Заходячи в гімназію, я зіштовхнувся з гімназистом Черчицьким і не втримався од спокуси подражнити його:

— Як здоров'я шкапи, мусьє?

Гімназист побілів, подивився на мене широко розплющеними очима і раптом кинувся навтьоки.

— Сатана йде! — почув я за спиною голос, але міг не озиратися: винуватець не втече від мене, а напевне одержить сьогодні кола Я йшов, блаженно всміхаючись, і милостиво покивував навсібіч. У цей час і налетів на мене директор. Не знімаючи усмішки з обличчя, я вклонився і йому.

— Маєте добрий настрій? — гукнув директор, і я вирішив за розумніше пригасити усмішку. — Не забудьте, сьогодні педагогічна рада!

— Готувався до того цілий тиждень, — сказав я, усміхаючись уже як підлеглий.

— Чого б то? — не зрозумів директор.

— Усі молоді вчителі, — прорік я урочисто, — мають ту слабкість, що хочуть реформувати учбовий процес. У мене також виникла одна ідея.

— Поганий той учитель, в кого виникають ідеї.

— Чому? — здивувався я.

— Бо від ідей до Сибіру близько, пане молодший учитель! — гарикнув.

Помчався далі, а я знову засвітив на обличчі блаженну усмішку. Сибіру не боявся, не такий я чоловік, щоб туди потрапляти. Швидше потрапить туди оцей учитель фізики, котрий суне мені назустріч і який, усім відомо, відзначається не тільки вільнодумством, але й часто входить у суперечки з нашим священноучителем, заперечуючи догмати біблії, зокрема думку про створення світу за сім днів Він хизується, що не вірить в неприродне, і саме ця риса в ньому найбільше мене тішить. До мене він, здається, ставиться з повною відразою, але я не вельми вражаюся — люблю його вже тим, що починаю ним цікавитися; можливо, він також стане персонажем моєї «Чорної книги». Я помітив, що є в людей історії відбуті, а є й такі, які ще мають статися. Це так само, як тінь: одну людина тягне за собою, а інша, навпаки, веде людину; я вже не кажу про людей зовсім безтінних: ліс людей тим і цікавий, що й тіні в ньому живі. Сам я, на жаль, також не безтінний, а волів би, щоб ніхто мене не помічав.

Заходжу в учительську кімнату, тут, як завжди, метушня, бо ось-ось має прокалатати дзвінок. Всі розбирають журнали, перемовляються принагідним словом — стрілка годинника повзе вперед. Борген похмуро стоїть біля вікна; здається, він уже всім оповів історію зі шкапою і його починає гризти меланхолія. Бачу в ньому чорного звірика, що прокинувся й неспокійно вовтузиться. Як наглядач, Борген має ходити коридорами й ловити тих, хто запізнюється, а також заглядати крізь скляні двері у класи, в яких галасують. Він тягне тих, що провинились, в карцер, але жодного учня не послав під різки сам. Зараз йому кортить напитися, і це, здається, єдине його бажання. Коли його припікає, дозволяє собі зникнути зі школи й під час уроків, хоч п'є переважно вночі в своїй кімнаті. При цьому голосно балакає з собою, і учні давно це помітили і не минають нагоди покепкувати. У моєму мозку блискавкою пронеслася історія з годинником — це знову просвітлило мене, і я не міг не заусміхатися. Вчителі позирали на мене хто з цікавістю, а хто з роздратуванням.

— У вас такий вигляд, — не втерпів Ленсаль, — наче дістали несподіваний спадок.

— Кожен із нас дістає колись свій спадок, — загадково відказую і, захопивши журнал, йду з учительської кімнати, бо внизу сторож Мина вже дзвонить. Дзвінок привішено в дворі на рейці, сторож Мина смикає за шнурка, і звук дзвоника такий пронизливий, що досягає й найглибших кутків. Я виходжу в коридор і бачу, як біля дверей юрмляться учні, поспішаючи сховатись у класах.

