— Якби ти знала, якби ти знала!.. Забери мене, маленька, забери мене!

— Говори тихіше, — сказала вона, — за дверима чатує білий таргієць.

— Забери мене, врятуй мене! — повторював я.

— Для цього я й прийшла, — сказала вона просто.

Я подивився на неї. На ній вже не було тієї гарної туніки з червоного шовку; тіло обгортав простий білий гаїк[59], одна пола його прикривала голову.

— Я теж хочу піти звідси, — прошепотіла вона. — Давно хочу піти, щоб знову побачити Гао, оселю на березі ріки, сині камедні дерева, зелену ріку.

І додала:

— Відколи я опинилася тут, мрію про втечу, але я надто мала, щоб самій іти через велику Сахару. Досі я не наважувалася говорити про це нікому з тих, хто потрапив сюди. Всі вони тільки й думали про неї. А ти, ти хотів її вбити.

Я глухо застогнав.

— Ти страждаєш, — сказала вона, — вони тобі зламали плече.

— Принаймні вивихнули.

— Покажи.

З безмежною ніжністю вона торкнулася мого плеча своїми маленькими тендітними ручками.

— За дверима чатує білий таргієць, — сказав я. — Яким же шляхом ти дісталася сюди?

— Оцим, — показала вона рукою на вікно.

Цей чотирикутний синій отвір навпіл перетинала зверху вниз чорна смужка.

Таніт-Зерга підійшла до вікна. Я бачив, як вона стала на підвіконня; в її руці зблиснув ніж; вона перерізала канат над одвірком, і його верхній кінець з сухим шурхотом осів на плити підлоги.

Вона повернулася до тлше.

— Тікати, тікати, — повторив я. — А яким шляхом?

— Оцим, — вона знову показала на вікно.

Я схилився над ним, гарячково вдивляючись у темну прірву, де були ті невидимі скелі, на яких розбився маленький Кен.

— Цим шляхом? — сказав я, здригнувшись. — Звідси до землі двісті футів!

— А канат має двісті п’ятдесят, — відповіла вона. — Це міцна, надійна линва, я щойно поцупила її в оазисі. Його використовували, щоб валити дерева. Він зовсім новий.

— Спуститися на ньому, Таніт-Зерга?! А моє плече?

— Я спущу тебе, — рішуче відповіла вона. — Помацай лише мої руки, які вони міцні. Звичайно, я не втримаю тебе на руках. Але дивись: обабіч вікна — мармурові колони. Пов’язавши одну з них цим канатом у два скрути, я легко спущу тебе, не відчувши твоєї ваги.

Вона додала:

— Окрім того, дивись: через кожні два фути я нав’язала вузли, які дозволять час від часу зупиняти спуск, щоб відпочити.

— А ти? — запитав я.

— Коли ти опинишся внизу, я прив’яжу канат до колони й наздожену тебе. А якщо він намуляє долоні, я перепочину на вузлах. Не бійся: я дуже спритна. В Гао в дитинстві я вилазила на камедні дерева, майже такі ж високі, як ця скеля, щоб вийняти з гнізда маленьких туканів. Спускатися легше.

— Якщо навіть спустимося вниз, то як вийдемо звідси? Ти ж знаєш: навколо вали.

— Ніхто не знається на цьому, крім Сегеїр-бен-Шейха і, можливо, Антінеї.

— Отже?

— Отже… є ще верблюди Сегеїр-бен-Шейха, якими він послуговується під час своїх подорожей. Я відв’язала одного з них, найміцнішого, привела сюди вниз, дала йому багато трави, щоб досхочу наївся і не ревів, коли ми втікатимемо.

— Однак… — я все ще вагався.

Вона тупнула ногою.

— Що однак?.. Лишайся, якщо хочеш, якщо боїшся, а я втечу, хочу знову побачити Гао, сині камедні дерева, зелену ріку.

Я відчув, що зашарівся.

— Згоден, Таніт-Зерга, я радше помру від жаги посеред пісків, аніж залишуся тут. Нумо…

— Постривай, — мовила вона, — ще рано.

І вказала на запаморочливий шпиль гори, залитий яскравим місячним сяйвом.

— Ще ні, треба почекати. Нас можуть побачити. За годину місяць сховається за горою, і тоді настане час.

Вона сіла, загорнувшись у свій гаїк, котрий цілком поглинув її маленьку темну постать, і не вимовила більше й слова. Молилася? Можливо.

Раптом вона зникла в темряві, що виповнила кімнату. Це місяць зайшов за гору.

Таніт-Зерга поклала руку мені на плече й потягнула до безодні. Я намагався погамувати тремтіння.

