не було».

І мені раптом стало жаль, що не маю я молодої сили, що не можу взяти палиці в руки й пуститися вслід за сином, щоб десь згодом стати йому добрим співподорожником. Так, у мої літа годі гадати про молодецькі пригоди. Втім, хіба не вчинив і я так само, втікши оце сюди, на дно океану, й відгородившись од усіх грубими стінами дощу. Я таки втік, і хто зна, коли повернуся! Небагато мені вже залишилося, небагато я вже й можу, але хай зустріну морок віч-на-віч, як лицар.

Цього я хочу, й така моя остання воля. У цьому виправдання мого життя, і так себе тішитимуть усі подібні до мене. В цьому, зрештою, суть Турчиновського — пояснення його і розгадка. Адже людина — не тільки тіло, яке тлінно навідало цю землю, людина — це вища якість, яку постійно пояснюєш, але ніколи не поясниш…

Дощ ішов. Я сидів притихло в курені й дивився перед собою спокійним примруженим зором. М'яке світло ояснювало мене зсередини й огрівало моє старе сонце.