— Ха-ха-ха! — засміявся Ленсаль. — А який вітер відходить од мене?

— Цілком догідний, щоб бути інспектором, — дипломатичне відказав я.

— Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й справді хотів бути поліцейським.

— Що ж вам перешкодило?

— Сумний збіг обставин.

Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного приміщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похитуючись, наче втомлений кінь.

— А який вітер випромінює Адольф Карлович? — спитав із усмішкою інспектор.

— Нещасної жертви з алкогольним віддихом, — сказав я. — Нам треба було б йому допомогти.

— Звісно, звісно, — погодився Ленсаль. — Допомогти або полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось таким, як ви.

— Не надаюся для життя у спільних квартирях.

— А це ж чому? — звів брови Ленсаль.

— Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти все тепло.

— Ви такий самонадіяний? — сказав Ленсаль.

— Я тверезо мислю, пане інспекторе, — чемно схилив я голову.

Побачивши інспектора, Адольф Карлович зупинився.

— О, що вони вчора вичворили, що вичворили! — сказав він, підносячи руку до лоба. — Треба всіх їх карать, тяжко карать, бо вони зведуть мене в могилу.

Інспектор дивився на Бергена іронічно-примружено.

— Я думав, що вчора потраплю в божевільню, — сказав Адольф Карлович. — О, що вони вичворили, що вичворили!..

Історія була типово школярська. Адольф Карлович повів учнів на прогулянку за місто. Вечір був чудовий, Адольф Карлович називав німецькі й латинські назви трав, які зустрічалися їм по дорозі, учні лазили по горбах у долині Кам'янки. Адольф Карлович сідав на каменя й дивився на засипану брилами долину. Хто зна, що він там бачив і що його приваблювало, але був того вечора надмірно замріяний. Учні тихо підкрадалися до нього й клеїли до мундира реп'яхи, але він нічого не чув і не бачив. Зрештою, схаменувся й наказав збиратися додому. Вони підійшли до гімназії, коли вже зовсім стемніло, зайшли разом до їдальні, а повечерявши, як завжди, помолилися. Потім рушили у спальні.

— Я був при них невідлучно, богом присягаюся, — сказав Адольф Карлович. — Аж доки не лягли всі у постіль…

Звісно, тільки тоді він зважився спуститися до себе в кімнату й покурити. О, він любив цю хвилину затишку, коли нарешті лишається сам з собою; я уявляю, скільки втіхи відчував, приплющуючи очі й пускаючи дим. Той дим розходився по кімнаті, сплітаючи химерні кола й завитки. Дивився на ті завитки, на дивні сині лінії, що легко розкручувалися, і блаженний мир одвідував його. Через те в той вечір не йшов до своєї кімнати, а біг, на ходу налапуючи ключа, який завжди лежав у нього в кишені. Вийняв ключа якраз тоді, коли підійшов до дверей, бо не хотів тратити зайвої секунди. Ключ звично прокрутився, Адольф Карлович глибоко ввібрав у себе повітря, переступив через поріг, і раптом дикий, розпачливий крик вирвався в нього з горла: пальці торкнулися чогось величезного, живого й кошлатого, і це кошлате навіть лизнуло його просто в обличчя. Нерви в Бергена не витримали, і він упав непритомний, а через нього скакнула величезна темна тінь.

