Ця величезна кімната була водночас і світлою і дуже темною. Тоді як праву частину, де була Антінея, затоплювало світло лампи, сконцентроване абажуром, ліва частина залишалася у темряві.

Ті, хто бував у мусульманських оселях, знають, що таке «гіньйоль» — це завішена килимом квадратна ніша в стіні на висоті чотирьох футів від долівки. До неї ведуть дерев’яні сходинки. Я здогадався, що така ніша зліва від мене, й увійшов туди. Кров гупала в скронях. Але я був цілком спокійний. Звідти я все бачив і чув.

Я опинився в кімнаті Антінеї. Нічого особливого, крім великого розкішного килима, в ній не було. Стеля поринала в темряві, але численні різноколірні ліхтарі кидали на блискучі тканини та хутра м’яке, розсіяне світло.

Антінея курила, розкинувшись на лев’ячій шкурі. Коло неї стояли срібна таця й глечик. Гірам-Руа, припавши до її ніг, нестямно лизав їх.

Білий таргієць мов укопаний стояв перед нею, приклавши одну руку до серця, другу до чола — у позі, що означала вітання.

Не дивлячись на нього, Антінея суворо запитала:

— Чому ви впустили гепарда? Я сказали, що хочу лишитися на самоті.

— Господине, він звалив нас з ніг, — покірно відповів білий таргієць.

— Отже, двері не були зачинені?

Таргієць мовчав.

— Забрати гепарда? — запитав він.

Але в його погляді, зверненому на Гірам-Руа, який злобно дивився на нього, вгадувалося сподівання на негативну відповідь.

— Якщо вже він тут, то залиш його, — сказала Антінея.

Вона нервово тарабанила своєю маленькою срібною люлькою по таці.

— Що робить капітан? — запитала вона.

— Він пообідав з апетитом, — відповів таргієць.

— Він нічого не казав?

— Домагався зустрічі зі своїм товаришем, другим офіцером.

Антінея затарабанила ще дужче по маленькій таці.

— І більше нічого не казав?

— Ні, господине, — відповів таргієць.

Маленьке чоло Антінеї зблідло.

— Іди поклич його, — сказала вона владно.

Вклонившись, таргієць вийшов.

З величезним хвилюванням слухав я цей діалог. Отже, Моранж, Моранж… Невже це правда? Виходить, я був несправедливий, засумнівавшись у ньому? Він хотів бачити мене й не міг!

Я не відривав очей від Антінеї.

Це була вже не та гордовита й насмішкувата володарка, якою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Золотий юреюс не прикрашав її чоло. Ані браслета, ані персня. На ній була лише широка парчева туніка. Чорне хвилясте волосся вільно спадало на тендітні плечі й голі руки.

її гарні вії стали ще синішими. Трагічна складка кривила її божественні вуста. Не знаю, радів я чи сумував, спостерігаючи за цією, такою страдницькою, новою Клеопатрою.

Припавши до ніг Антінеї, Гірам-Руа не зводив з неї довгого покірного погляду.

Праворуч від мене в стіні було вмонтоване величезне орішалкове дзеркало, що кидало золотисті відблиски. Раптом Антінея підвелася й стала перед ним. Я побачив її голою.

Видовище прикре й прекрасне! Як поводиться жінка перед дзеркалом, гадаючи, буцім вона сама, жінка, що очікує мужчину, котрого хоче покорити!

Шість курильниць, розставлених у кімнаті, розливали свої невидимі пахощі. Випари ароматичних масел Аравійської пустелі, виповнюючи повітря, розпалювали мою чуттєвість… Обернувшися до мене спиною, Антінея, струнка, наче лілея, дивилася на себе в дзеркало, усміхаючись.

У коридорі приглушено залунали кроки. Антінея вмить прибрала недбалу позу. Такою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Треба було побачити це перевтілення, щоб повірити в нього!

До кімнати за білим таргійцем увійшов Моранж. Вів також був трохи блідий. Але особливо вразив мене вираз глибокого спокою на його обличчі, яке, здавалося, я добре знав. Та відчув, що ніколи, ніколи не розумів цієї людини.

Він стояв перед Антінеєю з таким виглядом, ніби й не помічає, що вона запрошує його сісти.

Вона дивилася на нього усміхаючись.

— Ти, мабуть, здивований, — сказала нарешті, — що я покликала тебе так пізно.

Моранж і бровою не повів.

— Ти добре подумав? — запитала вона.

Моранж широко всміхнувся й нічого не відповів.

Я бачив, яке зусилля зробила Антінея, щоб зберегти усмішку, й захоплювався тим, як добре ці обоє володіють собою.

