калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі

дерева, мої кольорові сни, татів гарячий суп, розчинна кава з молоком і без, бляшанка з

написом «indian instant cofee» з красивими великоокими жінками з браслетами на руках.

Я не пам'ятаю, що я там напридумувала багато років тому в тих шкільних творах про

батьківщину, які доводилося писати, хоча сьогодні я зовсім не писала б про це або писала би

приблизно так:

батьківщина — це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги,

якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося, батьківщина — це там,

де нас може й не бути, там, де нас уже немає, там, де хотілося би померти.

батьківщина — там, де точно знаєш, як саме закінчується літо, і як шкода, що буває ніч із

тридцять першого серпня на перше вересня, я думаю, що це остання тепла ніч, а ще мине

декілька днів, і вже відчувається у повітрі, як дихає осінь, на могилах батьків в'януть квіти, а

на їхніх фотографіях, на пам'ятниках, дощ залишає сльози.

вони плачуть, бо ми будемо приходити дуже рідко, а потім перестанемо приходити зовсім,

хоча тоді це вже не буде потрібно, бо ми будемо набагато ближче, себто будемо нарешті

разом.

І батьківщина — це коли у домі двері не замикають; я приходжу, і мені не треба шукати

ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не

міняються, вони не старіють так, як люди.

батьківщина — це коли у кишені є ключ від дому, куди можна приходити.

батьківщина — це коли сивий чоловік на воротях дивиться мені вслід; я не озираюся, боюсь,

що можу повернутись і вже більше не захочу іти далі, я обов'язково повернуся, тільки не

сьогодні, мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і

ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця,

які нам пам'ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас

приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки

разом зі шкірою, ми плачемо від своєї пам'яті.

Бабуня розповідає мені, що я зовсім малою була дуже добра і ніколи ні з ким не

сперечалась. Я дивуюся, бо й тепер дуже рідко сперечаюся. Із Бабунею взагалі ніколи, з

татом я сперечаюся, тільки коли не хочу їсти вівсянки і тоді, коли він каже, що дітям треба

лягати спати о дев'ятій вечора. Сьогодні Бабуня розповіла мені про червоне намисто, яке

лежить у мене у скриньці. Коли виросту, буду його носити. До нас у гості прийшла мамина

приятелька — висока жінка із білими зубами і хвилястям волоссям такого кольору, як кавове

морозиво у вафельних скляночках, яке ми їли в неділю. Вона дарує мамі намисто — багато

разків багато червоних намистин. Мама питає, чи хочу я поміряти намисто, я кажу, що якщо

вона хоче, то я також хочу. Я ніколи не заперечую мамі, бо вона тоді сумуватиме. Жінка з

білими зубами сміється, каже мамі: «Ваша дочка дуже вас любить». Мама усміхається,

сонячні промені з вікна блукають її обличчям. Мені подобається, що в мене така мама.

Я кажу Бабуні, що я такого не пам'ятаю. Ні жінки, ні намиста. Бабуня сміється і каже, що це

не дивно, бо діти швидко все забувають. Думаю, що не все.

Я не люблю ходити до школи. Мені там нецікаво. Я вмію читати, бо мене навчив тато, ми з

ним разом читали казки, тепер увечері я читаю казки для Бабуні. Діти, які вчаться зі мною,

не вміють читати. Вони б'ють одне одного, а потім бігають жалітися вчительці. Я не знаю,

про що з ними говорити. Я прочитала казку про сопілкарика, але не знаю, чи їм буде цікаво

про це слухати. А більше я нічого не знаю. Не знаю, про що їм можна було би розказати.

