— Ти, княже, вчинив велике зло, — сказав йому сурмач. — Навіщо, володіючи сотнями міст та сіл, захотів ще й отару собі зайняти?..

А отара котилася все далі й далі, й не одна людина бажала прихопити її. Але вранці заставала поламану загорожу, а ловці починали гнітитися важким почуттям провини. Захворювали дивними, невигойними хворобами, і до них, як і до князя, приходив сурмач, дорікаючи за вчинене.

— Що ж це за отара така, що її й займати не можна? — спитав один чоловік.

Але йому не дано відповіді, і отара так само безгучно котилася землею.

З долини вона вибігла на гори. Тут жив один великий магнат, який багато начувся про цю отару. Виготовив важкі й міцні мережі й запеленав кожну вівцю в окрему сіть, а всіх разом — у велику. Чорного барана відділив окремо, зачинивши в кам'яну печеру.

Наступного ранку магнат прокинувся, терплячи важкий біль у голові. Його судомило й мучило, але він все ж зібрався на силі, щоб подивитися на овець. Але не зміг вийти з покою, бо покоєм виявилася замурована кам'яна печера. Довго блукав тією печерою, доки не помер, залишивши у пітьмі свій кістяк…

Відтоді ніхто не бачив отари, лише вряди-годи по землі прокочувалися страшні землетруси. Від них руйнувалися міста, западали в землю будинки й гинули люди.

Тільки один ветхий дід з отого нещасливого коліна, що ловили отару, устиг записати на останній сторінці пергаментної книги: «Ті, що заковують, будуть закуті: ті, що ловлять, будуть зловлені; хто ж убиває, вбитий буде. Земля дочекається страшного кінця, бо хто навчив людину нищити те, чого вона не розуміє?»

Оповідають, той дід ходив землею й прохав, молив людей розплутати його із мереж.

— Мережі невидимі обплутали нас, — казав він, — сіті в'яжуть, хоч ми того не добачаємо. Зірвіте, люди, плетива оті, з мене і з себе зірвіте!

— Я бачив отару, — казав той дід. — Вона котиться по землі, не чиніть їй шкоди, і вона не пошкодить вам…

Але діда ніхто не слухав, часом цькували його собаками й закидали камінням. Один такий необережно кинутий камінь пробив дідові голову, і старий сконав.

По тому знову почали говорити люди про отару, але цього разу із острахом. Незабаром вона й справді почала з'являтися на шляхах, перетинала міські й сільські вулиці і знову турбувала людей своєю незбагненністю.

РОЗДІЛ XXV,

де Турчиновський оповідає про вічну оману доріг і про дощі

Дороги для мене, любий читальнику, що для п'яниці трунок. Завжди відчуваю неземний трем, коли ступаю на незвіданий шлях. Очі застеляються серпанком, тіло напружується, в ньому починає струмувати прихована сила, яка наливає тіло дзвінкою молодістю. Люблю через те починати мандрівку сонячного ранку, коли все, як і я, переповнене ясними соками і коли життя здається найоманливішим і найчудовнішим.

Цього разу я йшов до міста Шклова, моїми співподорожанами стали два шкловські купці Іван Мазурович та Михайло Косебуцький, було з нами й декілька чоловік із хору, де я так нещасливо почав регентування — вони вирішили разом зі мною уздріти ширшого світу.

Таке товариство мало бути безпечним, і, справді, жодних пригод я не мав — зажив натомість гарного й бадьорого відчування дороги й сонця. Бачилася мені дорога живим створінням, ласкавим та ніжним, оживленими сприймав я ниви, зілля, ошатні високі хмари, що пливли, пишаючись, серед блискучої блакитняви; жайворонки там аж захлинались од натхнення, а в хлібах дзвінко били перепели. Синьоокі волошки любо блимали до мене, серед трав та житів народжувався м'який легіт і м'яко обвівав; довкола — хвилі та й хвилі; чулося похропування купецьких коней, а також тихий спів, що його завели співаки і який підтримав і я. Поблискувала невисохла роса, де-не-де зустрічалася самотня груша з тугими зав'язями грушок, а по узбіччях — лапаті подорожники. Величезні, горді, ніби лицарі, будяки, жовта кашка з її медвяним духом, м'який видих материнки, несміливі ромашки, розливи чебрецю захоплювали горбки і радили раду. Чулося гудіння бджіл, джмеля, швидкі гедзі моталися над кінськими крупами, пахло сіном — хтось викосив край дороги траву, і її вже взяв сонячний тлін. Довкола було стільки мирного хвилювання, яскравого сонця, життя й буяння, що я, підтягуючи співакам, не міг одвести від тієї краси погляду. Відходили, забувалися попередні лиха й пригоди, мої вороги-співподорожани й регент — всі ті нещастя й видіння, які мучили мене. Був я очищений і вільний, як пташка. Сповідником виступило Сонце і вся багатолиця матінка наша — натура, якій варто й потрібно скласти славослів'я. В такий спосіб я й сповідався — людина повинна весь час очищатися перед власним сумлінням. Ми все-таки прагнемо відділитися від звіра, що сидить у кожному з нас, і хочемо його ускоромити. Одним це вдається, інші — довічні його раби, й до таких не доходить погук розуму. Чи не так з'являється ненависть, думав я, — замість того, щоб рівноважити в собі супротивенства, люди у пристрасті впадають, запалюючись великою озлобою. Я завжди намагався оберегтися від такого, адже зло — це і є звір, з яким люди борються, а з ними і я. Така боротьба стає для мене своєрідною сповіддю, «думками в собі», як зву я це високе дійство. Мій сповідальник Сонце — розкішний і милостивий, це воно кладе перед очі великий світ з його рухом та барвами — в спостереженні того світу я знаходжу немалу втіху. Годі в мені з'являється вмиротворений спокій, вмиротворена любов до всього живого, всього, що дихає і росте…

Доки я все те писав, люб'язний читальнику, насунулися на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт — видно скошені струмені й залитий водою світ.

Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною живою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хотілося того — затяжного й тихого плескоту, коли все покривається серпанком і вода стає володарем світу, а земля спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала любові. Я відчуваю отаке щільне з'єднання двох потужних начал — це заспокоює мене й умиротворює.

Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я, нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марення, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич — блукаю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне — життя, тож воно — корінь усього сущого, джерело, з якого п'є людський розум.

Дивлюся на дощ, щедрий і теплий, — земля парує. Той дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті. Невиразні й півзатерті — всі ті, з ким випало зустрічатися. Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно — перевиті руками й ногами — тисячі тіл в одному клубку. Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені очі й простягнені руки…

Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчиновський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум, як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я недоладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач мені, читальнику, — я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заціпенілий у курені — старий дивак, який і в старості не відчуває себе впевненим.

Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики диму покривають для мене далеч і знову роблять її непрозорою.

«Ще рано розчинятись у тумані, — гарячкове міркую я, — зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у Шклові».

— Мудрість передвічна! — гукаю я в Дощ.

Так, це була назва драми, яку мені випало написати й грати. Головний виконавець, актор і наставник — я. Головна дійова особа також. «Мудрість передвічна» — ось що освітило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання й думки: