Зараз він сховається за дверима власного дому, де чекає на нього роз'ятрена жінка, і вони зітнуться між собою, як коти. Здається, він поведеться сьогодні з жінкою нещадніше, ніж завжди, а може, й злякає — це треба йому, щоб знову стати самим собою. Я йшов під широким дахом парасоля й усміхався: моя доброта не дала йому втіхи. Він змушений був прийняти її в хвилину слабкості, і найкраще, коли вважатиме мою доброту за підхлібність собі. Так, це виляння хвостом кволішого й меншого перед старшим та сильнішим — старші й сильніші люблять таке відчувати. Але в ньому житиме й тривога — він не може, як Ковнірчук, поїхати до Києва й собі, щоб там зладнати своє діло, — йому треба бути в гімназії. Зрештою, він живе зі своєю жінкою так, що в нього в кишенях гуляє вітер, і це — головна причина, чому лишиться бездіяльний і сподіватиметься манни з неба, — його приятель і супротивник не матиме в ньому конкурента. Зрештою, він і справді старий та немічний і давно змирився з думкою, що йому ніколи не стати поліцейським. Вже хоче забезпеченого спокою, але ніколи його не матиме. З інспекторського місця його ніхто не прожене, бо він шанується, але вище цього не стрибне. Той, хто хоче стрибати, не може мати такої розслабленості, йому потрібні насталеність у м'язах і гаряча кров.

Через якийсь час сюди прибуде новий директор, здається-таки, Ковнірчук. Вони займуть супроти себе позицію холодної та чемної війни, яка кінчиться безсумнівною поразкою Ленсаля, коли він захоче дослужитися на своєму місці пенсії. Отож увесь свій запал і лихоносність виміщатиме на тих, хто не зможе йому зашкодити, тобто на учнях та власній жінці. Хвилини слабкості в нього будуть, але тільки тоді, коли світ ставатиме для нього п'яним. Тоді він прокидатиметься зі свого сну і переконуватиме себе, що він таки добра людина. Коли жінка до того допустить, він виллє на її грудях розчулену сльозу, а коли виявить нетерпимість, гірше буде їй, а не йому. Гімназисти цих складних переливів його єства не пізнають, а понесуть із собою в пам'яті його образ, як поліцейського, котрому не пощастило.

Через кілька днів директор раввінського училища був уже в Києві і здійснював операцію, яку давно розіграв в умі з усією мисливською винахідливістю. Перше, що він учинив, — найняв собі приміщення у напівпідвалі за два будинки від дому попечителя учбового округу. В лавці Києво-Печерської лаври він накупив дешевих образів у рамах і без рам, а маючи серед ченців брата у других своєї покійної жінки, ввійшов із ним у стосунок, вгостив брата так, що той не зміг вийти до вечерні, а натомість дістав у нього в позику, написавши розписку, Біблію печерського друку в стародавній шкіряній палітурці з тисненнями та двома замками. В тій-таки лавці він придбав немало лампадок і воскових свічок, заставив усім тим добром куток навпроти вікна, що виходило на хідник, по якому в один і той же час зволяв шпацірувати його світлість. Влаштував він і аналой, покривши його парчею й поклавши туди Біблію. Лампади й воскові свічки запалювалися за десять хвилин до того, коли Матневський Шашкін щодня після обіду з палицею в руці, незважаючи на погоду, виходив із дому. За п'ять хвилин до того, як мав підійти князь, Ковнірчук кидався відчиняти кватирку, на розведений у жаровні вогонь висипав жменю ладану, якого купив у тій-таки печорській лавці цілу торбину, а сам падав на коліна перед аналоєм, гаряче хрестився і бив лобом об підлогу, молячи бога, щоб князь звернув на нього увагу і посприяв здобути місце директора Житомирської гімназії.

Князь ішов хідником, викидаючи палицею, обличчя його було погідне, геометричне круглі очі синьо сяяли, чималий ніс, помережаний червоними капілярами, стримів з усією поважністю, вуста стулялись у курячу гузку, а масивне підборіддя похитувалось у такт ходи. Почувши запах ладану, подумки помолився за упокій чиєїсь душі, відчуваючи водночас смиренну меланхолію й поблажливий смуток — думав-бо про дочасність та тлінність людського життя. Другого дня він знову подумав про невідомого покійника і так само щиро побажав йому, щоб земля для нього стала пухом, а третього трохи здивувався й зацікавився, бо цілком слушно вирішив, що покійника пора б відправити в царство вічного сну. В цей час він уздрів двірника, котрий стояв у воротях будинку, звідки виточувався божественний запах, сторож був чимось схожий на самого князя: мав такі ж геометрично круглі очі й рот-присосок, правда, ніс його світився куди ясніше за князевий, а бакенбарди були густі та пишні. Матневський-Шашкін зволив зупинитися й поманив двірника пальцем.

