— Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?

— Воістину, — сказав, черговий раз клацнувши зубами, Ленсаль.

— Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, женуть у рості, тягнуться — у цій гонитві й ліс виростає. Високий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші всихають, і нічого немає тут несприйнятного.

— Воістину! — сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.

— Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре. Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.

— Вище — це ви, а нижче — це я, — благодушно прорік Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й почав вимочувати трунок.

— Таким хлібом закусювать гарно! — сказав.

— Стривайте, не пийте, — стримав його Ковнірчук. — Бо вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити. А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і впоперек дороги ставати не хочу.

— Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? — здивувався Ленсаль. — Ви директор, а я інспектор, ви в одному місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходимо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви директором гімназії захотіли стати?

— Вгадали, пане Ленсалю, — всміхнувся Ковнірчук. — Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами змаганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене — бог вирішить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми — як два бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає. Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бога уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля…

Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.

— Це безчесно з вашого боку, — сказав він. — Коли так станеться, нашій дружбі кінець!

— Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть. Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш приятель, директором стану, то пришлють сюди третього — не тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший, ніж я, подумайте…

Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, як муху.

— Я думав, що ви друг, а ви… падло! — сказав і різко підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Вирівнявся і став знову, червоний, як рак.

— Міг би вас не попереджати, а от бачите — попередив. І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне світить. Та й бог однаково сприяє…

— Щось ви часто про бога почали згадувати, — сказав Ленсаль їдко.

— Бо всі ми під ним ходимо, — По-святенницькому звів очі Ковнірчук. — Всі нитки доль наших він тримає у своїх руках.

— Смієтеся з мене? — ледве провернув язиком Ленсаль. — Прощайте навіки!..

Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник грюкнув дверима.

— Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! — крикнув йому вслід. — Хто зна, може, вам доведеться переді мною на струнці стояти!

Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний і чорний.

— Ну що ж, шановний, ви лишилися сам, — солоденько сказав він. — Випийте ще чарочку, бо це буде остання на багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! — проспівав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як до вуст найкоханішої з жон…

Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, настрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаявся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справжнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені приємне.

— О, пане інспектор! — сказав я. — Добрий вечір!

— А ви чого лазите в дощ! — накинувся на мене Ленсаль, наче я був не вчитель, а гімназист.

— Гуляю, — сказав я найдобродушніше. — Маю звичку перед сном подихати повітрям.

Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив) і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім добротну.

— Чи не дозволите, пане інспектор, — з участю сказав я, — взяти вас під захист цього чудового парасоля?

Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.

— Ви помітили, що я п'яний? — спитав Ленсаль. — Не вражайтеся й не осудіть.

— О, всі ми буваємо п'яні! — сказав миролюбно я. — В той чи інший спосіб.

— Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? — спитав Ленсаль.

— Зрада найближчого приятеля, — в тон йому відказав я.

— Звідки ви це знаєте? — насторожився інспектор.

— Бо колись сам пережив таке, — збрехав я. Дощ мирно тахкотів над нашими головами.

— Знаєте, ви вгадали, — проказав він розм'яклим голосом. — Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.

— Навіть гірше, — підхопив я. — З гною можна обмитися, а від зради приятеля ніколи.

— Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив не так.

— Коли віз наскакує на воза, — мовив я, — один візник здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.

— Я не знав, що ви такий проникливий, — здивувався Ленсаль.

— Це тільки ввечері і в дощ, — сказав я. — Живу як палець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж смутиться, вона мимоволі починає мислити.

— Сам бог послав вас мені назустріч. Знаєте, я мав приятеля, доброго приятеля, а той узяв і плюнув мені в обличчя.

— В мене колись було так само, — збрехав я — Відтоді уникаю сходитися з людьми ближче. Давня мудрість: ні з ким ти занадто не сходься у світі: не радітимеш, але й не смутимешся.

Ленсаль мовчав. Сопів, і у затишку парасоля поширювався горілчаний перегар.

— Може, воно й так, — сказав після мовчанки. — Все наше життя якесь змагання. Все воюємо, все воюємо, але в житті особистім… Хочеться мати когось такого, з ким би не був підозріло-насторожений. Душі все-таки треба відпочивати.

— Тим і страшна зрада, — сказав я. — Людина опиняється голою перед світом та небом.

— О так! — вигукнув Ленсаль. — Скажіть, не здаюся я вам непристойно п'яним?

— Непристойно п'яний світ, — відповів я. — Людина помічає те, тільки випивши.

— Але ви, кажуть, не вживаєте цього зілля? — здивувався Ленсаль.

— Бо не хочу, щоб світ був для мене непристойно п'яний. Ви вже вдома, пане Ленсалю.

— Я не хочу йти додому, — примхливо сказав Ленсаль. — Жінка мені зараз влаштує гарячу купіль.

— Це й добре, пане Ленсалю, — сказав я. — Відведете з нею душу і заспокоїтеся.

— Ви гадаєте?

— Переконаний у тому, — мовив я і штовхнув інспектора ліктем.

Я побачив бліду пляму його обличчя, повернувся він до мене, наче хотів придивитися. Але я знав, що він бачить: величезний чорний парасоль й людські ноги під ним.

— Ви хороша людина, пане Сатановський, — сказав він. — Скажіть, чому всі вас не люблять?

Я засміявся. Мій сміх під парасолем звучав глухо.

— Де ви бачили, щоб хтось любив хороших людей? — спитав я. — Люди люблять корисних собі людей.

— Вчора я теж так думав, сьогодні — ні!..

Він стояв і дивився, як відпливає в дощовий морок мій парасоль, а я відчув, що мені під цим дощем весело. Завтра він пожаліє, що вдався зі мною у щиру розмову, і йому буде незручно дивитися мені в очі. Завтра він зробить вигляд, що забув про цю зустріч і про нашу несподівану погодженість: що може бути спільного в молодшого вчителя із виконуючим обов'язки директора. Він пройде повз мене, холодно кивнувши, бо захоче відгородитися від цього вечора, коли він виказав своє слабодушшя, завтра він знову стане нормальний. Розпікатиме вчителів, і посилатиме під різки учнів, і ступатиме по коридору з тою ж таки урочистістю, з якою виступав колишній директор, на його обличчі лежатиме відомий усім директорський вираз, від якого на всіх, в тому числі й на мене, нападатиме ляк.