Була це всім відома шкапа, яка блукала без догляду по вулицях міста і, як собака, випрошувала в людей хліба. Шкапа не знала, куди тікати, й покірно зупинилася біля бездиханного Адольфа Карловича. Чи їй стало жаль старого, самотнього чоловіка, в якого відібрала сьогодні найсолодші його хвилини, але заплакала над ним великими конячими слізьми. Лизнула йому раз і другий обличчя, і Борген отямився. Сів на підлозі й дивився на шкапу, яка все плакала над його самотністю й непристосованістю. Здавалося, ще мить — і вона виголосить йому промову про життя і світ, про те, що вона також зазнала чимало лиха. Адольф Карлович не розповів нам, що дуже розсердився на шкапу й кинувся до неї з кулаками, але такі на нього дивилися вологі, старечі й печальні очі, що йому раптом здалося: це він сам смертельно напився й оглядає себе в дзеркалі. Може, тому, несподівано злагіднів і вже не сварив тварину, а, вийнявши з кишені грудку цукру, яку взяв собі для самотнього чаювання, віддав її шкапі — вона вдячно подарунок прийняла. Тоді Адольф Карлович поплескав коня по шиї й наказав іти за собою. Шкапа покірно пішла, Берген вивів її надвір, а сам став на порозі. Кінь повернув до нього голову й хитнув, наче казав на добраніч, Адольф Карлович звів на привітання руку. Дві самотні істоти розпрощалися, як побратими, і те бачив з живих тільки я, бо, гуляючи вчора ввечері, примітив двох гімназистів, які тягли коня на шворці; керований непогамованим потягом до пізнання, став я їхньою тінню і все, що треба мені, вистежив… Адольф Карлович стояв у дверях, освітлений жовтим світлом лампи, потім сів на сходи, поставив лампу біля себе і раптом застогнав, похитуючись із боку на бік, — було в тому всьому щось щемке! Я ж не виношу жалюгідних людей, хоч історії невдах так само цікавлять мене, як історії лиходіїв, але тільки тому, що не один лиходій стає згодом невдахою. Але є невдахи особливі — ті, котрі, наче криві каченята чи слабкосилі курчата, на яких зусібіч сиплеться град ударів. Хто зна, може, те кволе й вижило б, змагаючись із природою, але не дають йому того вчинити власні брати…

Я скоса зирнув на Ленсаля, дивився він на Бергена, не приховуючи зневаги.

— Цей випадок треба серйозно розслідити, — сказав він, і в його голосі прозвучала впевненість поліцейського чиновника. Однак, незважаючи на те, було в них і щось однакове, мені здавалося, що схожі вони поміж себе, хоч перший був самовдоволений, а другий добродушний і розгублений.

— Винних буде суворо покарано! — сказав Ленсаль і, гордо випроставшись, пішов через двір гімназії.

Я дивився, як він іде: поліцейський, який не став собою. Міг би легко втрутитися й назвати тих капосників, але ні для чого це мені…

Свого часу Ленсаль дуже був перелякався, коли дізнався, що Микола Платонович Біляшівський іде у відставку. Він біг тоді до губернського правління з таким спритом, наче за ним гналася зграя псів. І він ще застав Миколу Платоновича, той саме укладав папери, щоб здати управління своєму заступнику.

— Діла у нас з вами не вийшло, — мирно сказав він кандидату у справники. — Управління я здаю, і від мене вже нічого не залежить.

— Тоді поверніть мені п'ятсот карбованців, — напролом відказав Ленсаль.

— Чи ви при своєму розумі, пане! — здивувався Біляшівський. — Що це за шантаж? Може, вам за наклеп хочеться в солдати?

Ленсаль похитнувся, нерви в нього не витримали. Він раптом заридав і кинувся Біляшівському в ноги.

— Пане милостивий! — змолився він. — У тих п'ятистах карбованцях уся моя надія. Все це важко позичені гроші, і, коли ви мені їх не повернете, я загинув.

Микола Платонович дивився на нього із химерним почуттям. Уже й тоді прокидалося в ньому те, що витворило з нього згодом звісного у Житомирі дивака.

— Ви правду мені сказали, пане? — рівно спитав він.

— Святу, як земля! — заклявся Ленсаль і чоломкнув не зовсім чисту підлогу губернського правління.

Тоді Микола Платонович зробився урочисто серйозний.

— Пане, — мовив він, — ви чудово знаєте, що я не брав у вас ніяких грошей. Але з милосердя, так, так, із людського милосердя я пожертвую вам ці п'ятсот карбованців.

— Буду вам удячний до кінця життя! — зі сльозами на очах мовив Ленсаль.

Тоді Біляшівський відмикнув бюро й подав нещасному кандидату в поліцейські його п'ятсот карбованців. Ленсаль не довго гаявся, знаючи свою з жінкою властивість тратити гроші, а відразу ж подався в Київ і купив за ті гроші в правителя канцелярії учбового округу посаду інспектора гімназії, а що посада ця була ще тоді зайнята, з огляду на бідність, йому дали місце субінспектора університету…

Мені оповів цю історію наш учитель латинської мови Міхневич, який недолюблював інспектора, але не знаходив іншого способу помститися, як оповідати про нього кожному. Ленсаль сам йому те розповів, коли вони приятелювали, але згода їхня розбилася, як це завжди буває, через дрібницю — Ленсаль запідозрив, що його приятель поглядає на його дружину, і хоч це було не так, дружби ці двоє не поновили…