Ми граємо в коридорі різні ігри. Найбільше мені подобається гратись у годинник і

годинникові стрілки. Ми тихенько рухаємося колом, хтось один стоїть у центрі, заплющує

очі, простягає перед себе руку і також ходить по колу — це годинникова стрілка. Ми

впівголоса проказуємо віршик про годинник, найкраще знає слова наша вчителька, коли ми

вигукуємо «стрелка не спеши час который покажи» (бо ми вигукуємо це російською мовою, і

я також вигукую російською, якої не знаю), наше коло зупиняється, і стрілка також

зупиняється. Той, на кого вона вказує, стає посеред кола. І гра починається спочатку. Мені

здається, що ніхто, окрім мене, не любив цієї гри по-справжньому. А мені подобається, що

можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що

навколо нікого немає.

На уроці читання вчителька розгортає книжку і показує малюнок, на якому намальовано

великий кетяг калини, і запитує, що це. Я кажу, що це кетяг калини. Ніхто з дітей досі не чув

нічого про кетяги. Вчителька каже, що їй дуже приємно, що я знаю це слово. Я знаю багато

слів, тільки не хочу казати про це вголос. У мене під вікном росте калина, яку посадив тато,

тому я добре знаю, що таке кетяги і що найсмачнішою калина стає після морозів. Доти її

дуже гірко їсти.

У мене є лаковані черевики із великими пряжками і на підборах. Їх приніс татові хтось зі

знайомих на роботі. Я приходжу в них до школи. Діти сміються з мене. Одна дівчинка

скликає всіх, щоб вони подивилися на мої черевики. Я сиджу за партою, підібгавши ноги.

Вони товчуться навколо мене, дихають мені у вуха, смикають за рукави і кажуть, що хочуть

подивитися на мої черевики, тому я повинна встати і вийти з-за парти.

Я кручу головою і кажу, що не встану. Вони кажуть ти дурочка встань ми тобі нічого не

зробимо я починаю плакати бо хочу щоб вони пішли і більше мене не чіпали я затуляю

обличчя руками я плачу хтось смикає мене за рукав ти плачеш і намагається відірвати руки

мені від обличчя я притискаю долоні до щік ще сильніше кінчики пальців натискають на

брови вони шепочуться вона плаче мабуть радяться чи залишити мене в спокої чи ні. Добре,

що вони йдуть. Я дивлюся крізь пальці, але нікого немає. Хочу щоб ніхто мене не бачив не

хочу ходити до школи. Ніколи більше не прийду до школи. Я не казатиму Бабуні, що вони

сміялися із мене за черевики, бо вона сумуватиме і в неї болітиме серце. І в неї немає інших

черевиків, які вона могла би мені дати. У тата також немає для мене інших черевиків. Тато

також дуже засмутився б. Я підіймаюсь на четвертий поверх — останній, сідаю на залізних

сходах на горище і плачу. Дзвенить дзвінок, мені набридає плакати, я з'їжджаю перилами

вниз і зовсім не боюся, що можу впасти. Дивлюся на пряжки своїх лакованих черевиків і

думаю, що вони дуже мені подобаються. Справді.

Я дуже чекала літа бо тоді мають початися канікули і можна буде не ходити до школи. Я

кажу Бабуні що одного класу мені напевно вистачить що мені дуже нецікаво у школі я і так

вмію читати й рахувати і писати також тільки у мене дуже поганий почерк і всі зошити в

ляпках бо чорнило постійно виливається у мене з ручки навіть не знаю через що Бабуня каже

що ж ти робитимеш дитино

Я кажу що буду працювати тому що тато працює і більшість людей працюють звичайно я

можу сидіти вдома і далі й малювати квіти на картоні але я хотіла би працювати і тоді в мене

вже напевно не буде часу ходити до школи

Бабуня сміється ким же ти будеш працювати

Я довго думаю над цим запитанням тому що я справді не знаю що я могла би робити і що я

вмію бо здається я вмію дуже небагато Я хотіла би працювати в магазині і продавати хліб

спершу я хотіла сказати що цукерки але потім вирішила що Бабуня подумає що це я тільки

задля того щоб наїстись солодкого донесхочу тому краще вже хліб

Бабуня хитає головою там треба знати таблицю множення і багато й швидко рахувати