Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче

А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із

газонокосилкою, одягнений у комбінезон у стилі Карлсона, він із таким відчаєм і переляком

дивився перед себе, і якби не тримався за свою газонокосилку, мабуть, не міг би встояти на

ногах. А друга була жінка за вікном першого поверха будинку, збудованого, очевидно, в

шістдесятих. Які вони печальні, ці будинки. Вона дивилася кудись у порожнечу — крізь

шибки, крізь людей, що проходили під її вікном, її погляд був водночас холодний і гарячий, і

я подумала, що ця жінка вже не боїться смерті. Може, вона її навіть бачить. Я колись теж

побачу свою смерть і, може, навіть усміхнуся до неї.

Здається, якби я робила щось таке, як Мати Тереза, все в моєму житті було би добре.

Творити діла милосердя. Часто й регулярно. Тільки я не дуже знаю, як це, і, мабуть, у мене

не дуже вийде. Красива дівчинка з білими пасмами волосся на чолі каже мені, що хоче, аби

сталося чудо. Велике і справжнє чудо. І тоді в неї і в інших також усе буде добре раз і

назавжди. І я тоді думаю: Боже, якщо хочеш, зроби для неї велике і справжнє чудо. І я

думаю, що якби я могла для неї щось зробити, я зробила би. Тільки для цього мушу забути

про себе всерйоз. Тільки не змушуйте мене тепер ні про що говорити. Не хочу ні про що

говорити, не хочу ні про що думати. Іще в мене болять очі. Боже, як у мене болять очі...

як мені важко зі своєю пам'яттю хоча я й так уже майже нічого не пам'ятаю що було що є і

що буде окропи мене іссопом і очищуся обмий мене і паче сніга убілюся Господи губи мої

відкрий і уста мої будуть говорити тільки те що варто сказати

Сьогодні середа, і я по-справжньому сумую, тільки навряд чи хтось може мене розважити.

«Утоли мої печалі», — шепочуть мої пересохлі губи, і я думаю, хто ж може це зробити.

Може, це ти, Господи? Але як же ти їх утолиш? Подаси мені води живої у пластиковій

пляшці чи якось інакше? Я уявляю смак цієї води, смак спасіння, вона повинна бути добра,

ця вода, я думаю про цей смак тоді, коли готую сніданок, варю собі каву, доливаю в горня

молока, щоби був такий дивний бежевий колір — так, як я люблю, а мені здається, що жива

вода дощем стікає по наших шибках із того боку. І ми не зриваємося на ноги, не припадаємо

до цих струмків, просто сидимо мовчки біля кухонного столу, і нашу тишу повільно крають

звуки радіопередачі, повільно і нещадно. Велика любов померла, бо втомилася довго жити.

Ах, не сипте солі на мої поранені руки, ліпше їх перебинтуйте.

Моя голубина душа голубого кольору. Не блакитного, а сизого, бо голубині крила сизого

кольору. Бо голубий колір — це колір голубів.

Голуби носять його на крилах. Моя душа така, як голубині крила. Сльози сизого кольору.

Усе всередині в мене сизе, усе всередині в мене стає сльозами. Розіллятися сизим дощем. Як

би я хотіла, щоби хтось подав мені руку порятунку. І міг мене втримати, міг мене тримати

трохи далі від краю, раз і назавше. Бо мені так незатишно на цьому краєві. Я увесь час за

півкроку, тільки не заступайте за білу лінію, громадяни пасажири, тільки не висовуйтеся з

вікон, і не притуляйтеся до дверей, і будьте обережні, коли заходите у свої поїзди, які з

різновеликими перешкодами колись та доберуться до кінцевої зупинки.

Із рук у мене виростають чорні квіти. Опадають на білу землю. Я боюся доторкатись до

твого обличчя, щоб не залишити на ньому чорних слідів.

Насправді не так це має бути. Повинно бути інакше: виноградна лоза виростає із моїх ребер,

чорна, попалена сонцем, без листя і плодів. Зверху ніби мертва, а всередині жива. Обвий

мене живою лозою, напій мене терпким вином, подаруй мені спочинок у твоїх

виноградниках, зроби мене своїм глеком, благий виноградарю.