— Здогадуєшся, чому я покликала тебе? — провадила вона. — Аби повідомити тобі дещо, чого ти не сподівався почути. Не звіритись тобі, що ніколи раніше не зустрічала чоловіка такого, як ти. Протягом усього твого перебування тут ти виявляв єдине бажання. Пам’ятаєш яке?

— Просив у вас дозволу, — сказав Моранж, — перед смертю зустрітися зі своїм другом.

Коли я почув ці слова, не знаю, яке з двох почуттів пронизало моє серце — захоплення чи розчуленість: захоплення тим, що Моранж звертався до Антінеї на «ви», розчуленість від його єдиного бажання.

Антінея дуже спокійно провадила:

— Я й покликала тебе, щоб сказати: можеш його побачити. Навіть більше. Можливо, ти ще більше зневажатимеш мене, коли переконаєшся, що досить було вчинити опір, аби підкорити своїй волі Антінею, яка досі сама всіх підкорювала. І все ж я вирішила: повертаю вам обом свободу. Завтра Сегеїр-бен-Шейх виведе вас за п’ятий вал! Ти задоволений?

— Так, — відповів Моранж, глузливо усміхаючись. Антінея дивилася на нього.

— Це дасть мені змогу, — вів далі він, — краще організувати наступну експедицію в ці місця. Безумовно, я неодмінно повернуся сюди, щоб засвідчити вам свою вдячність. Проте цього разу, щоб віддати великій цариці належні почесті, попрошу мій уряд виділити мені двісті чи триста європейських солдатів і кілька гармат.

Антінея дуже зблідла. Вона підвелася.

— Що ти кажеш?

— Я кажу, — холодно провадив далі Моранж, — що я це передбачав. Спершу погрози, потім — обіцянки.

Антінея підійшла до нього. Схрестивши руки, він дивився на неї з глибоким співчуттям.

— Я зроблю так, що ти помреш жахливою смертю, — сказала вона нарешті.

— Я ваш бранець, — відповів Моранж.

— Ти зазнаєш таких мук, яких навіть уявити собі не можеш.

Моранж так само спокійно і з сумом повторив:

— Я ваш бранець.

Антінея металася по залі, наче звір у клітці. Приступивши до мого друга, вона, не тямлячи себе, вдарила його в обличчя.

Він з усмішкою приборкав її; звівши докупи її маленькі кулачки, він стиснув їх міцно й ніжно.

Гірам-Руа загарчав. Здавалося, що він зараз кинеться на нього. Але холодний гіпнотичний погляд Моранжа зупинив гепарда.

— Я накажу вбити твого товариша на твоїх очах, — прошепотіла Антінея.

Мені здалося, що Моранж зблід ще більше, але це тривало лише мить. А тоді промовив словами, шляхетність і проникливість яких мене вразили.

— Мій товариш — мужня людина. Він не боїться смерті. І я певен, що віддасть їй перевагу перед життям, здобутим ціною, яку ви пропонуєте мені.

Сказавши це, він випустив кулачки Антінеї. Вона була страшенно бліда. Я відчував, що з її вуст зараз зірвуться фатальні слова.

— Послухай! — вигукнула вона.

Якою гарною була Антінея у своїй зневаженій величі, в своїй красі, що вперше виявилася безсилою.

— Послухай, — провадила вона. — Послухай. Востаннє. Адже ключ від дверей цього палацу в моїх руках, зрозумій, що твоє життя в моїй верховній владі. Подумай про те, що ти дихаєш, доки я кохаю тебе. Подумай…

— Я все обдумав, — сказав Моранж.

— Востаннє, — повторила Антінея.

Обличчя Моранжа було таким напрочуд спокійним, що я вже не бачив його співрозмовниці. Не лишалося нічого земного у цьому цілковито зміненому обличчі.

— Останній раз, — надламаним голосом вимовила Антінея.

Але Моранж не бачив її.

— Тоді будь вдоволений, — сказала вона.

Вона вдарила у срібний дзвінок. Увійшов білий таргієць.

— Іди.

І Моранж вийшов з високо піднятою головою.

Антінея в моїх обіймах. Я пригортаю до свого серця не горду, зарозумілу сластолюбицю, а тендітну нещасну й зневажену дівчину.

Вона була у такому стані прострації, що навіть не здивувалася, побачивши мене коло себе. Її голова лежить у мене на плечі. Немов блідий молодик серед чорних хмар, то виринає, то потопає в пишному волоссі маленький яструбиний профіль. Її теплі руки конвульсійно стискають мене… О, трепетливе людське серце…