— Заздрості? — перепитав гетьман. — Здається, я її і справді не маю. Але тепер мені здається, що саме заздрість запалювала мене до чину. Допомагала існувати, отже, і згубив я те, що допомагало мені жити. Що ж далі?

— Чини так, як усі володарі, — сказав чернець. — Відчуй заздрість до підлеглих тобі, щоб не могли вони тебе скинути.

— Тобто як?

— Наводь на них страх, — усміхнувся загадково чернець. Тоді покотилися з пліч сотні голів, полилася річкою кров народу козацького, і заполум'яніли над його містами й селами червоні пожариська.

РОЗДІЛ XXI,

у якому Турчиновський віддається роздумам про себе

Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тверезо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені, де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небезпечно хвилюють мене. Для людини, котра провела в мандрівках не один рік, це буде зрозуміло.

Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспокій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки. Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок, спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово, в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно так.

Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить дух невсипущий, — про тих інша мова. Але коли довго блукаєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди: мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити. Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена з більших чи менших кілець, — в коло складається життя людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти: де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський — його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині часу стоїть.

Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголосніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й легіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання, а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може, цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих людей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув, як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й місця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спробував розплющити очі — зиркнув крадькома.

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося в її обличчі — була вона чудової вроди.

— А що, вже тут? — спитала вона.

— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.

— Ще не тут, — сказала. — А ти бачиш мене?

— Бачу, — мовив я досить спокійно, бо мариська таки навідують мене і я до того звик.

— Це зле, — сумно всміхнулася жінка. — Не повинен бачити мене.

— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути. Вона лише подивилася на мене.

— А як гадаєш? — спитала згодом. — Ким тобі видаюся?

— Дуже вже гарна ти, — сказав я. Вона засміялася.

— Це зле, що мене побачив, — мовила. — Чи багато тобі ще писати?

— Багато, — відповів я. — Половину.

— Чим же закінчиш?

— Не знаю, — відказав я. — Чим можна закінчувати коло? Хіба воно має кінець?

— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю, — сказала жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

— Зле, що ти мене побачив.

— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.

— Спи, — м'яко шепнула вона самими вустами. — Одпочинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся за неї, бо надто боїшся.

— Чого? — Я відчув, що хвилююся. — Чого можу боятися?

— Що закінчив мандрівку в тишу житейську, — шепнула вона. — А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад. Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш і це?

Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я подумав: існую сам у великому просторі.

Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі, сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю, а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив, як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тільки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава, бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадійним човником, котрий ніколи не пристане до берега.

— Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що запліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них потреби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив собі таких чудних дітей?

Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почуттями, аж доки не отямився.

«Не можу гаяти часу, — хльоснула мене думка. — Вчиню хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має замкнутися».

А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й чарівне «побачимо»…

Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.

Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістрибнув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене належно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може, чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний, ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.

— Мені хочеться поговорити з вами, — сказав він нарешті, — але коли на те зважуюся, щось спиняє.

— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.

— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як народився. Оповідали мати: ви багато блукали. Я всміхнувся.

— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти місця на землі.

Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещирості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все обміркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зирнув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись до мене в сад і назвався моїм іменням.

— Що там удома? — спитав я.

— Як завжди, — мій син усміхнувся. — Що було, те є.

— Живете там без господаря, — поважно відказав я. — А без господаря — як без голови.

— Господарем завжди була наша мати, — з тою ж таки трохи сумною усмішкою сказав мій син.

— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?

— Як ви його витримували?

— Так, як усі, — сказав я. — Дурний був, то й носило мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.