Якщо Ти хочеш, Боже, щоб я молилась до Тебе, то це дуже даремно, бо якраз це у мене і не

вийде. Бо мені тяжко розмовляти не тільки з Тобою. З усіма мені тяжко розмовляти. Хочеш,

я даруватиму Тобі все, що пишу? Бо кому мені ще це подарувати? Ах, Господи, не відкидай

цього подарунка, бо що я тоді робитиму — із собою та зі своїми безладно й недолуго

записаними думками?

А коли Ти захочеш читати те, що я написала, Господи? Чи, може, Ти вже читаєш зараз із-за

мого плеча? Цікаво було би знати, що Ти про це думаєш. І що Ти взагалі думаєш про мене?

Про моє тут перебування? Так, між іншим, мені хотілось би про це дізнатися. Зрештою, мене

хвилює ще й те, що мені робити зі своїм невпорядкованим життям. Я нічого не можу

поліпшити і пришвидшити, і взагалі чомусь усе в мене валиться. Господи, я би також хотіла

дізнатися, чого Ти від мене хочеш? Навчи мене, Господи, чого мені хотіти. Ти ж розмовляв із

ноями, авраамами, яковами, сарами, магдалинами, маріями, мартами й іншими. Може, Ти

скажеш мені щось важливе, і тоді я перестану блукати в потемках, може, ми могли би просто

поговорити як друзі, так щоб без усіляких там страхів, удаваної покори, смирення та всього

такого іншого, про що я дуже мало знаю, а якось дуже просто і щиро. Знаєш, я би запитала у

Тебе тільки одне: невже Ти справді хочеш карати тих, хто Тебе не любить, хто про Тебе не

пам'ятає, хто у Тебе не вірить? Тому що я не знаю, як Тебе любити. Бо я Тебе погано знаю, а

дуже важко любити тих, кого погано знаєш. І всіх не можна любити, Господи. Я не можу

любити всіх людей, яких знаю. Хоча за когось одного я могла би віддати життя. Тільки моє

життя, Господи, і так Тобі належить. А ще я хотіла би дізнатися, невже обов'язково молитися

словами. Можна ж молитися до Тебе всім тілом, порами шкіри, солоним літнім потом,

почервонілими жилками очей, зморшками на лобі, тремтінням рук, тахікардією, кашлем

післяцигарковим, своєю втомою і радістю, своїм сміхом, чим завгодно, адже Ти читаєш

тексти сердець, то яка Тобі різниця? Знаєш, я подумала собі щойно: Ти ж можеш уважати,

що це моя молитва до Тебе. Можемо навіть домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу.

Тобто коли пишу, тоді молюся. Тоді я робитиму це часто, намагатимуся робити часто. Невже

Ти можеш подумати, що коли я не розмовляю з Тобою, то про Тебе не пам'ятаю?

Якби я хотіла щось у Тебе попросити, то тільки не боятися того, що буде зі мною завтра,

післязавтра, за місяць, за рік. І щоби не було зі мною аж так погано, якщо Ти вже хочеш мене

тут тримати без тих, хто так мені потрібен. Адже ті, кого люблю, тепер ходять Твоїми

садами, Господи. Світловолосий чоловік із глибокими очима малює для Тебе картини.

Хотіла би, щоб у мене виходило все це витримувати: жити від печалі до печалі, від радості

до радості, від болю до болю. І щоб, коли я прийду у Твої сади, мене там зустріли ті, кого я

люблю, ті, за ким сумую безмежно. Правда ж, Ти візьмеш мене у свої сади, Господи, і

дозволиш, щоби той, за ким болить моє серце, вийшов мені назустріч, за браму? І дозволь

йому приходити у мої сни тепер, щоб мені менше скучати. Можу я цього попросити? Чи це

занадто багато? Чи це також зайве і непотрібне, Господи? Хіба я не можу скучати за тим,

кого люблю? Утішай наші болі, Господи, бо Ти можеш це зробити, витирай сльози матерів,

які плачуть за синами, яких Ти забираєш до себе, бо наша любов буває густа й глибока, і ми

тужимо від розлук за тими, кого втрачаємо. Бо наша любов болить над сонячним сплетінням.

Тримай нас у своїх долонях, Господи, тримай нас міцно, щоб нам не впасти. І ще я

проситиму Тебе, щоб мені не доводилось увесь час стояти спиною до Твого світла. До Твого

світла не стояти спиною, бо цього я вже напевно не витримаю.

* * *

А тепер я би тільки хотіла від Тебе розради, тільки розради. Руки у мене засмаглі й тонкі,