— У вас тут покійник? — спитав він, вдихаючи солодкі запахи ладану.

— Нікак ніт! — озвався, виструнчившись, двірник. — Покійника у нас останнім часом не бувало!

Двірник подивився на князя ясно-синіми й геометричне круглими очима, і ті очі зустрілися з такими ж очима, тільки князівськими.

— А чому ж у вас так пахне? — спитав попечитель, втягуючи тремтливими ніздрями солодкий запах.

— Поселився богомільний чоловік, — відрапортував двірник, і собі поворушивши тремтливими ніздрями.

Попечитель поводив туди-сюди головою і, скеровуючись на запах, рушив просто до кватирки, з якої таки випливали ніжно-сині пасемка. Це так його зворушило, що він присів, хрускаючи кістками, — та історія починала його інтригувати. Побачив прикляклого чоловіка, котрий так самовіддано бив поклони, наче збирався продовбати лобом підлогу: зводив руки до завішаної іконами стіни, вдаряв себе в груди, а тоді припадав до землі. Вся постать богомольця тонула в димі, свічки в тому димі горіли, як очі, лампади від ударів лобом об підлогу здригалися, від чого язички підстрибували: інколи незнайомець брав з аналоя Біблію, цілував й, притискав до грудей; бувало, що й обертався, начебто хотів, щоб князь міг його роздивитися, — отакий собі чоловік. ні високий, ні низький, ні худий, ні повний, з невиразними рисами обличчя. Князю вже затікали ноги сидіти в такій позі, тож він вирішив розпрямитися, а коли це вчинив, в нього знову затріщали кістки, обличчя від натуги побагряніло, і він змушений був подихати круглим, як і очі його, ротиком.

— Хто такий? — спитав у сторожа.

— Не могу знать, ваше-ство, — відрапортував двірник. — Новий жилець. Заявити на нього, з вашого наказу, в поліцію?

— Дурак! — коротко відрізав князь. — На такого святого богомольця? Та як ти посмів?

Двірник побілів, тоді позеленів, і за мить перед ворітьми його не стало, а попечитель знову присів біля кватирки, а переконавшись, що богомолець і досі ревно молиться і б'є поклони, рушив далі, але вже не незворушно, а схвильовано. «Ні! Ні! — бурмотів він, забувши підпиратися палицею, а несучи її, супроти звичаю, на зігнутій руці. — Не перевелися ще святі люди!»

Ковнірчук у цей час гасив пальцями вогники свічок, щоб зайве не вигоряли, часом він потирав почервонілого від частих ударянь об підлогу лоба і слухав джмелів, котрі гули йому в голові. Щеміли йому й коліна, бо підкласти під коліна килимок він, як справжній мисливець, не зважився, окрім того, очі його пасли годинникову стрілку — знав, що, повертаючись з прогулянки, князь не забуде зазирнути до нього ще раз, а це мало бути рівно через півгодини, бо ще ні разу Матневський-Шашкін не порушував свого режиму. Єдине, за чим шкодував у цю хвилину директор раввінського училища, що не міг розполовинитися, бо князь по дорозі неодмінно заходив у Никольську церкву, простоював там навколішках п'ять хвилин, кидав пожертвування в церковну жертовницю і тільки тоді вирушав назад. Добре було б опинитися одночасно і в тій церкві, але це була блаженна думка; Ковнірчук щодо цього мав інший, так само твердий план — він уже довідався, що на утреню князь приїжджає в університетську Церкву, і мав намір з'явитися туди вже завтра. Весь цей час короткого відпочинку, Ковнірчук не дозволяв своєму обличчю скидати із себе святенницького виразу, бо й сам переймався богомільним настроєм — не такий простак був Матневський-Шашкін, щоб не помітити підробки. За п'ять хвилин до призначеного часу, Ковнірчук знову запалював свічки й кидав на жаровню трохи ладану — попечитель Київського учбового округу й справді вже повертався додому і не втримався, щоб не присісти біля розчиненої кватирки і потішити серце, зирнувши на людину, яка спасається з такою самовідданістю. Все, чого прагнув, князь мав змогу побачити, подивувався й порадів, адже незнайомець у глибині кімнати все ще бив поклони й молився. Князь хруснув кістками, зводячись, і поспішив чимдуж додому, бо хотів оповісти про побачене своїй, ще богомольнішій, ніж він, половині — була вона непомірне строга у виконанні всіх релігійних приписів.