Оцей шлях, з учительської до класу, найбільше люблю. Тіло моє мимовільно виструнчується, голова зводиться, я ступаю неквапно, чоботи відбивають крок на лискучій фарбованій підлозі, на вустах у мене все та ж блаженна усмішка, і я раптом здогадуюся, чому так безпричинно радію: іду в той клас, у якому вчиться зухвалець, котрий насмілився кинути в мене кличкою, витвореною від мого прізвища. Я люблю цих шкільних відчайдушників, особливо коли вони після героїчного вчинку перетворюються в курей, котрі потрапили під дощ. Тоді вся їхня показна фронда зникає, а натомість з'являється жах — звір тікає з цих малих істот, хижий, жорстокий, якого ми, вчителі, й поставлені витравлювати з дітей. Може, й має якусь рацію вчитель фізики, думаю я, коли переконує, що людина — це тільки високорозвинена тварина. Я міг би розвинути цю думку: в людині бореться її тваринне й суспільне, тобто людське начало. В дітях ця боротьба особливо примітна, через це і здатні вони на безглузду жорстокість. Ми, вчителі, боремо в них того звіра, ламаємо, вбиваємо, тобто нищимо їхню натуральну схильність до безконтрольних учинків. Тому я був і буду прихильником різок у школі, істина, що за битого двох небитих дають, надто неперехідна; треба, треба і треба їх бити, ламати і згинати, щоб з негнучкого мамули витворилося щось м'яке, як віск, котрий легко мняти і можна ліпити належне, а точніше — запрограмоване згори.

Із цими думками заходжу в двері класу, тут збиваю крок, бо мушу ступити до класу неодмінно з правої ноги; відтак відраховую до кафедри одинадцять кроків і не сідаю, а дивлюся на клас, не гасячи усмішки. Відчуваю, як холодна хвиля проходить по рядах, коли мій погляд пробігає по обличчях, все ціпеніє й німіє, і в цей момент я по-особливому звищуюся над цим тлумом, я його розпорядник і власник, володар кожного, і той кожен чекає від мене не нагороди, а кари. Але я не задовольняюся відчуттям переможної зверхності над істотами, що тільки наполовину люди, а наполовину ще звірі; шукаю того, кого найбільше треба ламати, і мій погляд вивідчо перескакує з обличчя на обличчя. Коли ж торкаюся зоровими променями якогось лиця, воно біліє, зеленіє, синіє, і коли б довше протримав я погляд, то певний був, що воно й почорніло б. Навмисне обминаю того, хто має стати мені сьогодні жертвою, хай трохи потішиться недоторканістю. Ну от, здається, він уже зовсім заспокоївся. Р-раз! Мій погляд, як блискавка, падає на нього, і я бачу, як жертва дрібно-дрібно тремтить. Обличчя зеленіє, а зуби цокотять. Простягаю руку й пальцем, пальцем, ледь покивуючи, виводжу відчайдуха з-за парти.

— Ви, здається, хотіли сьогодні відзначитися між товаришами, — кажу єлейно. — Що ж, даю вам змогу. Вивчили урока?..

Моя жертва дивиться на мене із забобонним жахом, ніяк не може збагнути, як я встиг так швидко довідатися про його вибрик, і вже в цьому першому переляці вбачаю запоруку своєї перемоги. Вже не сміливець і не бунтар переді мною, а щось напіврозтоптане. Вуста мої кривить зневага, з них починають вихоплюватися слова, котрі, мов різка, падають на жертву. Слова ці гострі й іронічні, і клас залюбки на них реагує, клас вторує мені, знущаючись зі свого героя так само нещадно, як це дозволяю собі робити я — їхній заклятий, як вони вважають, супротивник. Я ж не вважаю себе їхнім ворогом, забагато було б їм честі; зрештою, моя місія в житті така, що не маю ставати нікому ані приятелем, ані ворогом.

Берген — виразна мені протилежність. Він волочить за собою крихітну тінь, яка складається з двох компонентів: любить випити й дозволяє учням із себе кпити. Хоч він німець, мундир на ньому висить, і на сукні весь час з'являються нові й нові плями. Єдино німецького в ньому — схильність до точності. Зокрема вимагав, щоб учні вставали рівно о п'ятій годині, для чого в спільній спальні навпроти його ліжка було поставлено шафу з годинником. Той годинник вибивав час так голосно, що тільки діти могли не прокидатися. Адольф Карлович перед сном спускався кілька разів у свою кімнату, де курив і прикладався до пляшки; якось один із шибеників заховавсь у шафі, як козеня з відомої казки. Адольф Карлович прийшов до ліжка, ступаючи навшпиньки і розвівши для рівноваги руки з розчепіреними пальцями, — при цьому він зачаєно сопів, бо намагався дихати тільки носом, щоб не виточувати горілчаного перегару. Падав на ліжко й відразу ж починав хропти, аж поки годинник починав бити п'ять разів. Натренований на ці звуки, Адольф Карлович підхоплювався й будив учнів покриком.