Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар лице корчмаря.

— А хто платитиме? — спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корчмар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх своїм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. «Ось що значить бути п'яним, — подумав гірко я. — Ось що значить приятелювати з зеленим змієм!»

Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся. Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені на плече, і я почув її шепіт:

— Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня, що я її співала?

— Ні, — сказав я. — Бо ти облудна.

— Отакої! — засміялася дівчина. — А я так старалася. Може, заспіваєш мені ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.

— За себе ти заплатив. А за приятеля?

— Виклав усі гроші, які мав, — сказав я мужньо і пішов до виходу.

Але до дверей не дійшов, хоч як вабило мене туди; там — сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень, а тут — дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь обличчя.

— Це що, грають вертеп? — спитав я. — Коли так, давайте!

— Дам! — сказав регент і вдарив мене в обличчя. — Бо ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!

Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчмарева голова.

— Чого тобі? — спитав з тугою я.

— Гроші, — відказав корчмар.

— Подивіться там, у кишені.

— Ті я вже забрав, — сказав корчмар. — Більше не маєш? Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але затуляли світ, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчі про Розум, — згадав я. — Але нічого не вийде! Ген, ви, що ловите, — крикнув я, — спіймаєте самих себе!»

РОЗДІЛ XVIII,

у якому Турчиновський оповідає про свою нову скруту й нове щастя

Після того відвідування шинку, любий читальнику, відчував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав, противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматиками по корчмах, — там був хтось із отців-ксьондзів, приставлений до нагляду за учнями. Звісно, це завдало мені скрути, бо знову я опинився без даху над головою і без заняття. Однак регент, новий мій знайомий, заспокоїв мене.

— Хоч твоя парсуна, — сказав мені відверто, — й не подобається мені, я допоможу. Сьогодні буде на службі єпископ, тож пореви добряче, може, запримітить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькі образи, трапляється доста й великих, тому змовчав і став чекати. Співав я вже як хорист, тож мав хоч таку втіху. В той день, коли нас слухав єпископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для єпископа я старався: коли співаю, немає для мене ні світу, ні сторонніх думок. Я щиросердно переливав себе в чарівні звуки і, річ певна, відчував щастя такого перетворення. Ставав тінню звуку — ось вона, найвища втіха, чого так мало дає людині життя. У церкву вливалося крізь горішні вікна гаряче яскраве сонце, і, дивлячись на наскісно провішені стяги, я не міг не подумати, що звук — це поєднання такого сонця із людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський піднявся до нас на хори.

— Я чув тут новий чудовий голос, — сказав він. — Хто це буде?

Я скромно виступив наперед і прийняв благословення.

— Як тебе звати, сину мій?

– Ілля Турчиновський.

— Де живеш і звідки прийшов до наших країв?

— Живу поки що при школі, — сказав я. — А прийшов із Березані.

— Коли бажаєш, — сказав цей благодійник, — залишайсь у нас. Виділимо тобі плату, як годиться, а коли, то й у мене вдома співатимеш.

Я подячно вклонився.

Як бачиш, люб'язний читальнику, немає злого, щоб на добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, застерігшись проти зурочення звичним плюванням через ліве плече, — звісно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час зі своїм благодійником і тримав на обличчі гречну послушливість. Зирнув краєм ока на регента, але той криво всміхався, ніби не був задоволений із мого успіху.

«Чого він сердиться на мене, — подумав я, — адже я і в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?»

І здалося мені раптом, що регент чимось нагадує моїх колишніх співподорожан-здирців. Я з'ясував: люди не такі й різноманітні, як здається, є їх кілька різновидів, які, змішуючись і перехрещуючись, всечасно повторюються в різних обличчях. Множинність таких облич і створює облудне переконання, що в житті нічого не повторюється. Я ж виразно відчував: оцей регент, як і мої колишні співподорожани, супротивні природі моїй. Кожен може помітити цей дивний житейський закон, і не відкриваю я тут чогось незвіданого. Таких супротилежних природі своїй я впізнаю віддалік, і вони пізнають мене. Натурі, очевидно, таке різновиддя бажане: все в ній ділиться на два світи. Вони довкола нас, як і сама матінка-природа, вони і у нас. Позичаємо їх із великого світу, оці виняткові супротилежності, і вони зчаста рухають діями нашими й почуттям. Живучи в малому світику, людина не завжди добачає цей закон, бо мимовільно оточує себе людьми собі сприйнятливими, але коли її викидає у широкий світ — цього годі не помітити. Хто хоче переконатися, що я правду віщаю, хай позбудеться даху над головою, тоді, читальнику, й уздриш оголений світ.

Коли єпископ пішов, регент наблизився до мене.

— Маєш нагоду віддячити ще раз своєму благодійнику, — він тицьнув пальцем собі в груди.

Я з жахом згадав недавнє відвідування шинку, і, певне, щось незвичайне відбилося на моєму обличчі, бо регент знову криво всміхнувся.

— Запишався?

— Та боже борони, — поспішив я заперечити. — У мене голо в кишенях, самі знаєте. Дістану платню, віддам вам половину, лишу собі тільки на хліб… — я говорив уривано, навіть із відчаєм. — А зараз, самі знаєте…

— Дивись мені, пико! — регент підніс мені до носа досить важкого кулака й промовисто похитав ним. — Ловлю тебе на слові. Спробуєш крутити — в мене розплата коротка.

Я помітив: нас тільки вдвох залишилося на хорах, всі інші розійшлися.

— Розплата в мене коротка! — повторив регент. З тугою зиркнув на стіну навпроти. Там був намальований Микола. Чорноокий і незворушний, він чимось нагадував мого супровідника — Страха.

«Коли можеш мені чимось дорікнути, — сказав я йому подумки, — дорікай! Я прийшов у цей світ такий, як є. Може, в тому перший мій гандж? І досі не знаю, чи добре це чи зле».

— Чого мовчиш? — спитав регент.

— Бо все сказав, — відповів я. — Так дивно ставитесь ви до мене…

Я допустився сміливості. А оскільки це сталося, зирнув співрозмовнику у вічі. Той нічого не відповів, лише криво всміхнувся, як робив це сьогодні не раз, і пішов од мене, звільна помахуючи руками. Я безсило присів на ослінець і знову подивився в темні Миколині очі.

«Отакий я, як бачиш. Нікчемний і ніякий, безсилий і за себе постояти — але живий я чоловік. Одне тільки непокоїть мене: чи є глузд в усіх тих нещастях, які людина переживає, йдучи дорогою життя?»

Микола мовчки й незворушно дивився на мене.

Я подумав таке:

«Світ розділено надвоє: з одного боку — світле, а з другого — темне. Ті, що на світлій стороні, бачать супротивне собі темним. Для тих, хто на темному боці, — темрява у світлому. На ознаку цього витворено символ орла й сови. Орел немічний уночі, сова — вдень. Ці дві площини зіштовхнуто у вічному двобої: вони затялися не на життя, а на смерть — кожен-бо має свою рацію і свої резони. Чи ж це необхідно і чи є в тому вищий розмисел?»

Дивний спокій бачив я у Миколиних темних очах. Холодне безмежжя відчув нараз, вдивляючись у ті очі, — те, чого й справді не дано людині осягти. Від того ще більше скулилася мені душа, а голос тихо заговорив.