Під нами була лише пітьма. Таніт-Зерга сказала тихо, але рішуче:

— Усе гаразд, я зачепила канат за колону. Ось петля. Припасуй її під руками. Ага, візьми цю подушку. Підклади під ушкоджене плече. Шкіряну подушку… Вона добре напхана. Тримайся обличчям до стіни. Подушка захистить тебе від поштовхів і тертя.

Я вже опанував себе і був цілком спокійний. Сів на край вікна, спустивши ноги в порожнечу. Подув свіжого гірського вітру додав мені сил. Я відчув, як до кишені моєї куртки ковзнула маленька ручка Таніт-Зерги.

— Це коробка. Я мушу знати, коли ти опинишся внизу, щоб і собі спуститися. Відкриєш коробку, там світлячки. Я побачу їх і спущуся.

її рука довго стискала мою.

— А тепер іди, — прошепотіла вона.

Я почав спускатися.

З цього двохсотфутового спуску я пам’ятаю лише одне: напади страху, коли канат зупинявся і я висів, дриґаючи ногами, на абсолютно голій скелі. «Чому вона зволікає, ця мала нетяма? — казав я собі. — Вже понад чверть години я отак теліпаюся… Ага! Нарешті! І знову зупинка». Раз чи двічі мені здавалося, що я торкнувся землі. Але це була лише нерівність у скелі. Треба було мерщій відштовхнутися ногою… І раптом я сів на землю, повів рукою. Кущі… В палець мені впилася колючка. Прибув.

Тут-таки я знову відчув надзвичайне збудження.

Звільнившись від подушки, скинув петлю. Здоровою рукою відтягнув канат на п’ять-шість кроків від стіни й наступив на нього.

Водночас витяг з кишені картонну коробочку і відкрив її. Три ясні цятки злетіли в чорну ніч. Я бачив, як світлячки підіймалися все вище й вище. Їхнє блідо-рожеве сяйво м’яко ковзало по стіні. Кружляючи, вони зникли з моїх очей.

— Втомився, сіді лейтенанте? Дай я потримаю канат.

Біля мене з’явився Сегеїр-бен-Шейх.

Я дивився на його високий чорний силует. Затремтів, але не кинув каната, який уже почав вібрувати.

— Пусти! — рішуче повторив він.

І взяв його з моїх рук.

Не знаю, що зі мною сталося в цю хвилину. Я стояв поряд з великим темним привидом. І що міг вдіяти з моїм пораненим плечем проти цієї людини, сила і спритність якої були мені добре відомі. Зрештою, навіщо? Я бачив, що він, зігнувшись і впершись ногами, напружившись усім тілом, тримав обома руками канат значно краще, ніж це міг би зробити я сам.

Над нашими головами щось зашелестіло. Маленька темна фігурка.

— Ось воно що! — вигукнув Сегеїр-бен-Шейх, приймаючи в свої міцні обійми маленьку тінь і опускаючи її на землю.

Вільний кінець каната теліпався біля скелі.

Упізнавши таргійця, Таніт-Зерга застогнала. Він грубо затулив їй рота рукою.

— Помовч, викрадачко верблюдів, маленька негіднице. — Взявши її за руку, він обернувся до мене. — Тепер ходімо, — наказав він.

Я підкорився. Ми йшли недовго. Я чув, як клацає зубами від жаху Таніт-Зерга.

Наблизилися до невеликої печери.

— Увійдіть, — сказав таргієць.

Він запалив смолоскип. У червоному світлі я побачив прегарного мехарі, який спокійно жував траву.

— Мала не дурна, — сказав Сегеїр-бен-Шейх, вказуючи на тварину, — вибрала найкращого, найміцнішого. Але легковажна.

Він підніс смолоскип ближче до верблюда.

— Вона легковажна, — повів він. — Зуміла лише осідлати його. Але не взяла ні води, ні харчів. За три дні, в цей самий час, ви б усі троє померли в дорозі… і в якій дорозі!

Таніт-Зерга вже не клацала зубами. Вона дивилася на таргійця із змішаним почуттям жаху й надії.

— Сіді лейтенанте, — покликав Сегеїр-бен-Шейх, — підійди сюди, до верблюда, щоб я міг тобі пояснити.

Коли я наблизився, він сказав:

— З кожного його боку — бурдюк з водою. Заощаджуйте цю воду, бо вам доведеться долати страшну місцевість. Можливо, протягом п’ятисот кілометрів не зустрінете жодної криниці.

— Тут, — провадив він, — у цій сідельній кобурі — бляшанки з консервами. Їх небагато, бо вода дорогоцінніша. Ще є карабін, твій карабін, сіді. Прибережи його для антилоп. Тепер ось що.